Суще Ціль Першопричина

Бог

Я Світ

Рис. 2.4. Структура буття Середньовіччя

Д остовірність Прозорість Адекватність Мислення

віт

Я Світ

Рис. 2.5. Уявлення про структуру буття в Новий Час

Я Світ

Буття

Ніщо

Рис. 2.6. Структура буття за М. Гайдеггером

«Буття – це те, що завжди відсутнє, чого завжди не вистачає у світі. Ми бачимо лише рану, яка залишена його відсутністю… Буття є тим, що завжди не є тим, що є…» М. Мамардашвілі [94, c. 78]

Видатний давногрецький філософ Платон створив першу узагальнену ієрархічну філософську систему, в якій намагався поєднати незмінний світ ейдосів (ідеальних праобразів-принципів речей) та мінливий світ матерії (табл. 2.6).

Таблиця 2.6

Структура буття за Платоном

Рівень пізнання	Представники	Види реальності
TO AGATHON. «Навіщо?»	Платон	Благо як ідеал та впорядковуючий принцип
NOESIS. Перевірка та систематизація, знання «чому?»	Сократ, Анаксагор	ІІдеали (ейдоси) як причини та щось реальне. Космос як єдина впорядкована система
DIANOIA. Узагальнення, класифікація, знання «що?»	Піфагорійці, еліати	Математичні абстракції, загальні логічні принципи
PISTIS. Техніка, знання «як?»	Мілетська школа, софісти	Фізичні об’єкти, технічні засоби, людські умовності
EIKASIA. Здогадка та розповідь	Міфологія, Геракліт	Розповідь про богів, відчуття Світу як потоку, що перебуває у постійному русі

Німецький філософ М. Гартман на початку ХХ ст. створив власну онтологічну концепцію (рис. 2.7.).

Онтологія м. Гартмана

Ось-так-суще

(Індивідуально-конкретне)

Сутність Існування

еssential existentia

ТАК-БУТТЯ ОСЬ-БУТТЯ

Sosein Dasein

Усе, чим суще є Той факт, що суще взагалі є

Пізнається a priori та a posteriori Пізнається лише a posteriori

Буття-у-собі

Рис. 2.7. Онтологія М. Гартмана

Незважаючи на те, що буття як таке схоплюється більш інтуїцією співчуття всьому існуючому, ніж у раціональній аналітиці, можна сформулювати пені закони буття (табл. 2.7.).

Таблиця 2.7

Закони буття

Закон тотожності	Буття необхідно є буттям і виключає небуття; якщо будь-що є, то воно з необхідністю є тим, чим воно є.
Закон причинності	Усе, що виникає, змінюється і зникає, повинно мати для цього якісь підстави
Закон фінальності	У світі діє ціліспрямування, сутність якого полягає у здійсненні нового і більш повного акту буття

«Буття – це теж саме, що й незаконна радість. Нема аніяких підстав, щоб ми існували, та від цього нас має сповняти ще більша радість, і ще більш продуктивну гордість ми можемо від цього відчути» (М. Мамардашвілі) [97, с. 34]

Дуже важливе значення має фіксація двох принципово відмінних статусів буттєвих процесів: матеріальне (або матеріально-чуттєве) та духовне буття. Матеріальне буття характеризується множинністю, подільністю, просторовістю, наявністю маси, опору матеріалу та силових взаємодій. Духовне буття позапросторове, самоконцентроване, рефлексивне, тобто прозоре для себе самого, ідеальне, цілісне, динамічне. Але за всіх відмінностей у статусах матеріального та духовного (ідеального) буття все ж постає як єдине та взаємопов'язане. Реальну єдність матеріального й духовного ми спостерігаємо в людському бутті та людській життєдіяльності. Філософія здавна усвідомлює природу людини як єдність матеріального й духовного. Отже, принаймні в людській діяльності можливо бачити принципову спорідненість матерії та духу, ідей та справи, теорії та практики. Система людської життєдіяльності складається із взаємодії зазначених видів буття, в якій кожному з цих видів належить своє місце, свої особливі риси, де виконуються певні особливі функції.

