4. Надати слово „героям” тих письменників, позиції яких були сформульовані та озвучені.

5. Час на загальну розмову та обмін думками за необов’язковими, але можливими питаннями:

– Чи міг би Беранже потоваришувати з доктором Ріє?

– Що могли б сказати одне одному матінка Кураж і Василь Тьоркін?

– Що сталося б з „кавальєро” Чіполлою, якби він трапився на шляху Воланда і його почту?

– Як повела б себе Олеся (О. Купріна) на місці сестри Грегора Замзи?

– Які питання хотіли б задати герої одне одному, наприклад: старий Сантьяго – старигану з крилами, Ґолден Колфілд – Магістру Гри, майстер (М. Булгакова) – Жан-Батісту Греную тощо?

ІІІ. Підведення підсумків роботи

Слово учителя

Звичайно, література, яка постала в останньому столітті другого тисячоліття, відповідно до цієї, сповненої протиріч та трагізму складної доби, є також трагічною і суперечливою. Проте ми повинні вказати і на очевидний, хоч від цього і не менш дивний парадокс: саме існування літератури такої емоційної сили і такого ідейно-естетичного рівня уже тільки цим фактом заперечує „кінець людини”!

Ну от згадаймо хоч, скажімо, вислів з роману М. Булгакова: „Рукописи не горять”! На перший погляд, нібито цілковита дурниця. А на другий, так би мовити, погляд, дурниця ще більша, тому що приблизно саме у цей час на площах Німеччини палали багаття з книжок, а у міні-крематоріях таємної поліції (НКВС) СРСР сумлінно спалювали не тільки книжки, а й, власне, рукописи. І не багато бракувало, аби і рукописи автора цього вислову спіткала подібна доля.

Однак, як бачимо, від ініціаторів новітніх аутодафе та виконавців тих ганебних наказів залишилися тільки лиховісні згадки, а книжки продовжують жити, хоч і треба визнати, що їхнє життя не назвеш безхмарним, а загроза їхнього знищення змінилася на загрозу їхньої профанації.

Не хочеться упадати до параної і уподібнюватися до любителів „полювання на відьом”, тому що навряд чи ці процеси є керованими якоюсь свідомою таємничою силою, проте не можна не помічати і тенденції щодо мінімізації часу та зусиль, потрібних, аби осягнути класичні літературні тексти. Та, утім, найголовніше, що книги довели своє право на безсмертя, і, думається, так сталося не в останню чергу через їхню справжню, нескороминущу цінність.

Адже, подивіться, скільки героїв зібралося сьогодні в одному місці! Скільки творів вони репрезентують! Здавалося б, можна погубитися у цьому товаристві, переплутати і героїв, і авторів, що їх створили, і твори, які цими авторами були написані. Але ж ні, їх неможливо переплутати, тому що кожен з них є неповторним та унікальним, кожен має свою історію, своє обличчя, а, крім того, кожен на свій спосіб уособлює „життя зиґзаґи звивні”, і кожен з них передусім утверджує всією своєю суттю життя як таке!

І ще одна річ, про яку не можна не сказати: протягом багатьох уроків літератури йшлося про дуже складні і серйозні проблеми людського буття, а тому дуже хотілося б сподіватися, що ця напружена діяльність була не марною. Однак це зовсім не означає, що ви вже цілком готові до усіх несподіванок долі і що ви тепер достеменно відаєте, що і як треба чинити у своєму подальшому житті.

Згадаймо ще раз місто Оран, сумну історію якого змалював Альбер Камю: йдеться про той день, коли ті, хто пережив чуму, зустрічають на вокзалі перший потяг, який ніби символізує повернення оранців до нормальності. Проте і радість їхня якась дивна та стримана, та й, до того ж, несподівано лунає постріл – отже, це означає, що нормальність – це коли людина загрожує собі та оточуючим у межах розумного чи, принаймні, зрозумілого?!

Ясна річ, приймати цю очевидність дуже не хочеться, але робити нічого: навіть переживши найстрашніше, зазирнувши в обличчя смерті і на власному досвіді пізнавши, що означає довгий час відчувати на потилиці її холодний байдужий погляд, людина все одно залишається тією, якою вона є…