11.2. Теоретичні концепти філософії культури

ХІХ – ХХ ст.

У другій половині XIX ст. філософія культури визрівала всередині грандіозних філософських систем, що виникли в європейській думці. Її домінуючі напрями ─ позитивізм, неокантіанство, філософія життя, феноменологія, марксизм ─ створювали передумови нових концепцій філософії культури.

Позитивізм розробив установку на відмову від метафізики на користь емпіричного дослідження конкретних феноменів і їх каузальних зв'язків. Марксизм розуміє культуру як історично визначений рівень розвитку суспільства і людини, як явище загальнолюдське та класове. Стверджується, що культура ─ надбудова суспільства, що включає ідеологію, мистецтво, освіту, релігію, науку. Рівень розвитку та стан культури визначаються протіканням базисних процесів, насамперед економіки. Культура поділяється на два види ─ культуру низів (народну) і культуру верхів (дворянську, буржуазну). Зміна змісту культури обумовлена суспільно-економічними формаціями, зміною способів виробництва, при цьому нова культура засвоює і переробляє досягнення попередньої. Феноменологія (Е. Гуссерль) пропонує особливі методи – споглядання та феноменологічну редукцію, що дозволяють більш глибоко усвідомити зміст явищ культури [158, с. 104–106].

У теоретико-історичних культурологічних конструкціях, які по-чинають розроблятися в рамках філософії життя (Ф. Ніцше, А. Шопен-гауер, А. Бергсон, В. Дільтей та ін.), на перший план виходить філософське осмислення різних стадій еволюції людської культури. Стає очевидним, що культура потребує специфічного підходу до вивчення її феноменів. Представники неокантианської філософії В. Віндельбанд і Г. Ріккерт радикально розрізняли «науки про культуру» і «науки про природу». Визначаючи ціннісну природу культури, В. Віндельбанд відкидав нівелювання історичних відмінностей і встановлення одноманітності життя. Відтепер у центрі уваги нова дихотомія – протиставлення культури і цивілізації. На основі цих філософських установок культура розглядається як органічна цілісність, а цивілізація – як прояв механічного та утилітарного ставлення до життя [51, с. 85–90]. Дані проблеми висвітлюють у своїх працях такі європейські філософи, як Г. Зіммель, О. Шпенглер, Л. Клагес, Х. Ортега-і-Гассет та інші пред-ставники філософії життя, у Росії – Леонтьєв К. М., Данилевський Н. Я., Бердяєв Н. А. та ін.

Таким чином, у різних концептуальних формах і теоретичних обсягах, у співвідношенні з іншими розділами філософського знання із іншими науками про людину, філософський аналіз культури, або філософія культури, стає з середини XIX ст. необхідною органічною складовою частиною філософського осмислення буття, світу і людини в світі.

Із безлічі яскравих імен у філософії культури кінця ХІХ ─ XX ст. можна виділити ті, як і надали значно впливали і визначили основні напрями культурфілософських досліджень.

Вільгельм Дільтей ─ представник німецької «філософії життя» –основоположник «розуміючої» методології в дослідженні культури, що зробила величезний вплив на всю сферу культурологічних вишукувань. Історію культури В. Дільтей розглядає як ряд замкнутих культурних систем, не пов'язаних одна з одною Тлумачення феноменів культури має здійснюватися через реконструкцію світогляду, який складає їх смислове ядро і є основою цілісності культурних систем. Тому історія культури, за В. Дільтей, ─ це історія світоглядів. Виділяючи різні типи світогляду, В. Дільтей, перш за все, вказує на їх зумовленість тими областями культури, які їх створюють. Відповідно до них виділяються релігійний, поетичний і метафізичний (філософський) світогляди [38, с. 74–77].

Продовжувачем лінії «філософії життя» в осмисленні феномена культури був німецький філософ Георг Зіммель. За Г. Зіммелем, культура нерозривно пов'язана з глибинним дуалізмом світу, де один одному протистоять об'єктивний світ природи і світ людської культури, де діє «суб'єктивний дух». Дати абсолютно точне поняття культури, вважає Г .Зіммель, неможливо, але символічно її можна виразити як «шлях душі до самої себе» – шлях від природного стану душі до стану культурного. Твори мистецтва та моральні норми, наука та техніка, релігія та право, доцільно створені предмети та манери поведінки, тощо – усе це культурні феномени, які ведуть індивіда до самого себе, але більш вдосконаленого. При цьому історія культури – це нескінченний процес зростання ціннісного змісту життя [51, с. 91-93].

