Василь Земляк

Проблематика роману В. Земляка «Лебедина зграя»Василь Сидорович Вацик (літературний псевдонім Земляк) залишив невелику спадщину: декілька повістей («Рідна сторона», «Кам'яний брід», «Гнівний Стратіон». «Підполковник Шиманський») та роман «Лебедина зграя».Роман належить до так званої химерної прози, жанру, в якому були написані «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка. «Левине серце» П. Загребельного, «Позичений чоловік» Є. Гуцала та інші. Романи такого типу мають свої характерні риси: показ характерів в соціально-історичній конкретності, погляд на життя людину з позицій світової концепції, загальнолюдської моралі.Головний герой роману «Лебедина зграя» селянин Яв тушок Голий. Прізвище говорить все про його соціальний стан У суспільстві. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Та. як і кожна людина, він хоче поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність. Він з усіх сил пнеться до «вавилонської» вершини («вавилонська», в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна). Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про колективізацію й індустріалізацію: обов'язково діяло дві сили, протистояли два світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає, що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він хоче добре одягатися, смачно їсти. І як батько, повинен забезпечити свою сім'ю. А таких цілеспрямованих людей недолюблювали, часто називали їх ворогами, бо для партійних ідеологів добро було злом (такими їх виховала Система!). Такий погляд на життя привів Україну до духовного та фізичного зубожіння.Та справжній ворог не Явтушок, виходить, а Максим Тесля. Це він переконав усіх вступити до колгоспу, це він у нормальному батьківському житті вбачає порушення законів суспільно-політичного життя держави. Засліплений комуністичною ідеєю, Тесля бачить у нормальному життєво необхідному прагненні батька мати власний притулок вороже ставлення до влади.Уподовж років критика по-різному розцінювала образи Явтушка й Максима як носіїв основних проблем роману «Лебедина зграя». Явтушок видався «кумедним і страшним» у своєму бажанні до власності, наміри комуніста Теслі розцінювали як благородні вчинки. З позицій сьогодення точка зору зовсім протилежна: саме Тесля — хижак, а не Явтушок. Йому рідний батько ворог, бо у нього хата на п'ять вікон та ще й волики. Тесля належить до того типу керівників, які, давши слово честі, витравлювали в людей природне прагнення бути людиною.Тесля вірив у більшовицьку ідею колективізації. Він, як секретар райкому, був впевнений в тому, що будуть на селі й нові молотарки, й нові трактори, навіть хтось дорогу прокладе нову. Свої Погляди він вкладає в тезу: «Ми не відступимо нізащо, навіть якби на те пішло ціле життя». Чи не нагадує нам Тесля Давида Мотузку з роману А. Головка «Бур'ян»? Безумовно. їх єднає ідея. Та на відміну від Теслі. Давид добрий, людяний, душевний і чуйний.Не вдалося Максимові разом зі своїми однодумцями, які в романі протистоять табору ворогів, побудувати новій Вавилон. Сталося протилежне: знищення, руйнація того, що складалося віками. У романі є символічна картина, яка допомагає з'ясувати ідейний зміст і проблематику. На майдані виснажені коні, серед них лоша.

Воно захотіло пити, підійшло до річкового урвища, упало в річку й довго ще там билось. Старі коні не кинулись його рятувати. І селянин Фабіян був тільки споглядачем. Він голодний і холодний. Сидячи на клуночку під парканом, він слухав розмову коней, які оповідали про своє життя» ледь-ледь стоячи на ногах, підпираючи одне одного, якби не впасти, бо як упадеш, то вже вірна загибель.Цю картину цензура вилучила з тексту роману, надрукувавши його в 80-ті роки, бо то була жахлива картина реального життя.Роман «Лебедина зграя» ще не осмислений до кінця ні читачами, ні літературною критикою. Проте не буде помилкою ствердити, що він — твір незвичайний і самобутній. У романі присутній дотепний оповідач, настроєний на філософський лад, зі своєю концепцією і своїми поглядами на життя. У цьому оповідачеві ми впізнаємо Василя Земляка, людину, великого патріота, закоханого в свою землю.

Проза В. Дрозда – багатожанрове, різностильове нагромадження творів, різних в ідейно-тематичному плані,

проте споріднених єдиним духом, чи, як сказав би В. Бєлінський, єдиним пафосом. Письменник звертався як до

традиційних епічних форм, таких як новели, оповідання, повісті, романи, так і винайшов індивідуально

авторський спосіб подачі матеріалу у прозі. Яскравим прикладом цього став біблійно-агіографічний роман-

спогад "Листя землі" – своєрідна Книга буття українського народу протягом століття. Варто відзначити, що

В. Дрозд надає привілей великій епічній формі – роману. Захоплення письменника рефлексивними відступами

не завжди доречне й можливе в малій формі, тому жанр роману дає можливість не обмежуватися у процесі

висловлення думки на письмі.

Жанри і стилі прози В. Дрозда розглядались різними дослідниками у різні часи принагідно, відповідно до

поставленої ними мети дослідження, як-от: міфопоетика творів (Л. Яшина), особливості жанру роману "Листя

землі" (М. Жулинський), своєрідність оповідань В. Дрозда (Ю. Бадзьо), "химородність" творів В. Дрозда

(П. Майдаченко) тощо. Але на сьогодні не існує жодного дослідження, яке було б зосереджене на аналізі

жанрово-стильових особливостей усієї прози письменника.

У своєму дослідженні ми об’єктивно й обґрунтовано підходимо до виділення двох пластів прози В. Дрозда.

На такий поділ нас наштовхнула думка С. Андрусів про те, що усі твори письменника можна поділити на дві

групи – такі, що їх міг би написати "хтось інший" (традиційна проза), і такі, що їх міг би написати тільки

В. Дрозд (так звана химерна проза) [2: 322].

