10.2. Ґенеза релігієзнавства

Релігія (від лат. religio – благочестя, святиня) – особливий тип духовно-практичної діяльності, що становить нерозривну єдність світоглядної установки, переживання, дії і ґрунтується на вірі в священне. Священне – це вид надприродного, що виходить за рамки природного перебігу подій, «чудо». Але священне включає в себе ще й визнання безумовної цінності його для людини.

Зрілі релігії включають певне вчення (догматику), релігійно-моральні норми, культ – систему ритуалів, особливий комплекс релігійних переживань. Зазвичай наявність усіх цих елементів поєднується з організаційним об’єднанням прихильників даної релігії, що здійснюють спільне відправлення культових дій, збереження, роз’яснення та передачу наступним поколінням віровчення, а також розробку і впровадження релігійно-моральних норм, рекомендацій та нагляд за їх виконанням.

Здавна побутувала традиція вести походження терміна «релігія» від латинського дієслова religare (пов’язувати). Зв'язок цей тлумачився двояко. Сучасний православний богослов О. Мень розглядає релігію як зв’язок людини з Богом, вірніше, як дії, спрямовані на відновлення втраченого зв’язку: «Релігія – відновлення зв’язку між людиною і Богом, починається в історії людства після гріхопадіння». Людина, вигнана з Едему, втратила безпосередній контакт з Богом. Релігія і є шлях до відновлення втраченої єдності з Всевишнім. З цим розумінням релігії пов’язана концепція початкового єдинобожжя – прамонотеїзм. Незважаючи на те, що ранні релігії, як правило, були політеїстичними (заснованими на вірі в безліч богів), богослови вважають, що в них також можна виявити відгуки вихідної віри в єдиного Бога.

Англійський філософ Нового часу Ф. Бекон розглядав релігію як форму зв’язку між людьми, а не зв’язки між людиною і Богом: «Релігія – найбільш важливі сполучні узи людства». Все розмаїття минулих і існуючих нині досліджень відповідає цим двом підходам до релігії – розуміння її як чисто «земного» явища й осмислення її як форми зв’язку людини з Богом. Спроби зрозуміти сутність, походження, призначення релігії супроводжують всю історію людської думки. Однак у минулому дослідження цих проблем відбувалося традиційно в рамках скептицизму й атеїзму. Ще давньогрецький мислитель Ксенофан (VI ст. до н. е.) вважав, що людина сама створює богів за своїм образом і подобою. Якби бики мали богів, то їх боги були б схожі на биків. Люди також приписують богам людські якості – здатність до злодійства, перелюбства, обману. На думку Демокрита, страх і неуцтво створюють богів. У цей же період з’явилися ідеї соціальної корисності релігії (Критій).

У XVII ст. ідеї соціальної корисності релігії – «тіні держави» – розвивалися Томасом Гоббсом. Різницю між сутністю релігії та її земними формами проведено Б. Спінозою в «Богословсько-політичному трактаті». Б. Спіноза спробував поєднати історико-аналітичний підхід до різних проявів релігійності з вірою в Бога, вивести вивчення релігії з атеїстичного русла. Однак ця традиція була перервана і продовжена багато пізніше.

XVIII ст. – це століття просвітницького атеїзму. Знаменита теорія «трьох обманщиків» – творців світових релігій Мойсея, Ісуса Христа і Мохаммеда, – що зародилася ще серед середньовічних вільнодумців, набула широкого поширення. Релігія стала розглядатися як продукт свідомого обману або помилки, стимульованого страхом і невіглаством. Критика релігії пов’язана з просвітницькою концепцією людини як істоти розумної. Природні труднощі, що встають на шляху діяльності людського розуму, ведуть до помилок, що зумовило виникнення релігії.

У німецькій класичній філософії погляд на релігію докорінно змінюється. Г. Гегель розглядав її в світлі руху світової історії, для І. Канта релігія виступала як регулятивний принцип чистого розуму і основи практичного розуму, моральності. Г. Фейєрбах шукав таємницю релігії в людському серці. К. Маркс і Ф. Енгельс – писали про необхідність виникнення релігії на певному етапі людської історії і не меншу необхідність її зникнення в майбутньому. Переконаність у тому, що релігія рано чи пізно буде подолана наукою, висловлював і основоположник позитивізму Огюст Конт.

Пізніше, на початку XX ст., ситуація змінилася. Звернення до релігії вчених перестало пов’язуватися з атеїстичної традицією, з критикою релігії. Більш того, найбільші мислителі XX ст. розглядали релігію як необхідний елемент культури. І для скептиків, і для прихильників релігії стало ясно, що релігія глибоко вкорінена в культурі. Для Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі, Питирима Сорокіна поширення релігійних поглядів у суспільстві було важливою ознакою соціального здоров’я. Для Макса Вебера релігія була чинником розвитку економіки. Талкотт Парсонс розглядав релігію як важливий елемент соціальної організації. Карл Ясперс писав про велику «осьову епоху», в якій виникає зв’язок («вісь») людини зі світом трансцендентного, позамежного, що визначає всю подальшу світову історію. «Відрив культури від її релігійних засад не може залишитися без фатальних наслідків. Справжній культурний розквіт немислимий без духовного життя» [104, c. 31].