Перед онтологією як вченням про Світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найзагальніші характеристики цих відношень). На запитання щодо підстав існування світу (способів визначення світу) можливі такі відповіді: світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бога; світ існує (визначається) через буття свідомості.

До першої відповіді вдаються матеріалісти, які розуміють під світом сукупність матеріальних речей. Такий світ, на їх думку, не потребує потойбічних причин для свого існування. Матерія вічна, незнищувана, вона лише перетворюється з однієї форми на іншу. У своєму розвитку матеріалізм пройшов кілька етапів: наївний матеріалізм (погляди давньогрецьких та деяких давньоіндійських і китайських мислителів); механістичний матеріалізм (формується у Новий час під впливом розвитку науки, особливо механіки); діалектичний та історичний матеріалізм (виник у XIX ст.).

Об'єктивний ідеалізм також зводить світ до сукупності матеріального сущого. Світ ідей як самостійне суще притаманний тільки вченню Платона. У мислителів-ідеалістів Нового часу ідеї не становили самостійної сфери буття. Щодо цього підхід до світу матеріалістів та ідеалістів принципово не відрізнявся. Ідеалізм теж тлумачить світ як матеріальне суще, яке вивчає наука. Вони лише по-різному розуміли підстави існування світу, вважаючи, що він створений Богом. Залежно від особливостей розуміння відношення Бога і Світу у філософії Нового часу сформувалось три концепції — теїзм, пантеїзм і деїзм. Риси пантеїзму, який ототожнює Бога і світ, притаманні неоплатонікам М. Кузанському, Дж. Бруно, а також Б. Спінозі, Ф. Шеллінгу, Г. Гегелю. Концепцію деїзму, за якою Бог створив світ, дав йому імпульс для руху і розвитку й далі не втручається в його справи, сповідували Р. Декарт, Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс, французькі просвітники. На відміну від них, теїзм вважає Бога духовною особою. Будучи духовною особою, Бог може втручатись у розвиток подій у створеному ним світі (С. Керк’єгор).

У XIX ст. розуміння світу було переосмислено. В цьому процесі окреслилися такі напрями:

1. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон за світом матеріального предметного сущого (завершеного, оформленого) вбачали буття (волю, творчий порив), що не було сущим (не було завершеним, оформленим у предметність).

2. Чеський математик і теолог Бернард Больцано, німецький мислитель Рудольф-Герман Лотце, математик Готлоб Фреге, а також Е. Гуссерль (у «Логічних дослідженнях»), які схилялись до платонізму, висунули концепцію буття «ідеального сущого». На їх думку, математичні числа, юридичні закони (цінності) мають таку ж предметну форму, належать такою ж мірою до буття, як і матеріальні речі, тобто стосовно людської свідомості вони об'єктивні, є сущим.

3. Неокантіанці Вільгельм Віндельбанд і Генріх Ріккерт, які розвивали концепцію цінностей, стверджували існування «світу цінностей» поряд зі світом реальних речей. Так поряд зі світом матеріальних речей постав світ логіко-математичних предметів і цінностей. Єдина до того сфера буття розпалась на кілька сфер (табл. 2.12).

Нова онтологія, яка сформувалася на основі феноменології, досліджує різні сфери буття, різні буттєві світи. Якщо класична філософія, як матеріалістична, так й ідеалістична, формує натуралістично-об'єктивістську традицію (вона трактувала світ як сукупність матеріального сущого), то феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика належать до культурологічно-суб'єктивістської традиції. У них світ за способом конституювання суб'єктом (культурою) сущого розпадається на множинність сфер буття (реальних речей, математичних предметностей, цінностей тощо). Натуралістично-об'єктивістська традиція причини існування світу шукає в ньому самому і в Богові (тобто в чомусь об'єктивному, незалежному від людини), культурологічно-суб'єктивістська — у діяльності суб'єкта і в культурі. Концептуалізація онтології в історії європейської філософії подано у таблиці 2.8.

Таблиця 2.8