Микола Якович Данилевський – російський філософ, соціолог, культуролог, автор фундаментальної праці «Росія і Європа» ─ один із перших поставив принципові питання, що становлять зміст філософії культури. В основі концепції Данилевського лежить ідея відо-кремлених, локальних культурно-історичних типів, або цивілізацій, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі. М .Данилевський виділив 10 культурно-історичних типів (у хронологічному порядку), що цілком або частково вичерпали можливості свого розвитку: єгипетська культура, китайська, ассирійсько-вавилоно-фінікійська, халдейська (древньосемітська), індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, германо-романська (європейська) культури. Окремо стоять мексиканська і перуанська культури, що загинули насильницькою смертю і не встигли завершити свій розвиток. Кожен культурно-історичний тип еволюціонує від етнографічного стану до державного і від нього – до цивілізації. Вся історія доводить, що цивілізація не передається від одного типу до іншого, хоча деякий взаємний вплив присутній. М. Данилевський створив свою систему культурної типології, в основі якої лежать «напрями культурної діяльності людини». Всю соціокультурну діяльність він поділяє на чотири розряди: 1) релігійна; 2) культурна (у вузькому сенсі), тобто теоретично-наукова, естетично-художня, технічно-промислова; 3) політична; 4) суспільно-економічна [52].

Видатний німецький філософ, культуролог, історик, представник філософії життя Освальд Шпенглер створив циклічну теорію культури. Його робота «Захід Європи» – одне з найцікавіших культурфілософських досліджень XX ст., що зробили істотний вплив на західну філософію культури і культурологію в цілому. Світова культура постає як ряд незалежних одна від одної, замкнутих культур, кожна з яких має свій темп розвитку і відведений їй час життя. Усі культури, за О. Шпенглером, «живі істоти вищого рангу», які проходять всі етапи еволюції будь-якого живого організму: від народження через молодість, зрілість, старість до смерті. О. Шпенглер виділяє у світовій історії вісім культур, що досягли граничної повноти здійснення своїх можливостей: Єгипет, Вавилон, Китай, Індію, античність, а також арабську культуру Середньовіччя (поєднує її з візантійською), мексиканську культуру (майя) і культуру Західної Європи (починаючи з Х ст.). Кожна з цих культур вирізняється глибиною та досконалістю самовираження своєї душі, чистотою мови своїх форм. Виходячи з цього О. Шпенглер створює концепцію одночасності явищ у різних культурах, які відокремлені проміжками в тисячоліття, але проходять три однакові етапи: міфо-символічна рання культура, метафізико-релігійна висока культура, пізня цивілізаційна структура. У житті кожної виділяються дві лінії розвитку: висхідна (культура у власному розумінні) і спадна (цивілізація). Згідно за О. Шпенглером, на останньому етапі своєї еволюції, круговороту, культура перетворюється на цивілізацію. Цивілізація – це «органічно-логічний наслідок, ... завершення й результат культури ... Цивілізація – неминуча доля культури» [194, с. 217]. Характеризуючи цей етап «вмирання» культури, він відзначає його головні риси: бурхливий розвиток техніки; розростання міст до мегаполісів; поява масової, технологічно орієнтованої культури; перетворення регіональних форм у світові. Індивід втрачає зв'язок із природою, із культурною творчістю, йому властиві втрата релігійності, благоговіння перед культурними традиціями – на перший план у його житті виходять інстинкти, прагнення до грошей, холодний розум [194].

Російсько-американський соціолог та історик культур Питирим Сорокін запропонував одну з найбільш оригінальних культурологічних концепцій XX ст. – теорію існування суперсистем культур. Вона викладена в чотиритомній праці «Соціокультурна динаміка». П. Сорокін розглядає історичну дійсність як цілісну єдність різних культурних систем. Підкреслюючи своєрідність кожної культури, філософ разом із тим акцентує увагу не тільки на загальних рисах в їх історичній долі, але фіксує єдині та незмінні тенденції, ідеї, проблеми, що складають те, що визначає зміст кожної культури і висловлює її головну цінність, яка, в свою чергу, є «основою і фундаментом всякої культури» П. Сорокін виділяв три типи культури: а) чуттєвий, в якому переважає емпірично-чуттєве сприйняття й оцінка дійсності переважно з утилітарною і гедоністичної точки зору; б) ідеаціональний тип, де переважають надчуттєві, духовні цінності, поклоніння якомусь Абсолюту, Богу чи Ідеї, в) ідеалістичний тип, становить якийсь синтез чуттєвого та ідеаціонального типів, де почуття врівноважується інтелектом, віра – наукою, емпіричне сприйняття – інтуїцією. Основою відмінності двох протилежних суперсистем культури П. Сорокін вважає головний критерій: уявлення про природу реальності. Ідеаціональна суперсистема має надчуттєву природу, божественний початок. Чуттєва – реальна, адекватна сприйняттю наших органів чуття. П. Сорокін підкреслює, що в «чистому вигляді» у конкретному суспільстві ідеаціональна і чуттєва суперсистеми культури ніколи повністю не реалізуються. Мова може йти лише про домінування і про певне панування кожної з них у той чи інший історичний період. Запропоновану типологію суперсистем культури філософ наповнює фактичним змістом, виділяючи основні її складові – мистецтво, істину, мораль, право – і даючи їм характеристики [38, с. 83-85].