До першої групи можна віднести ті твори, які отримали свого часу "зелену вулицю". Це більшою мірою

оптимістичні твори про українське село, про героїв-революціонерів ("Новосілля", "Добра вість"). До творів

другої групи належать ті, які були свого часу вистраждані душею, але не прийняті тогочасною системою

("Вовкулака" ("Самотній вовк")", "Катастрофа", "Ирій").

Отже, перша група творів, яку ми виділяємо, – твори традиційні. У період творчої боротьби, спрямованої на

відстоювання права на життя повісті "Ирій", письменник отримав пораду від одного видавця: "Пишіть, як усі, і

буде вам зелена вулиця..." [3: 25]. Згодом цю фразу В. Дрозд вкладе в уста Бермута з роману "Спектакль".

Перші спроби пера були дійсно спрямовані на подачу матеріалу оптимістичного змісту на селянсько-колгоспну

тематику або передавали життя й боротьбу окремої сильної особистості. У період 60-70-х років були написані

біографічні романи "Ритми життя", "Дорога до матері", поєднані спільною тематикою – оповідь про родину

академіка О. Богомольця; та романи "Добра вість", "Ювеналій Мельников" – про революціонера-демократа

Ювеналія Мельникова. Ці невеликі за обсягом романи вимагали від письменника клопіткої роботи, оскільки

біографічний роман потребує документального підтвердження. Робота в архівах дала В. Дрозду правдивий

матеріал, подальше використання якого, проте, скувало й деіндивідуалізувало мову письменника. Суворі межі

історичного роману не дають можливості розвитку письменницької думки, фантазування і зміни дійсності.

Через це, можливо, письменник і вдається до композиційного поєднання авторського слова й сухої мови

канцелярських документів, пов’язаних зі справою Ю. Мельникова: "...певен, роман-біографія "Добра вість" міг

бути художнішим, якби я з такою впертістю не зосередився на його документальності" [3: 26].

До ланки традиційних творів можемо віднести роман про самовіддану жінку-юриста "Інна Сіверська –

суддя". В. Дрозд при розкритті персонажу судді Інни Сіверської, який є центральним у творі, мав певну свободу

слова, чим і скористався. Відчувається, що роман написано у відповідності з життєвою позицією самого автора.

В. Дрозд завжди виступав проти економічно-кримінальних операцій, спрямованих на особисте збагачення. Це

пізніше побачимо й на прикладі його пригодницького роману "Злий дух. Із житієм". До того ж маємо віддати

належне чоловікові-письменнику, який намагається розкрити психологію жінки.

"Публіцистичний", як його назвав сам автор у передмові, роман "Новосілля" базується на репортажних

замальовках письменника, який, працюючи журналістом, свого часу був безпосередньо знайомий із

проблемами тогочасного села. Оптимістичний роман композиційно складається із двох книг, які подають

картини з життя села Блискавиці. Роман – данина часу. Цікавий сюжетний розвиток передає колорит

радянського села 80-х років. Твір насичений яскравими образами, спостерігаємо обов’язковий на той час поділ

на "позитивних" і "негативних" героїв.

О.М. Січкар. Жанрово-стильове розмаїття прози В. Дрозда

До традиційних творів можемо віднести також повість "Люблю сині зорі", що стала першим прозовим

твором, яким В. Дрозд заявив себе не лише як автор поезій та оповідань. Біографічні джерела свідчать про

певну містичність появи цього твору. Так, в "Острові у Вічності" письменник згадує, що, пишучи повість,

виступав як своєрідний Пігмаліон: створював свою Галатею на папері. І як не дивно, письменник наврочив

свою долю: "В одній із ранніх повістинок він (Майстер – В. Дрозд – О.С.) намалював досить точний образ своєї

майбутньої супутниці життя, навіть ім’я і по батькові угадав, а уперше зустрівся з нею, уже опублікувавши

нетлінку..." [4: 91]. Ірина Володимирівна – ім’я головної героїні повісті "Люблю сині зорі" та дружини

письменника Ірини Володимирівни Жиленко. Не дивно, що письменник, який навіть у реальному житті

стикався з містичними подіями, звертався до створення фантастичних химерних творів. Але це було потім. А

перша повість мало чим указувала на авторство В. Дрозда. Вона могла б розраховувати на статус оригінально-

психологічної, коли б не постійне возвеличування комсомолу, комунізму. Виникає відчуття штучності введення

комуністичних гасел у твір задля "так слід". Проте не можемо не відзначити своєрідність композиції твору:

повість складається з окремих частин із підзаголовками, які вказують на ім’я того персонажа, від імені якого

буде вестися оповідь. Таким чином, у невеликій повісті декілька нараторів, кожен із яких виступає із власними

поглядами на життя, завдяки чому письменник надає можливість персонажам самостійно нести

відповідальність за свої вчинки.

Повість "Що було, що буде" має своєрідний жанр, як визначає його автор-оповідач, "словесного кіно". Це не

є сценарій до кінофільму, або по-іншому – кіноповість, бо зовсім інші вимоги висуваються до жанру сценарію.

Наратор у кіноповісті майже відсутній. Активна роль надається персонажам. У повісті ж В. Дрозда, навпаки, –

автор-оповідач всеприсутній. Повість – ніби сценарій навпаки – суцільна ремінісценція, в якій періодично

надається слово персонажам. Твір повністю орієнтований на читача. На це вказують постійні звертання на його

адресу: "...мушу попередити читача, що моєму скромному малюночку буде далеко до знаменитих пейзажів..."