З точки зору соціолога та філософа Еміля Дюркгейма, релігія – це «соціальний факт». Релігія, як він показав у своїй роботі «Елементарні форми релігійного життя», пояснює не аномалії, а навпаки, постійне, регулярне. Відчуття порядку – ось що лежить в основі релігії і що є результатом релігійних дій. У релігії людина поклоняється соціальності, ідеї суспільства, релігія зміцнює соціальні почуття, оживляє переживання колективності, тому вона вічна. Здійснює цю свою місію релігія особливим чином – через поділ світу на профанний (світський, мирський) і сакральний (священний). Додання статусу священних ідеям, речам, обрядам дозволяє надати їм безумовний характер. Священне – це завжди об’єкт шанування, джерело заборони, імпульс до примусу. Священне – центральний образ релігійної свідомості. Е. Дюркгейм, однак, не йде далі аналізу соціальних функцій релігії, він аналізує сторонній світ, в якому функціонують символи священного як аналога соціальних цінностей, колективного єднання. Саме тому таку пильну ува-гу приділяє він релігійним організаціям, церкві. «Релігія, – пише Е.  Дюркгейм, – це єдина система вірувань і дій, що відносяться до священних ... речей. Релігія невіддільна від ідеї церкви, релігія повинна бути явищем, головним чином, колективним» [62, c. 64]. Статус релігії в концепції Е. Дюркгейма набуває більшість культурних акцій. Релігія – це особлива форма затвердження соціальності, неприродного, коли соціальне в символічній формі священного виноситься за межі звичайного і стає об’єктом поклоніння.

Для М. Вебера сутність релігії трансцендентна, позамежна. Дослідник може цікавитися тільки зовнішніми проявами релігійності, впливом релігії на людські дії. Релігія – основа ціннісної раціональності; у рамках релігії можливе формулювання смисложиттєвих завдань; система релігійних дозволів і заборон складає основу моральності.

У роботі «Господарська етика світових релігій» [26, c. 45–63] Вебер показав, як релігійна система цінностей впливає на реальне життя, багато в чому визначає напрям розвитку цілих народів. Буддизм, на його думку, сприяє формуванню споглядального ставлення до світу, що у відомих умовах гальмує технологічний розвиток. Християнство, особливо протестантизм, орієнтує людину на перетворення світу. Встановлення капіталістичних відносин в Європі багато в чому було підготовлене поширенням протестантського світовідчуття. Ідея релігійного покликання (завдання, поставленого перед людиною самим Богом) служила опорою підприємницької діяльності. Реалізуючи своє покликання, людина йде шляхом релігійного Порятунку. Богові бажані не стільки пост, відокремлена молитва, віддалення від мирських справ, скільки активна професійна діяльність як реалізація призначення людини, реалізація задуму Божого.

У центрі уваги знаного представника американської прагматичної філософії Вільяма Джеймса (1842 – 1910) перебувала емоційна природа релігії. Джерело релігійних почуттів – у людському серці. Кожній людині притаманне релігійне почуття, у кожної є свій релігійний досвід, навіть у невіруючого. Але невіруючі вражені внутрішньою глухотою і не здатні почути в собі голос Бога. На відміну від Е. Дюркгейма, для якого головною в релігії була її обрядова сторона, В. Джеймса мало цікавили питання релігійного культу. Він ввів поняття «особистої» релігії. Релігійний досвід єдиний, але він по-різному втілюється в життя окремої людини, людських спільнот, що визначається різницею соціальних умов. Тому й існують різні релігії. Джерело релігійних почуттів людині невідоме, вважав В. Джеймс. Однак самі релігійні почуття роблять благотворний вплив на людину, повертають відчуття щастя навіть людині, що глибоко страждає. Перехід від невіри до релігійної віри веде до небувалого духовного підйому, надає людині додаткової енергії [58, c. 52–56].

Зигмунда Фрейда також цікавили релігійні переживання як одна з форм духовного життя. Питання про реальне існування Бога З. Фрейд не розглядав. За його словами, все, що стосується буття Бога, занадто піднесено та занадто свято. Як відомо, згідно з вченням З. Фрейда, людські потяги придушуються суспільством, яке свій репресивний вплив втілює в форму норм, правил, заборон. Зовнішній примус поступово йде всередину, стає частиною особливої психічної інстанції – «Над-Я». Релігія – це частина культури. Основне завдання культури – захист людини від природи. Але людина не тільки використовує культурний механізм захисту від природи, у неї з’являється потреба захиститися і від самої культури, її репресивного впливу. Людина перебуває під владою суперечливих переживань: вона відчуває страх перед ворожою природою, але її одночасно лякає і почуття віддаленості від неї; вона прагне звільнитися від влади людських заборон, її обтяжують численні умовності, але не менше страшить можливість самотності; людина допитлива, вона постійно ставить запитання, на які важко, неможливо відповісти засобами науки. Ті ж суперечливі почуття виникають у душі дитини при її спілкуванні з батьками: страх, тривога, цікавість, бажання свободи й одночасно таємна надія на задоволення зачепленого самолюбства, на подолання самотності, відчуженості – на любов.