Англійський історик і філософ Арнольд Тойнбі – автор багатотомної праці «Дослідження історії», в якій він розробив концепцію локальних цивілізацій. Відповідно до неї історія людства розглядається як сукупність історій окремих, локально існуючих цивілізацій, кожна з яких проходить власні стадії еволюції від виникнення через розквіт до занепаду і вмирання. Локальна цивілізація володіє певним культурно-творчим ядром, навколо якого творяться властиві даній цивілізації форми духовного життя, соціально-політичної та економічної організації. Однак, на відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі допускав, що в житті всіх цих цивілізацій є сполучні ланки, які забезпечують поступальний розвиток роду людського, його духовне вдосконалення. А. Тойнбі намагався вивести деякі «емпіричні закони» повторюваності культурно-історичного розвитку, що дозволяє передбачати майбутнє. Одним з таких законів А. Тойнбі є закон «Виклику-і-Відповіді», згідно з яким кожен крок вперед у розвитку цивілізації пов'язаний з адекватною Відповіддю на Виклик історичної ситуації. А. Тойнбі констатує здатність людської особистості впливати на хід подій, оскільки подібна адекватна «Відповідь» – заслуга «творчої меншості», яка виступає носієм містичного «життєвого пориву». Своєрідність Викликів і Відповідей визначає специфіку кожної цивілізації, її ціннісних орієнтації і світоглядних концепцій. Опинившись одного разу нездатною вирішити чергову задачу, творча еліта перетворюється в «пануючу меншість», яка затверджує свою владу вже не авторитетом, а силою. Маса ж населення в цьому випадку стає «внутрішнім пролетаріатом», який і руйнує цивілізацію, якщо вона раніше не гине від військової поразки або природних катаклізмів [153].

Філософ-гуманіст Альберт Швейцер був близький до «філософії життя» в розумінні культури, розглядаючи в своїх працях причини кризи західноєвропейської культури. Головною рисою кризи він вважав панування матеріального життя над духовним, суспільства над людиною, знеособлення й деморалізацію останньої, оскільки людина потрапляє в сучасному суспільстві в залежності, що організують її «бездумність», обертаючи в зло її добрі наміри. Причина такого трагічного стану європейської культури корениться, на думку А. Швейцера, у поширенні помилкового світогляду, який невірно трактувало сенс культури, зближуючи її з безособовими явищами природної еволюції і не приділяючи належної уваги етичному моменту в культурному процесі. Головне завдання сьогодні, вважає А. Швейцер, обґрунтувати оптимістичний світогляд, і зробити це можна тільки затвердивши в якості вихідного принципу «благоговіння перед життям». Це основа для розробки норм універсальної етики, здатної відродити людину, відновити творчу активність, спрямованість на турботу про справжню культури [191].

Голландський історик і культурфілософ Йохан Хейзінга – автор «ігрової концепції» культури. У своїй фундаментальній праці «Homo Ludens. Досвід дослідження ігрового елемента в культурі» Й. Хейзінга запропонував переосмислити поняття культури, виходячи з наявності ігрового елемента в культурному житті. Й. Хейзінга розглядає історію культури, як змінюють одна одну культурно-історичні цілісності, в яких взаємодіє безліч елементів, пов'язаних із духовним життям і творчістю людини. Різниця їх проявляється в співвідношенні в них «гри» і «серйозності». На думку Й. Хейзінги, саме гра, більшою мірою, ніж праця, була формуючим елементом людської культури, оскільки виконувала більш широку вітальну функцію, ніж практичні, утилітарні види діяльності. Гра – «вираз життєвої боротьби», саме глибинний прояв життя. В архаїчних культурах, вважає Й Хейзінга, гра охоплювала всі сфери життя, і тому протилежність «гри» і «серйозності» ще не має значення. У більш пізні епохи відбувається поділ сфери «гри» і «серйозності» за рахунок нескінченної диференціації культури. У XX столітті, стверджує Й. Хейзінга, спостерігається майже повна втрата ігрового елемента, культура стає дуже серйозною, і тому сьогодні є всі ознаки занепаду [182].

На сучасному етапі філософська природа культури розглядається в рамках екзистенціалізму, феноменології, філософської антропології, марксизму, релігійних філософських систем. Кожний філософський напрям дає своє розуміння культури, її впливу на суспільство та людину, законів розвитку культури.