[5: 182]; "Відчуваю, що час уже нашим закоханим зустрітися. Бо навіть у найвірнішої моєї читачки баби Зіньки

терпець увірветься..." [5: 219] та подібні.

Із певною умовністю відносимо до традиційних творів повість "Молохви", оскільки вже на час написання й

видання це був досить революційний і прогресивний твір, про що свідчать звинувачення в "надмірності

психологізму" [6: 5]. У центрі повісті, на перший погляд, – побутові проблеми сім’ї Молохвів. Також автор

"замазує очі" редакторам надмірним патріотизмом Андрія Молохви, який здатен пожертвувати родинними

стосунками заради громадянського обов’язку. Своєрідним подієвим тлом письменник обирає від’їзд родини

Молохвів і пов’язані з цим побутові проблеми. Проте згодом розуміємо, що це лише ширма. У центрі ж повісті

– проблеми і переживання сорокарічної жінки Марії. Уперше з’являється вона перед читачем, сидячи в

"дитинній" позі, яку одразу ж автор умотивовує: "В розхристаній садибі, серед гармидеру винесених речей,

почувала себе, ніби на колючих протягах. І дитинна поза була спробою втекти в себе. Ще змалку за критичних

хвилин згорталась бубликом під ковдрою – тоді всі неприємності, образи віддалялися... а навколишній світ

ставав крихітним, обжитим, своїм..." [7: 25]. Психологи називають таку позу-самозахист позою "зародка". Але

звідки про це знав радянський письменник у часи, коли психологія взагалі не визнавалася як наука? Швидше за

все спрацювала природна інтуїція, якої письменникові ніколи не бракувало.

Маємо єдине видання вибраних творів В. Дрозда. І жоден із вищеназваних традиційних творів сюди не

увійшов. Мабуть, через те що не мали вони в душі автора того відлуння, не були так вистраждані, як ті, що

письменник "вибрав" до свого видання.

В. Дрозд прийшов у прозу через оповідання. Мала епічна форма давала можливість робити короткі

замальовки, які мають не меншу художню цінність, ніж романи й повісті. Тим більше, що сюжети багатьох

оповідань – біографічні за своєю природою – пізніше знаходили своє місце у "більшій" прозі письменника.

Оповідання "Колесо" із присвятою "Батькові" відкриває двотомне видання творів письменника. Як і наступне

оповідання "Злодій", воно подає моменти життя батька письменника – Григорія Дрозда. В оповіданні "Злодій"

письменник ставить і вирішує моральні проблеми, викликані протиставленням моралі, закону, з одного боку, та

життя дитини, яка може померти голодною смертю – з іншого. Невирішеною залишається проблема жанрового

визначення твору "Злодій". У двотомнику він поданий як оповідання. Але згодом у романі "Пришестя"

письменник називає "Злодія" повістю. За словником: "оповідання – невеликий прозовий твір, сюжет якого

заснований на певному епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажів. Невеликі розміри оповідання

вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету... Описів мало, вони

стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь" [8: 522]. Усі ці моменти мають місце в оповіданні

"Злодій": наявність одного моменту життя – правдивий випадок із батьком письменника; у центрі – моральна

проблема персонажа Григорія Лободи; сюжет розвивається не за рахунок описів, а на основі роздумів головного

героя. На нашу думку, розширення сюжету за рахунок спогадів, роздумів та діалогів, наявність другорядних

персонажів все одно не дають можливість зараховувати твір до повісті.

В. Дрозд ніколи не претендував на звання письменника-гумориста, проте в багатьох своїх творах він не

уникає влучного гумористичного слова. Так, оповідання "Кролик" з’явилося на основі реальної історії про

колишнього колгоспного начальника, в якого "у голові ще свайба, а у матні уже похорон..." [9: 156]. Оповідання

написане 1975 року і згодом увійшло до двотомника. Уже в ті роки письменник не уникав гострого слова і не

соромився писати про "скоромне", хоча і стикався з нападами "імпотентного, навік переляканого

редакторського пера" [10: 70]. Згодом, уже у 1990-х роках ця історія знов знайде своє відлуння у творчості

письменника – у збірці оповідань "Усе – про секс".

Коротке оповідання, що стало заголовком однієї зі збірок письменника, "Крик птаха в сутінках" має

інтригуючи назву і ніби повинне мати якийсь алегоричний підтекст. Птах, який сумно кричить уночі, наче

О.М. Січкар. Жанрово-стильове розмаїття прози В. Дрозда

"смерть віщує", нагадує нам епізоди з дитячих екранізованих казок про Бабу-Ягу, біля хатини якої жалібно й

лячно кричить якийсь птах. Проте немає в оповіданні очікуваної загадковості й фантастичності. Птах кричить

не на смерть, а на згадку. Похилого віку Антон, який прожив своє життя укупі із дружиною Явдохою, під

упливом пташиного крику згадує щасливі моменти дитинства, коли він закохався і втратив голову, за що його

мало не вбив батько: "Немов тільки і жив він, що той один день, коли Явдошка пасла під горою овечки, а він

мчав повз неї на схарапуджених конях, коли звивався вужем у батьковій руці, а все життя своє, аж до

сьогоднішнього смерку, побачив за один вечір у телевізорі..." [11: 158]. Сумний мінорний настрій передає

оповідання. Життя – лише мить, яка минає дуже швидко. Чи варто його витрачати на всілякі незначні дурниці,

які не залишать сліду в людській пам’яті, не порадують спогадами на старість?

