81. Засоби милозвучності української мови

Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц], [рнч]: тижневий, обласний, серце, сонце, гончар тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування фонетичних варіантів слів, які виникають в результаті чергування звуків [у]-[в], [і]—[й]: упевнитись — впевнитись, уперед — вперед, увесь — ввесь (і весь), учений — вчений, іти — йти, пішла в поле, піиіое у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, у в, у (увійшла в хату, ввійшов у хату, бачив уві сні).

роте, щоб уникнути важких збігів вв, вф, навіть після голосних вживається у: Сумний був час; товариші мої пішли у військо. (Леся Українка.)

В іншомовних словах та в деяких словах переважно книжного походження нема чергування у — в, і — й: був на Уралі, вступив до інституту, виконаєш вправу, уклали угоду.

2. У кінці деяких префіксів, прийменників та прислівників можуть додаватись або відкидатися голосні звуки: відірвати, (від + рвати) — відрізати, переді мною — перед тобою, знову промовив — знов обізвався, пізніше сталося — пізніш усвідомив.

Прийменник з може мати форми із, зі, зрідка зо: 1. І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав. (Т.Шевченко.) 2. Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку. (М.Коцюбинський.)

3. Після приголосних вживаються частки би, же, після голосних — б, ж: зробив би — зробила б, як же — що ж.

4. Перед приголосними вживаються форми дієслів на -ся, перед голосними — на -сь: дивлюся на воду — дивлюсь у воду; зібралися всі — зібрались усі; повернемося вночі — повернемось уночі.

Але після приголосних завжди пишеться -ся: дивишся, дивиться, дивляться, дивився (і рідше — дививсь).

У дієприслівниках, як правило, виступає форма -сь: подивившись, звернувшись, дивлячись, зупиняючись.

82. Формування і розвиток мовних літературних норм

Передували формуванню мовної норми українські писемні джерела. Задовго до прийняття християнства існували пам’ятки, писані руським (українським) письмом. Історія української пи­сем­ності нараховує 7–8 тисяч літ.

Норми укр. літ. мови формувалися у процесі стильового розгалуження мови. З виникненням усних стилів масової інформації, зростанням ваги тех. засобів мовного спрямування грунтовніше опрацьовується орфоеп. норма літ. мови.

Кожен рівень мовної норми (фонетичний, лексичний, мор­фо­ло­гічний, синтаксичний тощо) відтворює низка праць.

Джерелами вивчення норми української мови ХІV–ХV ст. є пам’ятки ділового письменства (грамоти, земські статути) та переклади Біблії. Риси української мови містить Київський Псалтир 1397 року, що вийшов 1491 року в Кракові у друкарні Швайпольта Фіоля.

Становленню норми сприяло й те, що з ХІV до першої половини ХVІ ст. українська мова виконувала роль державної на землях не лише Литовського князівства (до Люблінської унії 1569 року), а й Галичини і Західної Волині, що тоді перебували під владою Польщі.

Природний шлях розвитку мови було порушено після приєд­нання України до Росії (1654). Спеціального акта про державність української мови на ту пору не ухвалено, позаяк уважалося природним уживання української мови в установах Гетьманщини (канцеляріях, судах, ратушах). Проте з 1684 року владу над українськими церквами перейняв московський патріарх, відтак посягали на українську молитву, яка мала стати лише росій­ською. У ХVІІ–ХVІІІ ст. українська мова як багатофункційна стає об’єктом наукового вивчення, але цей час для Східної України назначено численними указами (Петра І, Валуєвський циркуляр (1863), Емський указ (1876) та низка інших), які обмежували та забороняли українську мову. Українська мова розвивається лише в Західній Україні, яка перебуває у складі Австро-Угорщини.

Формуванню норм у другій половині ХVІІ – початку ХVІІІ ст. сприяло й те, що українською складено документи (міські акти, гетьманські універсали, діловодство земських і міських ратуш), художньо-публіцистичні твори (драми, ліричні пісні, бурлескні вірші, сатира), літописи (Острозький, Львівський, Хмільницький літописи, «Літопис Самовидця», «Літопис Граб’янки») та наукові праці (численні граматики), переклади творів з церковно­слов’ян­ської та західноєвропейської літератури. В утвердженні норм літературної мови неабияку роль грала творчість мандрівних дяків (недовчених спудеїв), які залишили навчання і заробляли на прожиття літературно-театральними виставами.

Становленню норми літературної мови на західноукраїнських землях сприяла «Руська трійця» (1833), члени якої (М. Шашке­вич, Я. Головацький, І. Вагилевич) склали програму з народо­знавства та видали альманах «Русалка Дністровая» (1837), що на повен голос заявив про силу та багатство української народної мови, виробляючи таким чином західноукраїнський варіант норми.

Початком творення норми на основі літературної мови стає «Енеїда» (1798) Івана Котляревського, яка є підсумком досвіду попередніх поколінь.