Лекція на тему: Загальна фармакологія
План: 1. Фармакологія та її основні напрямки
2. Види дії ліків.
3. Принцип дозування ліків.
4. Шляхи введення ліків.
5. Біотрансформація лікарських препаратів.
6. Виведення ліків з організму.
7. Комбінована дія ліків.
Мета лекції: фармацевт повинен чітко розуміти смислове значення загальних термінів, якими позначаються ліки, і зміни в організмі, що відбуваються при їх введенні.
Фармакологія в дослівному перекладі означає вчення про ліки.
Pharmakon (грецьке слово) – ліки, отрута; logos (лат. слово) – вчення.
У минулому фармакологія охоплювала всі відомості про ліки і отрути; про знаходження, одержання, склад, спосіб приготування і дію їх на організм.
В теперішній час фармакологія є комплексною наукою, яка вивчає дію ліків на здорові і хворі організми, наукою про цілеспрямований пошук нових лікарських засобів та їх раціональне використання.
Фармакологія в практичному і організаційному відношенні ділиться на декілька напрямків.
Хіміко-фармацевтична фармакологія вивчається у фармацевтичних вузах. Основними її завданнями є: пошук нових лікарських засобів і початкове вивчення характеру і механізму їх дії на тваринах, складання початкових схем їх використання; фармакологічний контроль якості і безпеки використання лікарських засобів; навчання майбутніх провізорів, фармацевтів умінню контролювати лікарські рецепти, виправляти помилки, які в них трапляються, та давати поради лікарям і населенню з різноманітних питань раціонального використання готових і екстемпоральних лікарських засобів.
Медико-біологічна фармакологія викладається на медичних факультетах. У курсі її викладання проводиться подальше вивчення механізму дії фармакологічних препаратів, раціонального їх використання.
Клінічна фармакологія вивчає особливості впливу нових і вже існуючих певний час лікарських препаратів на здорових і хворих з використанням усього арсеналу методів дослідження, які можливо застосувати до людей.
Фармакотерапія – наука про лікування за допомогою лікарських засобів. Одним із найважливіших її принципів є індивідуальний вибір препаратів, їх доз і схем використання.
Ветеринарна фармакологія вивчає механізми дії лікарських засобів на сільськогосподарських тваринах.
Фітофармакологія – галузь фармакології, яка вивчає механізмі дії хімічних засобів, що використовуються для профілактики і лікування хвороб у рослин.
Основні етапи історії фармакології
Лікознавство ще в глибоку давнину перебувало в тісному зв’язку з філософією, природознавством і загальною культурою людства. Первісними причинами розвитку фармакології були інстинкти самозбереження людини, які дозволили в тяжких муках емпіричної практики виробити вміння встановлювати зв’язок між випадково використаними речовинами і користю від них. Згодом люди почали аналізувати дію ліків і, нарешті, в наш час стали керувати діяльністю організму за допомогою лікарських засобів.
Найдавнішим джерелом вивчення лікознавства є Аюрведа – священна книга індусів. В Аюрведі проаналізовано понад 1000 лікарських рослин та засобів тваринного походження.
Видатні лікарі минулого, філософи узагальнювали народний досвід і створювали науку про лікарські рослини, про їх застосування в медицині.
Першим зробив спробу систематизувати розрізнені відомості про лікарські рослини видатний лікар і мислитель стародавньої Греції – Гіппократ (460-377 роки до н. е.). Гіппократ прагнув звільнити медицину від баласту повір’їв. Взявши за основу свій досвід і спостереження за станом хворого біля його ліжка, він написав книгу про хвороби і приготування ліків. Гіппократ одержав загальне визнання і був названий “батьком медицини”. Послідовником Гіппократа став римський вчений Клавдій Гален. Його праці з фармації вважаються вершиною античної після Гіппократової медицини. Гален удосконалив і розробив способи одержання лікарських препаратів з рослин, які дійшли до наших днів під назвою “галенові засоби”.