Свого часу, за нескореність перед системою, довелося В. Дрозду, уже одруженому письменнику, провести

три довгих роки на службі в лавах радянської армії на далекій від рідної України Алтайщині. Спогади і

враження про цю північну місцевість знайшли свій відгук в оповіданнях "Ікра червоної риби" та "Алтайські

малюнки", присвячених дружині. Письменникові вдалося підібрати яскраві колоритні образи, за допомогою

яких він влучно передає життя людини в суворих північних лісах.

Осібно стоїть роман "Земля під копитами", який важко віднести чи то до традиційної, чи до химерно-

фантастичної прози. Головна героїня роману – Галя Поночівна – має реального прототипа, дуже близького

письменнику, – його матір. Проста українська жінка на тлі війни – образ реальний і водночас легендарний, який

уособлює не просто жінку, а незнищенну матір, переповнену любов'ю не тільки до своїх дітей, але й до людства

в цілому. Сам письменник, створивши образ Галі Поночівни, не хотів, щоб вона стала ще одним літературним

символом: "На жодній сторінці твору не промовляє вона високими "любомудрськими" словесами. І її справді-

таки героїчні діяння на певному відрізкові історії осмислюються нею не в філософських категоріях, а в живих,

реальних, звичних для неї поняттях – своїх дітей, свого села, своєї хати" [12: 30].

До традиційних романів, але більш "дроздівських", ніж за радянських часів, можна віднести і роман

"Пришестя", який сприймається як своєрідний підсумок творчості В. Дрозда. Тут є перегук із багатьма творами

письменника різних років. Роман написано від першої особи – двійника В. Дрозда – письменника з хутора біля

Петрушина. Жанр роману можна конкретизувати як психологізований монолог-спогад про хлопчика з

фотокартки, якому були відкриті усі таємниці світу.

Не можемо визначити якусь межу переходу письменника до написання інших, так званих химерних творів.

Вони писалися паралельно із традиційними і навіть (маємо надати належне письменникові, який не хотів

писати "до шухляди") були надруковані, правда, дещо із запізненням. Одначе проблема в тому, що їх

сприйняли неоднозначно як читачі, так і критикі.

Усі химерні твори об’єднані спільним духом "пакульщини". Пакуль – вигадане місце, яке, проте, має свій

реальний прототип. Це ті міста і села Сіверщини (Чернігівщина та Київщина), які були близькі письменникові,

де він народився, вчився, працював.

Вступне слово В. Дрозда до вибраного двотомного видання має заголовок "Мої духовні мандрівки: від

Пакуля до Мрина і знову – до Пакуля...". Твори, які ми назвемо химерними, підтверджують цю фразу. Пакуль –

центр "дроздівського" мікрокосму, те осереддя, яке ніби притягує душу того, хто в ньому народився.

Пакульський світ навічно викарбуваний в душі героїв творів В. Дрозда.

Образ міста Пакуля формувався протягом багатьох творчих років В. Дрозда. У це місто письменник

періодично переносив події, які відбувалися в реальному житті, в реальних місцевостях. Але як епіцентр

Всесвіту Пакуль постав у "Євангелії від Володимира", як влучно назвав роман М. Жулинський, – "Листі землі":

"...ще не було ні землі, ні неба, тольки тьма, а Неволя була, і Пакуль був" [13: 46] – свідчить Нестор,

Семирозумом названий.

Уперше за часом написання письменник згадує назву міста Пакуль у романі "Самотній вовк" (звідси родом

Харлан, Шишига та Великий Механік) і паралельно, але лише побіжно – в оповіданні "Ладимир": "Він жив у

Рогу, сільській околиці, якою Пакуль наступав на луки..." [9: 142].

У романі "Самотній вовк" події відбуваються за межами Пакуля, проте кожен із вихідців цього міста, а

особливо головний герой Андрій Шишига, відчувають на своїх вчинках уплив походження. Харлан постійно

тікає від свого походження, навіть подумки вже продумує назву книги про вивершення над власною сутністю:

"Мій шлях на вершини", під останнім рядком якої буде написано: "Пакуль – Мрин – Київ", а може, навіть

"Пакуль – Мрин – Київ – Москва". Харлан уважає, що він народився не в той час і не в тому місті. Як може

бути рідною домівкою місце, яке викликає лише огиду: "Темні пакульські хати, забагнючені вулиці, тісна

хижка з лози під лісом, піч, що димить, вічно хворі тітки...?" [9: 316].

Найоригінальнішим у жанрово-стильовому плані є химерний роман "Листя землі". Н. Колощук зазначає, що

жанр цього твору не можна визначити однозначно, бо це "синтетичний, багатошаровий твір: елементи

соціально-психологічного, соціально-побутового, символіко-фантастичного (міфологізованого) повістування

тут сплетені в одне ціле" [14: 155]. Погоджуючись із цією думкою, спробуємо подати визначення жанру роману

з огляду на його особливості як біблійно-апокрифічний літопис наших часів.

Автор-літописець подає розлогі картини життя селянства протягом століття. На підтвердження сказаного

кожного разу надається слово персонажам: або діючи у романі, або тим, які були реальними учасниками подій

або чули про них від старшого покоління. "Хор" голосів, вливаючись в авторську мову, надає їй особливого

звучання, оживлює оповідь колоритом тих часів.

Деякі моменти оповіді мають притчевий або легендарний характер. Притчеві компоненти надають розповіді

метафоричного змісту, перетворюють окремі деталі та епізоди на важливі символічні мотиви. Стильова палітра

роману відзначається багатством сміливо й доречно використаних діалектних особливостей говірок Сіверщини

О.М. Січкар. Жанрово-стильове розмаїття прози В. Дрозда

та різноманітних засобів стилізації в авторській розповіді (архаїчна, діалектна, просторічна лексика,

народнопоетичні засоби тощо).

