10.4. Релігія в сучасному світі

Історичні факти свідчать, що релігія здійснювала і на особу, і на суспільство подвійний вплив – як пригнічуючий, регресивний, так і звільняючий, гуманний, прогресивний. Ця подвійність властива не тільки релігіям містичного складу, спрямованим до створення певної надчуттєвої єдності людини і божества (наприклад, індуїзм і буддизм), релігіям раціонально-світським, орієнтованим на оволодіння мудрістю життя в миру (релігії китайського походження, наприклад, конфуціанство і даосизм), але й релігіям профетичним, що зародилися на Близькому Сході, – іудаїзму, християнству та ісламу. Серед безлічі причин регресивного впливу слід виділити претензії кожної релігії, точніше її представників, на виявлення абсолютної, повної істини. Відбувається це хоча б тому, що будь-яка ідея нескінченності Абсолюту, в якості вже висловленої, підпадає під владу скінченності, зрозумілості людської мови: у словах спотворюється, спустошується те, що передбачалося. «Це відбувається в церквах і віросповіданнях, що виникають на основі всеосяжної біблійної релігії, до якої належимо ми всі. Євреї і християни, греки-ортодокси, католики і протестанти, а може бути, і іслам» [203, c. 462] – пише релігійний філософ К. Ясперс. Більш того, навіть у просторі однієї релігії історично відбувається зміна основної моделі, парадигми світосприйняття, орієнтуючись на яку люди усвідомлюють себе, суспільство, світ, Бога. Так, наприклад, в історії християнства прочитуються п’ять епохальних моделей, що змагаються одна з одною:

іудейсько-християнська есхатологія первісної церкви;

греко-еліністична середньовічна церква;

протестантська парадигма реформованого християнства;

просвітницько-модерністська парадигма ліберального протестантизму;

сучасна постмодерна парадигма екуменічного християнства.

Оскільки всі вони співіснують, остільки сучасні люди в духовно-релігійному сенсі живуть в різному історичному минулому – в епоху східної патристики, католицького середньовіччя (ставлячись до пізніших конфесій так само негативно, як прихильники середньовічної церкви ставилися до Реформації), в епоху Реформації або в епоху протестантського лібералізму.

У наш час релігійне життя характеризується одночасним конфліктним співіснуванням різночасних парадигм у рамках різних церков і віросповідань. К. Ясперс вважає: «До змісту віри, що висловлюється, не можна ставитися як до загальноправильного; безумовність розуміння істинного у вірі – щось первісно інше, відмінне від схоплювання загальнозначущості, завжди приватно правильне в знанні. Історична безумовність не є загальнозначущістю її явищ у слові, догматиці, культі, обрядах, інституті. Лише змішення робить можливим домагання віри на винятковість її істини, наслідком таких спотворень стає самообман, ...нетерпимість (неприйняття всіх висловлювань, крім власних, що перетворилися на догми) і нездатність до комунікації (невміння слухати іншого, невміння чесно поставити себе під питання)» [203, c. 463 – 464].

Якщо ж говорити про соціум у цілому, тут виявляються додаткові аспекти проблеми. Колишній двополюсний військово-економічний антагонізм змінився зростаючою багатополярністю, поліцентричністю світу, з одного боку. А з іншого – піддається сумніву пануюча довіра до техніки й уповання на її всемогутність, проблематизуються промисло-вість, що руйнує навколишнє середовище, чисто формальна правова демократія, віра у вічний, всезнаючий, всемогутній і всеблагий прогрес. Все більше відчувається дефіцит душевної теплоти, емоційності, загострюється сприйняття міжособистісних відносин, міцніє переконаність у необхідності обов’язкової етики в інтересах народу, нації, етносу, людства. Таким чином, відбувається не втрата цінностей, як іноді говорять про це, а їх зміна та переорієнтація на стиль життя в людському вимірі. Все це відкриває нові можливості для релігії. Безперечно, віковий процес секуляризації і просвітництва не можна обернути назад. Але й найзавзятіші супротивники релігії повинні сьогодні визнати, що з часів діагнозів і прогнозів Л. Фейєрбаха, Р. Ніцше, К. Маркса відмирання релігії не відбулося. Навпаки, релігія знову знайшла своє існування в різних традиційних і секуляризованих формах. Процес цей відбувається в культурі, у субкультурах, у наукових дискусіях, громадах, молодіжних групах. Усіх їх об’єднують зусилля заснувати власну етику, що має універсальний характер. Оскільки абсолютні етичні цінності можуть бути створені тільки у сфері Абсолютного, вважають західні теологи (Карл Барт, Рудольф Бультман, Пауль Тілліх) і філософи (Карл Манхейм, Карл Ясперс, Ернст Блох, Юрген Габермас, Макс Хоркхаймер), остільки найважливішим завданням у справі порятунку культури світу, що розпадається, є створення очищеної, облагородженої релігії.

У такій ситуації позиція релігійного фундаменталізму, основою якого є відстоювання містифікованих організаційних і доктринальних структур, замкнутості власного культурного середовища, спроби відновити власну ортодоксальність за допомогою авторитарних декларацій, дисциплінарних санкцій, політичних інтриг і теологічної опіки, щоб повернутися до середньовічної антиреформаторської парадигми, по правді кажучи була б не продуктивною.

Спробу створення «нової» релігії, яка не буде ні «клерикально-святенницькою», ні «секулярно-безбожною», називають «мульти-релігійним постмодернізмом», оскільки цей процес торкається всіх світових релігій. Прихильники постмодернізму наполягають на необхідності діалогу релігій, що відповідає вимогам часу. Постмодернізм спирається на ідею екуменічного руху (від гр. оikumene – всесвіт), розпочатого протестантами в XVII ст. руху за об’єднання християнських конфесій. Сучасний постмодернізм наполягає на тому, що екуменізм не повинен сьогодні розумітися у вузько церковному або християнському сенсі, обмежуючись лише проблемою християнських церков. Йому необхідно прагнути встановити мир (але не єдність!) серед великих релігій світу. Бо без миру між релігіями не може бути миру між народами. Але миру між релігіями не може бути без діалогу між релігіями.

Ідея екуменізму в тій чи іншій формі зачіпається й обговорюється в різних наближеннях і ракурсах на багатьох колоквіумах і симпозіумах, присвячених проблемам культури. Може бути, що усвідомлення існуючого «неузгодження» трьох сфер людського буття – релігії (церкви), державності і громадянського суспільства, кожна з яких вирішує свої завдання і знаходиться в певному протистоянні до двох інших, допоможе головної мети – відносного добробуту суспільства і людини в усіх сенсах.