Ігор Калинець (рік народження 1939)

Ігор Калинець народився 1939 р. на Львівщині. У 1956 р. закінчив середню школу й вступив до Львівського університету. У 1961 р., закінчивши філологічний факультет Львівського університету, почав працювати в обласному архіві. Творчий доробок І. Калинця становить 17 поетичних збірок, що згруповані в двох циклах: «Пробуджена муза» (9 збірок) і «Невольнича муза» (8 збірок). За громадянську непокору в тематиці віршів був репресований радянською владою: отримав 6 років суворих таборів і 3 роки заслання, які відбув на Північному Уралі. Після повернення із заслання він працював редактором журналу львівського обласного відділу Фонду культури. У 1991 р. у Варшаві вийшов перший том циклу «Пробуджена муза», а в США – другий том – «Невольнича муза». У 1977 р. Ігор Калинець був нагороджений премією імені Івана Франка в Чикаго, 1992 році отримав премію імені Василя Стуса, а за книжку вибраних поезій «Тринадцять аналогій» був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка.

Микола Вінграновський (рік народження 1936)

Микола Вінграновський, будучи у плеяді «шістдесятників» витворив художній світ, законом якого є краса. Митець виявив вищу незалежність художника від диктату часу так органічно й натхненно, як в українській літературі ХХ ст. це вдалося хіба що ранньому П. Тичині, Б.-І. Антоничу або О. Довженкові.

Микола Вінграновський народився 1936 р. на Миколаївщині. Середню школу закінчив у 1955 р. і вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого на акторський відділ. А за два тижні від початку занять, показного хлопця прослухав О. Довженко (майстрові було дозволено сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його в Москву на навчання.

Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі Миколи Вінграновського. Ще студентом він зіграє головну роль у «Повісті полум’яних літ», обере своїм фахом кінорежисуру (створено ним десять художніх фільмів), присвятить О. Довженкові кілька поезій. Та головне – довженківський добро творчий пафос, його розуміння творчості як торжества свободи і краси резонуватимуть у кожному слові поета. Але все, що створюватиме Микола Вінграновський, відповідатиме гуманістичній тезі видатного художника: «...Митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ».

З 1960 р. М. Вінграновський – режисер Київської кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка. Від 1989 р. був Головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна посада – єдина з керівних, яку колись обіймав поет.

У 1962 р. він видає збірку поезій «Атомні прелюди». Максим Рильський відзначив обдарованість М. Вінграновського, вказав на виняткову національну виразність його лірики.

Несподіваний вибух метафоричного мислення в ліриці 60-х років пов’язаний із стрімким розвитком суспільної свідомості, НТР, вивільнення особистості від унітарних світоглядних систем тощо. Метафоризація художнього мислення була зумовлена ще одним, головним чинником: критерій правильного замінювався на критерій прекрасного. Мистецтво слова повертало собі власну сутність, упосліджену тоталітарною свідомістю.

Особливості поетики М. Вінграновського ще більше увиразнилися в книжці «Сто поезій» (1967). Вірші цієї збірки свідчать про активні творчі пошуки самовираження поета, який випробовує місткість форм, вдається до верлібру і хоку. Найзначущі відміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло...»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні – ударили в скроні...»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна – тупу-тупу – Безнебна ніч – татари де?! – прийшла...»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що лишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні).

«Поезії» (1971) склали твори двох попередніх збірок і небагатьох нових віршів. Серед останніх привертають увагу дві малі поеми – «На Псло, на Ворсклу, на Сулу...» (у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей») і «Гайавата». Малими поемами їх дозволяє назвати епічний розмах, що з’єднує фрагменти світу в концептуальну гармонійну цілість. Поріг умовності вираження вищих цінностей остаточно долається в поемі«Гайавата», ритміко-інтонаційна будова якої свідомо зорієнтована на славетний твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними клопотами й тривогами подається тут як найвище благо, єдине доступне людині щастя, у світлі якого всяке вигадане, поза житейські турботи життя є просто зайвим, оманливою фікцією.

Не метушливі діди володіють тайнами ремесел, баби правлять городяним царством і бавлять дітей, батьки яких дають лад хазяйству, що вимагають трудів і терпіння. Всі шанують усіх, одведені від спокуси, вбережені від лукавого й наділені хлібом насущним. Це – гармонійний світ, і чи не тому він у Вінграновського такий химерний, упосаджений у казку й перегру, перейнятий вертепною веселістю й добрим дивацтвом, що насправді не є нашим, існуючим, дійсним?!

Інтимна лірика Миколи Вінграновського зібрана у книзі «Цю жінку я люблю» (1990). Переживання його ліричного персонажа набагато ширші за особисті, наповнені не жаданням утіхи та взаємності, а спрагою віри й надії на те, що душа здатна перейти у щось вічно суще.