Не всі химерні твори В. Дрозда мають пряму вказівку на Пакуль. Але за стильовими, образними, подієвими

ознаками вони ніби "просяться" до вигаданого письменницькою уявою міста. Дія роману "Катастрофа"

відбувається в невеличкому містечку Терехівці, переважно в редакції районної газети, подібної до тої, в якій

працював В. Дрозд на початку своєї кар’єри журналіста. Своєрідна подача матеріалу в романі "Катастрофа".

Перший великий химерний твір В. Дрозда є цілком новаторським, особливо на час свого написання. У романі

ніби існує два паралельні світи: мікросвіт Терехівської редакції – рядової установи радянських часів із

звичайними робочими проблемами, та внутрішній світ Івана Кириловича Загатного – нового працівника, який

уявляє себе Богом, тому – вищим за інших працівників редакції. Ці світи розмежовані навіть графічно (чи за

задумом автора, чи вже з подачі редактора й видавця): перший надруковано звичайними літерами, другий –

виділено курсивом.

Поява повісті "Ирій" свого часу викликала багато різнопланових відгуків. Це – один із яскравих прикладів

химерної прози. Тут немає чіткої межі між реальним і казково-нереальним світами, в яких паралельно існує

головний герой – хлопчик-мрійник із Пакуля Михайло Решето.

До аналізу жанру повісті звертався свого часу П. Майдаченко, який охарактеризував "Ирій" як повість-

кокалан. Цей жанр відомий ще з античності і являє собою "прийом розгортання в цілі епізоди, а то і в окремі

сюжетні лінії фольклорних алогізмів" [15:38]. Жанр кокалану міг бути використаний В. Дроздом під упливом

творів М. Гоголя, який у свою чергу писав під упливом народної коміки і гротеску мандрівних дяків.

Роман "Спектакль" – своєрідний "побратим" повісті "Ирій". За часів гонитв на В. Дрозда за "Ирій", він почув

стільки "крилатих фраз" від редакторів та видавців, що не міг не використати отриманий матеріал у своїй

творчості. Доля головного героя Ярослава Петруня – це доля В. Дрозда навпаки. Роман своєрідний і

багатоплановий. Розвиток сюжету, як і в багатьох інших творах В. Дрозда, пройнятий духом "пакульщини".

З-поміж химерної прози В. Дрозда можна виділити пригодницько-фантастичні романи містичного характеру

останніх років творчості такі, як "Убивство за сто тисяч американських доларів" та "Злий дух. Із житієм".

Роман "Убивство за сто тисяч американських доларів" свого часу викликав скептичну посмішку у критика і

читача. Але лише від назви, яка створює ілюзію комерційності твору в дусі часу. Насправді ж читач, який

прагне розважитись "легким чтивом", дуже швидко зрозуміє, що це йому не вдасться. Роман є яскравим

плетивом, зітканим із філософських роздумів неординарної особистості Робінзона Макухи та "демоніади" в дусі

"Майстра і Маргарити" М. Булгакова.

До роману "Убивство за сто тисяч американських доларів" в одному виданні було додано два цикли

оповідань "Життя як життя" та "Усе – про секс". Не зв’язаний з оповіданнями сюжетом роман, все ж знаходить

у них своє розширення. В оповіданнях дует голосів Робінзона та Балерини збільшено до хору, що складається з

голосів людей, які прагнуть сказати про все, що важливого було в їх житті. Більшість голосів безіменні, бо

оповідають про свою "жисть" не називаючись.

Роман "Злий дух. Із житієм", написаний на початку 1990-х років, є, на перший погляд, реалістичним зліпком

із тогочасної дійсності. Якби не одне "але" – фантастично-химерне підґрунтя. Ця химерність не подібна до

означеної у попередньому романі. Вона більшою мірою імпліцитна.

До химерної прози належать не лише романи В. Дрозда, а і значна кількість оповідань, серед яких найбільш

яскравими зразками є "Сонце", "Пори року", "Ворон", "Пігмаліон", "Три чарівні перлини", "Білий кінь

Шептало", "Жертва диявола", "Бабай" тощо.

За свідченням самого письменника, ще на початку його пошуки нових можливостей слова вилилися в

оповідання 'Три чарівні перлини" та "Білий кінь Шептало". Але найбільш помітними стали в оповіданні

"Сонце". Алегоричність цього фантастичного оповідання не була усвідомлена тогочасною цензурою. Саме

тому, можливо, його так легко було надруковано.

Оповідання "Ворон" містично-філософське за жанровою ознакою. Сюжет побудовано на вірі у перевтілення

душі. Поринаючи письменницькою фантазією у незвідані трансцендентні виміри, В. Дрозд уявляє життя

батькової душі після смерті: "... він помер серед зими, в січневі морози, а напровесні душа його вселилася в

старого чорного ворона, що жив у пущі" [9: 128]. Після тяжких життєвих поневірянь у тілі людини для Грицька

життя у тілі птаха було полегшенням. Але потяг до родини змушує ворона повернутися до рідної оселі, де

жорстока зятева рука його вбиває. Душа вічна, тому вона проходить не один процес перевтілення, не зважаючи

на людський фактор:"... Грицькова душа переселилась в кущ бузини, який ріс під хлівцем... напровесні

Бориско... викорчував бузину... Грицькова душа переселилася в тополю край городу. Але Марія з Борисом

будувалися і тополю спиляли, бо не стачило деревини. Грицькова душа переселилась в кущ порічок, Бориско

закладав новий сад і того куща викопав. Грицькова душа переселилась в мороз..." [9: 138]. Оповідання "Ворон"

– перший роздум письменника над сутністю реінкарнації. Він повернеться до цього питання набагато пізніше у

романі "Острів у Вічності".

