Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
FILOSOFIYa_Uchebnik.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
1.86 Mб
Скачать

Основні поняття та терміни

Атеїзм; віра; есхатологія; космологічний доказ буття бога; секуляризм; теїзм телеологічний; креаціонізм; марновірство; онтологічний доказ буття Бога; релігія; філософська теологія; фундаменталізм; філософія релігії;

розум; світова релігія; церква.

Література: [10, c. 3-375; 26, c. 45-63; 58, c. 52-56; 62, c. 9-62; 81, c. 3-424; 104, c. 31-287; 120, c. 3-287; 167, c. c. 224-309; 172, c. 94-143; 175, c. 218-308; 196−198; 199, c. 3-352; 203, c. 462-464].

11. Філософія культури

11.1. Історичний вимір становлення філософії культури.

11.2. Теоретичні концепти філософії культури ХІХ – ХХ ст.

11.3. Культура як специфічна соціальна реальність.

11.1. Історичний вимір становлення філософії культури

Філософія культури (культурфілософія) – філософське дослідження сутності, принципів і загальних закономірностей культури, її взаємодії з природою та суспільством, класифікації видів, форм і напрямів культури. Термін «філософія культури» введений представником німецького романтизму А. Мюллером.

Як самостійна дисципліна філософія культури сформувалася лише в кінці XIX – початку XX ст., однак можна говорити про її достатньо змістовну передісторію. У мисленні давніх цивілізацій культура не стає предметом дослідження, оскільки в своїх «високих» версіях вона була повністю включена в релігійний культ, у «низьких», фольклорних, версіях вона існувала як даність у традиції.

Уперше про сутність культури заговорили давньогрецькі філософи. У цей період ще не вживали терміна «культура», а те, що ми відносимо сьогодні до сфери культури, розглядали як сферу моральності. Софісти протиставили світ людських творінь і відносин світу природи. Представники іншого напряму античної філософії – кініки – довели антиномію природного і морального (культурного) до несумісності та закликали людство повернути до природної простоти, виступивши одними із перших критиків культури. Однак філософія культури не знайшла підгрунття в античності через фундаментальні установки на тлумачення природи як єдиної та всеохоплюючої реальності [158, с. 63–64]. Слід відмітити, що в період античності існували поняття, близькі до нашої «культури», наприклад, грецьке «пайдейа» і римське «гуманітас», загальний зміст яких – виховання та освіта, що роблять із природної людини гідного громадянина. Було і поняття «мусейа», яке позначало область духовних досягнень освіченої людини. Але всі ці терміни, по суті, відображали сукупність загальнозначущих цінностей.

У Середньовіччі філософія культури, завдяки зусиллям християнських мислителів, перетворюється в теологію культури. Виникає нова антиномія: культури і Бога. Природа втрачає право служити критерієм оцінки культури, найвищим суддею стає Бог.

В епоху Ренесансу культура виділилася з культу і досягла високого ступеня автономії, відродився античний антропоцентризм, утвердилося уявлення щодо культурного плюралізму. Тим не менше, як і раніше філософська наука про культуру залишається недостатньо розвиненою. Слід зазначити, що невелика увага приділяється розумінню специфіки культури і в XVII в. Домінуючою є парадигма універсального Розуму, відносно якого світ культурних реалій був лише випадковим різноманіттям, що легко зводиться до первинних раціональних (математичних і природничих) моделей [102, с. 24–28].

Таким чином, етап, що почався в античній філософії та продовжився до кінця XVII ст., – це час зародження культурологічного знання в континуумі онтологічних, теологічних і епістемологічних проблем. Ні в античності, ні в середні віки, ні в епоху Відродження, ні навіть у XVII ст., що зіграв величезну роль у становленні європейської філософії сучасного типу, культура як специфічне явище не ставала предметом умогляду.

Ситуація радикально змінюється в XVIII ст. Виникнення принципу історизму, культурний релятивізм і плюралізм, інтерес до індивідуаль-ності та її творчості, до естетичного, до несвідомого ─ усе це створює передумови для народження нового бачення зв'язку людини і природи. Починається наступний етап історичного процесу формування культурологічної думки ─ перетворення культури як цілісного, при всій його різнорідності, поля людської діяльності в предмет самостійного філософського розгляду. При цьому культура розумілася настільки широко, що поглинала і суспільство (економічне та політичне життя), охоплюючи по суті усе, що не є природою.

У цей період проблематика філософії і критики культури отримує особливий розвиток у багатьох європейських філософів. Так, Дж. Віко у своїй праці. «Основи нової науки про загальну природу націй» зображує «ідеальну історію» як змін у культурних циклів, у ході якої здійснюються самопізнання і самотворення людства. Ж. Ж. Руссо відкидає уявлення про вічну природу людини, вводить вимір історичності і трактує культуру як вільне творіння людиною своєї сутності. Ф.Шиллер розробляє вчення про «наївну» і «сентиментальну» поезію як дві фази у розвитку культури. Представники німецького романтизму, зокрема, Ф. Шеллінг, стали розглядати філософію культури в рамках теології культури [51, с. 45–48].

Особлива роль у становленні філософії культури належить німецькому філософу Й. Г. Гердеру. Він осмислює розвиток культури як смислотворчої компоненти та засадничого змісту історичного процесу й пов'язує з культурою «друге народження людини». З одного боку, він міфологізує поняття культури, розглядаючи її як найвищий закон одухотворення світу; з іншого — його розуміння культури має й гносеологічний вимір: вона постає як спосіб пізнання моральнісного смислу історії. Культура — це вектор розвитку особистості, мета й засіб поведінки, визначеної принципами моральності, самозбереження людської природи. У праці Й. Гердера «Ідеї про філософію історії людства» робиться висновок щодо неусувної та принципової різноманітності культурно-історичного світу, а прогрес культури усвідомлюється як прогрес освіти та виховання [38, с. 54–55]. Філософська проблематика культури чітко проявляється у творчості представників німецької класичної філософії, зокрема, І. Канта. У своїй праці «Критика здатності судження» І. Кант пропонує системне. Обґрунтування культури і визначає її як здатність людини ставити більш високі цілі, ніж цілі, що задаються природою. Тією мірою, якою людина володіє цією здатністю, їй дано панування над природою. Виходячи з цього постулату, І. Кант робить важливий висновок для подальших філософських роздумів про культуру, характерних для європейської інтелектуальної традиції: погляд на культуру як на специфічно людський, створений самою людиною світ на відміну від природного світу і виділення всередині людської істоти двох складових: культурної, духовної, пов'язаної зі свідомістю і моральної волею, та природної, що відноситься до сфери несвідомих потягів, релевантних моральному цілепокладанню [ 48, с. 92–94].

Поворот, здійснений в європейському мисленні І. Кантом, дозволив зробити предметом теоретичного дослідження і системних побудов саме цю третю реальність, що не зводиться до «природи» і свободи» та, по суті, відкриває вимір культури». На початку XIX ст. І.  Г.  Фіхте і Г. Гегель розробили розгорнуті моделі поступальної еволюції універсуму як творчого розвитку духу, що можна розглядати як концептуальні передумови філософії культури.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]