Я тебе обнімав, говорив, цілував,

Цілував, говорив, обнімав – обнімаю,

Говорю і цілую – сльозою вже став

З того боку снігів, цього боку немає…

На ІХ з’їзді письменників України, приголомшений суспільними та економічними катастрофами, І.Драч дорікне поетові за «тиху ноту», що в книгах «Київ» (1982) й «Губами теплими і оком золотим» (1984) витіснила литаври «раннього» Вінграновського. Але ця тонка духовна мелодія і буде відповіддю митця епосі. Поет творить свою другу, «божественну» дійсність дарованим йому від народу словом, видобуває з цього слова трансцендентну, поколіннями накопичену енергію.

Як ні для кого іншого, слово для Вінграновського – життєва безконечність, у яку він углиблюється, якою розкошує. «Він розглиблює якесь поняття ним же самим (наче вибирає, вигрібає слово із слова: «Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту», «мале з малих, крилечечко із крил»), ступенює його до останньої межі, вичерпує до дна: «І одинота-одина у ній одніє», «Я сам сумую», «Мовчить печаль і сум мовчить у сумі, і ти мовчиш. Мовчання, й те мовчить»».

Все сказане підводить до думки, що поетична творчість Миколи Вінграновського – глибоко ідеалістична, і саме ця якість дозволила йому подолати межі, гальмівні традиції соцреалістичної естетики.

Важливою сторінкою творчості поета є проза, до якої він звернувся ще в 60-ті роки. Дослідники відзначають взорованість ранніх його повістей. («Світ без війни», 1958, «Президент», 1960) на піднесену стилістику О. Довженка. Але в наступних творах, зокрема повістях і оповіданнях 80-х років, Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими щедро наділяються звірі, птахи, рослини, води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений дослідженням питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, висловлюються в соковитих формах, звуках і кольорах життя. Як, скажімо, стоїчна витривалість народу, незнищенність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні».

Як і поезія, проза Вінграновського вельми предметна, впосаджена реаліями в соціально-історичне тло часу, багата на яскраві народні характери і, разом з тим, у чомусь головному цьому часові стороння. Людина у цій прозі повертається до своєї істинно людської суті.

Усі ці риси поетики Миколи Вінграновського вповні виявилися в його новому й на сьогодні центральному прозовому творі – романі «Наливайко» (1991), який за всіма підставами можна визнати явищем сучасної української літератури. У найщільнішому образному письмі розкривається трагічна й героїчна українська історія, а точніше – її увічнений поетом дорогий лик.

Василь Голобородько (рік народження 1945)

Василь Голобородько належить до поетичного покоління, умовно названого «постшістдесятниками», яке досить активно заявило про себе в середині 60-х років не деклараціями, а відкриттям нових естетичних обріїв національного мистецтва, спростуванням псевдохудожньої практики «соціалістичного реалізму».

Перші добірки В. Голобородька, зокрема цикл «Золоті глечики груш» («Жовтень», 1965, № 12), сприймалися як неординарна подія, як явище, несподіване навіть у суцвітті небуденних дебютів. М. Ільницький спостеріг у поезії молодого автора «психологічний прояв народності», позбавлений вторинного стилізатора під фольклор. Першою ґрунтовною спробою висвітлити феномен В. Голобородька була стаття Івана Дзюби, де критик підкреслював незвичні для тогочасного віршування аспекти відновлення анімістичних уявлень, «високонаївну натурфілософську діалектику», «стихію доброго бога перевтілень і перероджень».

В. Голобородька небезпідставно найпомітнішим представником «київської школи», переважно «метафористів» (М. Саченко, С. Вишенський, М. Воробйов та ін.). Майбутній поет навчався тоді в Київському університеті імені Т. Шевченка (1964-1965), невдовзі перевівся в Донецький (1966-1967), звідки його виключили за те, що він приніс на кафедру працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Тоді ж (1968) була «розсипана» у видавництві «Молодь» його перша збірка «Летюче віконце».