Оповідання "Три чарівні перлини" більше нагадує казку, в якій вирішення загальнолюдських проблем

відбувається казково-фантастичним способом. Людина – природна істота, яка, проте, кожного дня нищить цю

природу заради задоволення власних потреб. Лісоруб Іван ніколи не вбачав у своїй професії чогось

кримінального, поки не зустрівся з русалками, які подарували йому три перлини, що відкривали у їх володаря

дивну здатність – переживати відчуття рослинного світу: "Дерева, молода парость, кущі, навіть трава в

гущавині – усе мертвіло од жаху перед близькою, видимою смертю. Лісоруб майже фізично відчував той

страх..." [16: 48]. Нездатність нормально працювати вибиває Івана зі звичного плину життя, що врешті-решт

змушує його повернути перлини до лісу. Колишня безтурботність наповнила все його єство, але в той же час

О.М. Січкар. Жанрово-стильове розмаїття прози В. Дрозда

невимовний сум не давав порадіти, бо лісоруб "ніби загубив на цій галявині щось таке, чого вже ніколи не

відшукати" [16: 51]. Оповідання є ще одним яскравим зразком алегоризації думки письменником. Щоденні

турботи відкидають на задній план вселюдські моральні проблеми, згадка про які відбувається у складні

переломні моменти життя. В. Дрозд – письменник-психолог, письменник-філософ – своїми творами не дає

"розслабитись" читачеві, який прагне лише "легкого чтива". Свідченням цього є і оповідання "Три чарівні

перлини".

Отже, великий масив творів В. Дрозда можна умовно поділити на дві категорії: традиційні твори і химерні.

Причому кожна група містить твори різні у жанрово-стильовому відношенні. Характерним для творчості

В. Дрозда є те, що до складу химерних тяжіють не лише романи (цей жанр найбільш поширений серед

химерних творів), а й велика кількість менших жанрових форм. На жаль, у межах однієї статті ми не можемо

охопити весь масив прози В. Дрозда (що може бути компенсовано подальшими розробками цього питання),

тому спираємось на найбільш цінні у художньому плані й найбільш популярні серед читацької аудиторії твори,

намагаючись індуктивним методом зробити висновок про всю творчість В. Дрозда.

Містичне в структурі детективу „Жертва забутого майстра‖

Є. Кононенко залишається відкритим для висвітлення, хоча творчість

Євгенії Кононенко як детективіста

: „Імітація‖,

„Ностальгія‖ та „Зрада‖, тоді як детектив „Жертва забутого майстра‖

залишається поза її увагою). Нагадаємо, що С. Філоненко опрацьовує

питання містичних елементів, правда, бере за основу детективи

А. Кокотюхи [6].

Історико-містичний детектив „Жертва забутого майстра‖

зацікавлює насамперед дифузією жанрів та незвичайним містичним

самонаповненням.

Мета статті – дослідити вплив містичних елементів на жанрову

структуру конкретного детективу.

Цілком логічно, що оскільки для розв‘язання задачі слідчий

використовує цілком реалістичні методи – збір інформації, аналітичні

роздуми (все це врешті допомагає виявити злочинця), то ірраціональне

часто заперечується авторами та дослідниками цього жанру. Однак, з

іншого боку, жанр детективу сам по собі передбачає поетику містичного

у своїй структурі вже з огляду на те, що в основі таких творів завжди

лежить таємниця. Г. Кукса нагадує, що жанр детективу бере початок від

готичного роману (роману жахів) [2], тобто, за словами І. Лімборського,

„Життя людини на сторінках готичних романів сповнене таємниць,

повсякчасних трагедій та колізій, у ньому вирують жахливі

надприродні сили” [4, с. 14]. Хоча, як підсумовує С. Філоненко, „вся

містика у фіналі повинна отримати винятково раціоналістичне

пояснення” [6, с. 1]. Отже, жанру детективу від початку притаманне

ірраціональне начало та побудова сюжету на містичній основі.

Безперечно, сьогоднішній детектив поступово відділяється від свого

пратексту, проте іноді автори звертаються до міжжанрових комунікацій

детективного та містичного.

Автори детективу часто використовують елементи містики у своїх

творах. Скажімо, А. Кокотюха у „Легенді про безголового‖ (описується

привид без голови, який вночі блукає зруйнованим замком

Ржеутського), В. Шкляр у романі „Кров кажана‖ (зображуються

відьомські шабаші, у яких бере участь головна героїня Анастасія).

Містичне наскрізь пронизує і структуру аналізованого нами

детективного роману Є. Кононенко. Варто зазначити, що цей твір

позиціонується самим автором як історико-містичний детектив, тобто це

не класичний детектив із відомою схемою злочин–слідчий–злочинець.

Зважаючи на те, що твір написано на межі жанрів історичного,

містичного та детективного романів, частина містичних моментів так і

залишаються по закінченні твору містичними, не знаходячи якогось

логічного пояснення, як це має бути в детективі.

У романі „Жертва забутого майстра‖ від самого початку твору

героїню Лесю (Єлизавету) Касовську переслідує містичний фатум.

Насамперед дивна вже агенція „Таємне бажання‖, в якій вона працює.

Агенція надає не зовсім звичайні (інтелектуальні) послуги, в

основному – іноземцям. Саме один із клієнтів Мішель Арбріє (він же –

Мікаель Адлер) і вводить Лесю у містичний світ своїх пошуків. Леся з

Мікаелем блукають старим Львовом у пошуках місць, де міг би жити

або бувати скульптор Іоанн Георг Пінзель, що творив у XVIII столітті.