У середні віки на розвиток лікознавства значно вплинула арабська культура, яка була відображена у багатьох працях Авіценни(Абу Алі Ібн-Сіна, 980-1037), таджика за національністю. Джерелом знань Авіценна вважав дослід, спостереження, порівняння. Він безкоштовно лікував хворих і досліджував на людях дію засобів народної медицини, ліків китайського і індійського походження, а також препаратів одержаних хімічним шляхом. Вчений запропонував класифікацію лікарських засобів, яка в своїх загальних рисах схожа на сучасну. Спочатку він розподілив ліки за хворобами, потім за дією(послаблюючі, сечогінні та ін.). Складні ліки Авіценна включив у фармакопею, що стала попередником державних фармакопей європейських країн, які розпочали складати в XVII-XVIII ст. У працях Авіценни описано 764 лікарські засоби.
У середні віка зусилля вчених були спрямовані на розширення асортименту лікарської сировини, способів її обробки, на складання комбінованих засобів. Із стародавніх і середніх віків у наукову медицину прийшли, головним чином, лікарська сировина і рослини (опій, іпекакуана, хінна кора, камфора, блекота, рицинова олія, смоли), окиси металів, солі і попіл рослин.
Реформи Петра І в усіх сферах життя вивели медицину Росії на одне з перших місць у світі. Було заборонено торгівлю ліками на ринках.
У 1755 році був відкритий Московський університет і при ньому організовано медичний факультет.
У Київській Русі досвід лікознавства був узагальнений Київською князівною Євпраксією Мстиславівною (1107-1172), онукою Володимира Мономаха, в її роботі “Мазі”.
У Західній Європі пізнього середньовіччя важливу роль у розвитку медицини відіграв Парацельс(1493-1541). Він увів у медичну практику солі металів, особливу увагу приділяв дозуванню ліків. До нашого часу зберігся його афоризм: “Все є отрута, ніщо не позбавлено отруйності. Лише доза робить отруту непомітною”.
Засновником гомеопатії(homos – подібний; pathos – хвороба) вважається німецький лікар Самуїл Ганеман (1755-1843). У 1810 році він опублікував своє вчення, назване ним гомеопатією. Гомеопатія базувалася на таких основних положеннях:
закон подібності – подібне слід лікувати подібним. Наприклад, головний біль мав лікуватися ліками, які самі викликають головний біль;
для встановлення дії ліків потрібно дослідити їх дію у великих дозах на здорових людях і врахувати при цьому тільки відчуття хворого;
використовувати подібні ліки необхідно у надзвичайно малих дозах, оскільки при такому їх застосуванні у більшій мірі визволяється лікувальна сила, що в них міститься.
Науковий етап у розвитку фармакології в Україні розпочався в Києво-Могилянській академії. Випускник академії Нестор Амбодник-Максимович(1744-1812) – автор першого вітчизняного посібника “Врачебное вещесловие или описание целительных растений, во врачестве употребляемых, с изъяснением пользы и употребления оных”.
У 1886-1890 рр. експериментальну лабораторію при клініці С. П. Боткіна очолював учений-фізіолог І. П. Павлов(1849-1936), який вивчав вплив рослин, що містять серцеві глікозиди(адоніс, конвалія, строфант), а також лобелії, чемериці, препаратів калію, літію, цезію на функції серця та інших органів.
Розвитку фармакології в Україні сприяли кафедри фармакології при медичних університетах у Харкові(1805), Києві(1841), Львові(1897) та Одесі(1900).
до середини ХХ ст. закінчилося формування фармакології як точної науки. У цей період у фармакологію міцно увійшло синтетичне мислення, з науки, що пояснює явища, фармакологія перетворилася на науку про регуляцію діяльності організму за допомогою лікарських засобів. Велика роль у розвитку фармакології належить професорам О. М. Кудріну,
М. П. Машковському, О. І. Черкесу, Г. О. Батраку та іншим.
Зараз у всьому світі використовується близько 6000 оригінальних лікарських препаратів. Близько 80% цього числа становлять препарати, одержані за останні 30-35 років.
В останні 10-20 років фармакологічні дослідження спрямовані, в основному, на розробку лікарських засобів для лікування вірусних хвороб, раку, серцево-судинних захворювань, атеросклерозу, інфекційних захворювань( включаючи лікарські засоби для їх профілактики), лікарські засоби проти старіння, для лікування автоімунних захворювань, ревматизму, порушенню обміну речовин, СНІДу.