Унітарній комуністичній системі, опертій на деперсоналізовану маргінальну масу, були не потрібні, якщо не небезпечні, незалежні творчі особистості, та ще й з високою національною свідомістю. Тому вони першими відчули на собі її жорстокий удар. Їх позбавляли можливості навчатися й працювати. Репресивна хвиля (нібито) минула В. Голобородька. Він потрапив у «добровільне заслання» до рідного села на Луганщині, де довелося працювати на різних роботах. З часом далася взнаки периферійна атмосфера, відсутність творчого мікросередовища. Поет опинився у ситуації «відсутньої присутності», як і чимало його ровесників. Він ніби «випав» із художньої свідомості своєї доби, але водночас існував у ній, існував у глибинах історичного процесу. Мотив «відсутньої присутності» означив його лірику, покликану обстоювати людську гідність у деформованому просторі зміщених понять і значень, здевальвованих цінностей («Той, хто йде у книгарню», «Скляна жінка», «Інтер’єр з годинником» та інші твори), коли дане Богом людське життя втрачає будь-яку вартість («Загиблий за ідею»), а онтологічне поле етногенетичної пам’яті поглинається прірвою небуття («Село у маю»). Тому В. Голобородько – поет трагедійного світосприйняття – досить скептично ставиться до видимості, яка видається за справжнє та сутнє («Провалля») і почасти замість надійних реалій обертається «задзеркаллям», де «Птах крізь птаха пролітає / оком крізь око / дзьобом крізь дзьоб / крилом крізь крило», – не лишаючи по собі ані сліду. Керуючись моральним імперативом, поет не сприймає найменших проявів «теодицеї» (релігійно-філософське вчення, що пояснює існування Бога як творця і правителя світу поряд з існуванням темних сторін буття та узгоджує наявність зла й несправедливості з ідеєю мудрості, благості та всемогутності Бога) як виправдання зла, зокрема його носіїв – катів і вбивць («Калина об Різдві»). Адже на ґрунті неосудженого злочину неодмінно завжди з’являвся лиховісний «він», «заходився гострити ножа / готувався перерізати півневі горло / щоб не настало завтра».

В. Голобородько усвідомлює себе спадкоємцем українських письменників, які обрали собі на свій страх і ризик тернистий шлях свого народу («Молитва про нездійснене», «Побачення з Косинкою», «Калина об Різдві», «Криваві солов’ї», «По слідах», «Шукачі могил»).

Непомильне чуття історичної правди сприяло В. Голобородьку в утвердженні позиції духовної незнищенності, у вірності тому птахові, що й досі «сидить на дереві / де ти його вперше бачив». Через двадцять років після «Летючого віконця» з’явилася його збірка «Зелен день» (1988), а невдовзі «На метеликових крилах» (1990), «Калина об Різдві» (1992), засвідчивши невичерпний потенціал поета.

Соціальні та національні переживання В. Голобородька завжди поставали із його внутрішнього переконання. На погляд поета, який володіє справжнім чуттям естетичної міри, в поезії не повинно бути публіцистики чи політики. Вона має достатні можливості для висвітлення будь-якої теми. «Художня література за своєю природою орієнтована «на художній вираз» - це її мета, сутнісна екзистенціональна ознака», - небезпідставно наголошує він.

Правда і Краса – рівновеликі поняття для В. Голобородька – поета гармонії та взаєморозуміння, творчий світ якого витікає з незамуленого Дунаю, що тримає життя «своїми чистими джерелами» («Дунай, що згорнувся у криницю»). «Криниця» (як і «калина») у словнику його лірики – один з домінантних образів («Чисті криниці», «Іди, доню, по воду» та ін.). Таким є «глечик», ним поет не просто милується як досконалим витвором національного генія, а й розглядає його з різних площин («Маляр таємниці глечика довіку не розгадає»), змішуючи просторові та часові аспекти, вбачаючи у малому велике і, навпаки, поєднуючи непоєднуване, що взагалі притаманно стилевій манері В. Голобородька.

Національні джерела струменять у ліриці В. Голобородька у своїй первозданній чистоті, як-от «пакіл неба цвіте глечиками хмар» або «вийдеш до дверей / і на порозі зустрінеш Сагайдачного» та ін. Його мовленню притаманне точне, як у запорізьких козаків, слово для характеристики аморальних людських якостей. Водночас поет не байдужий до віршованої техніки авангардизму, симпатизуючи навіть М. Семенку, незважаючи на його національний нігілізм («Понеділок»); подає зразки цікавого словотворення тощо. Він живе архетипами національного мислення та світосприймання («Яворовий лист»). Але найбільше його полонить магія слова, у сконцентрованому вигляді представлена в збірці «Калина об Різдві», як, принаймні, у мініатюрі, зітканій з граційних алітерацій:

Усе літо вирвано з календаря

І осінь почалася з весни

І я летів літаком

І обминув боком те біле місто

Лаконічний верлібр В. Голобородька, де кожне слово, неначе міцно вбитий цвях, попри велику традицію версифікаційної практики, став органічно українським, органічно голобородьківським, поєднуючи в собі як національні, так і модерні традиції, виводячи поета, котрий прорвав оболонку «відсутньої присутності», у потужний струмінь української лірики.

Сучасна українська література

У кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з’являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця ХХ ст., традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові, – постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років ХХ ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х рр. і пов’язаний з іменем Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші.

До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і поза просторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, філософій, релігій, іронічність, пародійність тощо.