Постать Пінзеля, будучи утаємниченою ще за життя, у творі

зображується з винятковою загадковістю. Скульптури, які він творив

кілька століть тому, овіяні містичними подіями. Та й саме споглядання

творінь майстра, а тим більше – їх фотографування приводять до думки

про їх неземне походження. З героями роману впродовж усієї розповіді

відбуваються неправдоподібні речі. Хоча значна частина таємниць

знайде своє пояснення в розв‘язці твору, все ж містичний настрій

лишається з читачем надовго навіть після прочитання детективу.

Доречно зупинитися на дефініції слова „містика‖. Універсальний

словник української мови пояснює: „Містика (від гр. mystikos –

таємничий) – щось загадкове, незбагненне” [3, с. 459]. Отже, містичним

ми називаємо субстанцію, яку не можемо пояснити. Так, вдовольнити

таємні бажання клієнтів – головна мета роботи агентства. Часто такі

бажання важко або й неможливо пояснити, проте це не означає, що

такого пояснення взагалі не існує. Саме так сталося у випадку з

Мікаелем. Лише дізнавшись його таємницю (він – один із

найпомітніших скульпторів сучасної Європи, який працює в тому ж

74

стилі, що й Іоан Георг Пінзель), читач зможе збагнути логіку його

вчинків, які донедавна здавалися містичними.

Загадки і сумніви переслідують Лесю Касовську на кожному кроці:

„Може, він хоче виконати у Львові якийсь містичний ритуал…”– так

думає вона про Мікаеля, адже поки що не знає ні причин, ні предмета

пошуку [1, с. 55]. Леся підозрює свого клієнта і в тому, що він –

антикварний шахрай, який має на меті вивезти з України якісь історичні

цінності. Проте Мішелю-Мікаелю вдається розвіяти всі її сумніви, і

героїня розуміє, що він – „справжній дивак” [1, с. 66]. У творі тісно

переплітаються кілька сюжетних ліній. Провідна лінія – пов‘язана з

головною героїнею Лесею-Маріанною. Власне, твір побудований як її

письмова сповідь психоаналітику. Разом із тим у цю, здавалося б, чітко

скомпоновану розповідь дуже природно вплетено інші сюжетні лінії –

пошуки місць перебування скульптора Іоанна Пінзеля у Львові й Бучачі

та приватне життя Мішеля.

Окремо вибудувана лінія католика Ріхарда Адлера – майбутнього

дослідника вівтарних скульптур Європи, антифашиста, який був

посланий із третього курсу університету на Східний фронт. Саме йому

довірив таємні папери про Пінзеля перед своєю смертю старий єврей

Велвл Готліб. Сюжетна ж лінія згаданого єврея теж містичним чином

знаходить продовження у детективі. Блукаючи Бучачем, Леся з

Мікаелем сіли відпочити на лаві неподалік від міської ратуші. Біля них

присів „дядечко‖, який у розмові представився Миколою Зиновійовичем

Лущуком, додавши, що мав би носити прізвище Готліб, але з таким

прізвищем у СРСР жити було б важко. Дивний збіг обставин, чи не так?

Як міг опинитися правнук єврея, який передав документи Мікаелевому

батькові, саме в той час і у тому місці, де з’ясовувалася доля

таємничого манускрипту Пінзеля? Авторка пояснює це містичним

збігом обставин. Однак, знову ж таки, випадкова епізодична зустріч

закінчується також дивно: доки Леся переповідає зміст розмови

Мікаелю, Лущук-Готліб безслідно і напрочуд швидко щезає. Очевидно,

саме цією подією і знаменуються відвідини героями Бучача, адже

іншого якогось пояснення введеного епізоду немає – ніяких подій з

подорожніми у цьому містечку так і не трапилося.

У тексті аналізованого детективу можна виділити такі містичні

аспекти: 1) містичні люди; 2) містичні події; 3) містичні речі.

Містичні люди – це постаті, які з‘являються у творі в загадковий

спосіб і так само загадково зникають. Насамперед це вищезгаданий

Микола Зиновійович Лущук-Готліб. Його раптова і ніби випадкова

поява на шляху героїв і таке ж раптове зникнення видаються справді

містичними. Є. Кононенко огортає цей образ загадковим ореолом.

Очевидно, це персонаж швидше містично-фатальний, ніж реальний.

Можна вважати, що доля посилає його мандрівникам, щоб переконати їх

у правильності обраного шляху.

Загадковим персонажем є й сам Мішель-Мікаель: його постать

упродовж усього твору наскрізь містична, дивна. Лише в кінці твору ми

довідуємося, що Мішель-Мікаель – скульптор, який хоче розкрити

таємниці творчості й успіху Пінзеля. Від самого ж початку Леся називає

свого клієнта „дивним замовником”, „дивним, проте приємним

чоловіком”, „справжнім диваком”, „хлопчиком”. Цим словом –

„хлопчик‖ – дається вичерпна характеристика образу молодого

скульптора: егоїстичний манірний характер, вередливість,

несамостійність, залежність упродовж усього життя від жінок (причиною

є сестра і мати – люди, які змушували Мішеля-Мікаеля їм підкорятися).

Навіть знаковий для Мішеля-Мікаеля пошук Пінзелевого трактату, певно,

був ідеєю сестри, яка профінансувала поїздку з наміром отримати

боццетті (маленькі фігурки, які робить скульптор, перш ніж взятися за

великі скульптури), Пінзеля, щоб потім продати їх на Чорному Аукціоні.

Додамо, що псевдонім хлопця-скульптора у перекладі на українську

означає Боговідступник (Готтеслойгнер). Цей факт теж бентежить

головну героїню, яка вважала Мікаеля глибоко віруючою людиною.

Щодо містичних подій, то у творі це насамперед момент пошуку

старовинного манускрипту, який написав Пінзель, а перед самою

смертю заховав його в якійсь із своїх робіт. Натяк на це у старовинних

документах, а саме – в сонеті, написаному у ХVIII столітті. Психолог у

кінці твору так пояснює містичні пошуки Мікаеля у Львові: „…шукаючи

Пінзеля, він шукав себе. Він вважав себе чи не саме тим, кому

загадковий Пінзель передав свій дар” [1, с. 156]. Віра у надприродне

звучить у словах Мішеля-Мікаеля, що їх уперше чуємо з його вуст: „Ми

ходимо по місту, і воно саме розкриє нам те, що вважатиме за

потрібне” [1, с. 52]. Як бачимо, пошук має радше пасивний характер,

зовсім не притаманний детективному творові, проте саме елементи

містики допомагають відшукати відповіді на поставлені запитання. Віра

у фатум пронизує весь твір. Саме доля (або постійна робота думки та

підсвідоме прагнення відшукати, а звідси – підсвідомий аналіз наявних

фактів та правильна постановка питань) приводить Лесю в помешкання

Матюшенків до картини „Жертвоприношення Авраама‖. Мешканці (і це

теж містика) давно чекають людей, які рано чи пізно повинні прийти по

цю картину, – так їм заповідалося попередніми власниками житла. І

саме у цій картині знаходиться „чрево жертви”, про яке увесь час

говорить Мікаель, а у тому чреві – старовинний рукопис Пінзеля, який

чекав на шукачів понад триста років.

Яскравий містичний момент можна вбачати і в такому епізоді:

„Пінзель не виходив на зв’язок за допомогою спіритичного сеансу. А

його викликала найкраща спіритуалістка Франції! Цьому може бути

тільки одне пояснення: загадковий скульптор помер без покаяння” [1,

с. 66]. Таємниця смерті скульптора теж обдумується автором.

„…загадка смерті Пінзеля – то одна з найбільших загадок нашого

Майстра!” – патетично вигукує вражена Леся, коли Мікаель каже, що

той помер у Краківському монастирі [1, с. 49].

Події у Львові та Бучачі відбуваються у двох часових вимірах –

друга світова війна та сучасність. Проте пора року зображується одна й

та ж – осінь, овіяна містичними мідними барвами. Можливо, є сенс

говорити і про містичну пору року, яка Лесі видається часом для

76

переосмислення такої великої, хоча й часто непотрібної роботи.

Згадаємо також, що і у сні, який час від часу сниться Лесі, події теж

відбуваються восени – у час роздумів, осяяння та глибокої депресії для

багатьох людей. Можна також провести аналогію і з віком головної

героїні – їй за сорок, а цей вік психологами трактується як рання осінь

людського життя. Саме осінь стала зламом у житті Лесі, поділивши його

на „до‖ і „після‖.

Містичні речі. Окремої уваги до себе вимагає літературне

позиціонування дерев‘яних скульптур, які подеколи справляють

враження повноцінного художнього образу, а іноді – залишаються

інтер‘єрною деталлю оповіді. Взагалі скульптури у творі отримують

усебічну оцінку як мистецтвознавця („Це модерна скульптура,

замаскована під предмети культового значення”) [1, с. 33], так і

глядачів-поціновувачів („Це абсолютно унікальний скульптор! Він

провокує такі думки, до яких, я переконана, без нього й не

додумаєшся!”) [1, с. 34]. Саме так експресивно відгукується про роботи

майстра Леся Касовська. Дерев‘яні скульптури Пінзеля досліджуються

Лесею різносторонньо. Вона спілкується з мистецтвознавцем,

психологом та істориком. Мистецтвознавець Дарина Костюк зауважує,

що „його твори, навіть у покаліченому вигляді, справляють надзвичайне

враження на глядача. Можна тільки уявити, яким був ефект, коли ці

скульптури перебували в доброму стані й стояли на своїх місцях у

храмах‖ [1, с. 34]. Історик Тетяна Йосипенко підказує, які шляхи

обирати під час пошукових робіт, і робить припущення, що трактат,

якщо й писався Пінзелем, то розповідав лише про технологію ремесла.

А ось психоаналітик Марія Хохляк, переглядаючи фото скульптур, хоча

і зауважує деяку схильність скульптора до невротичних явищ та

відзначає якусь життєву травму, запевнює, що Пінзель мав „виняткову

цілісність натури” [1, с. 42]. Саме психоаналітиком надзвичайно чітко

характеризуються скульптури Пінзеля як художні образи. Скажімо,

ангели в нього – це не амурчики, а справжні Божі вісники, гінці, які

несуть недобрі вісті. Скульптура ж „Жертвоприношення Авраама‖

впродовж усього твору описується найглибше і найдетальніше. У

погляді батька – „бажання вислужитися перед Господом” [1, с. 43] і

зовсім відсутнє горе від утрати сина.

Менш детально, проте не менш експресивно описується

скульптура Розп‘яття. Цей образ, як зазначено автором, уже перестав

хвилювати навіть „нібито віруючих‖ [1, с. 44]. Але у Пінзеля глядач

начебто повертаєшся до „хресної муки першого століття від Різдва

Христового… – І до проблеми Воскресіння! Ви знаєте, Лесю, яка то

мука – воскреснути до нового життя? Значно легше лишатися

померлим…” [1, с. 44]. У цьому випадку, на наш погляд, воскреснути

трактується як вийти з депресивного стану.

Загадкою овіяна й маленька дерев‘яна статуетка, яку знаходить

Мікаель на своєму ліжку. „То було зображення дещо демонічної особи,

схожої лицем якщо не на чорта, то на античного сатира, але не на

півголого з ратицями на ногах, а в довгому одіянні, як годит