Релігія – це «арсенал уявлень, що породжуються потребою зробити людську безпорадність більш прийнятною, що вибудовуються з матеріалу спогадів про безпорадність власного дитинства і дитинства людського роду» [172, c. 107]. Такі уявлення покликані захистити людину і від тиску суспільства, і від природного впливу. З психологічної точки зору, релігія – це ілюзія, яка є відповіддю на ті непереборні протиріччя, з якими стикається людина у своєму житті. Ці протиріччя релігія підносить, робить значущими, виводить за рамки побуту: герой релігійної драми не окрема людина, що заплуталась у своїх суперечностях, а все людство; Бог, Всесвіт стають учасниками драми. Ілюзії, хворобливі фантазії індивіда стають культурно-символічно оформленою ілюзією. «...Благо-честивий віруючий значною мірою захищений від небезпеки відомих невротичних захворювань: засвоєння універсального неврозу знімає з нього завдання вироблення свого персонального неврозу» [172, c. 131].

На думку Карла Юнга, початковий досвід людства був досвідом його зв’язку зі священним, потім він перейшов у форму «колективного несвідомого», присутнього в психіці кожної людини. Релігія для К. Юнга, отже, це збереження і відтворення реального контакту зі світом священного. Сама ж людська душа – це вікно у світ божественного.

Еріх Фромм, виходячи зі своєї концепції суперечливої природи людини, його установки на «мати» і «бути», пише про дві реально існуючі форми релігії та їх зв’язки з людиною. У першому випадку проявляється авторитарна природа релігії. Бог – це сила і влада. Вона знаходиться за межами людського світу і панує над ним. Там, де ця форма релігійності переважає, людина вступає на шлях відчуження. Вона ніби віддає, приписує всі найкращі людські якості Богу. Людські якості втрачають самоцінність. Можна бути справедливим, добрим, тільки вдавшись до посередництва Бога. В авторитарній релігійній системі закладені претензії на винятковість інтерпретації Бога, що веде до релігійної ворожнечі. У другому випадку виявляється гуманістичний потенціал релігії. Ідея потойбічності, позамежовості, трансцендентності буття Бога не прирівнюється до ідеї Його панування над світом, як в авторитарній версії релігії. У цьому випадку сама сутність людини – бути образом і подобою Божою – також набуває якість позамежовості. Бог – символ енергії, сили людини. Людина ж постійно, щоб бути людиною, повинна виходити за власні межі, підійматися до нових можливостей, долати власну обмеженість. Людина в релігії отримує самовідчуття безмежності власних можливостей.

Авторитарна та гуманістична тенденції можуть бути присутніми в одній релігії. Прикладом гуманістичної релігії, як писав Е .Фромм, мо-жуть бути ранній буддизм, даосизм, деякі напрями іудаїзму, християнства (особливо містицизм), вчення Ісуса Христа, Сократа,

Б. Спінози. Приклад авторитарної релігії – кальвінізм, різновид протестантизму. Коло ідей, що відносяться Е. Фроммом до релігійних, вельми широкий. Він і сам помічає, що під «релігією» розуміє «будь-яку систему поглядів і дій, якої дотримується якась група людей і яка дає індивіду систему орієнтації та об'єкт поклоніння». [175, c. 236].

Людині XIX ст. імпонувала думка про те, що їй належить жити у більш розвинутому і зрілому суспільстві, в якому буде панувати не релігія, а наука та наукова філософія. Ці ідеї набули широкого поширення в науковому релігієзнавстві, що формувалось у той час. Найбільший британський релігієзнавець Джеймс Фрейзер у своїй широко відомій роботі «Золота гілка. Дослідження магії і релігії» (1890 р.) сприйняв схему, що йде від Г. Гегеля, походження релігії з чаклунства, правда замінивши при цьому чаклунство на магію. Це фундаментальне, насичене величезним фактичним матеріалом дослідження виходить із припущення, що людина сама собі придумує богів. Релігія виникає від нерозуміння людиною оточуючої дійсності, бажання оволодіти й керувати нею, від невміння відділити власну свідомість від байдужого світу і наділення всього навколишнього людськими якостями розумності та волі. Первісні люди, наші далекі пращури, вважали, що камінь, дерево, вітер, що дме в певному напрямі, тварини – усі предмети навколишнього світу приховують за матеріальною оболонкою потужні духовні сили природи. Поступово магія замінюється релігією, але в будь-якій релігії легко виявити пережитки магічної свідомості. Коротше кажучи, Дж. Фрейзер намагався пояснити сучасні світові релігії виявленням у них стародавніх магічних підстав.

Близьких поглядів дотримувався й інший найбільший представник наукового релігієзнавства другої половини XIX ст. – британський етнолог та історик Едуард Тайлор (Edward Burnett Tylor). Він погоджувався з тим, що людина сама вигадала і створила світ релігійних ідей та уявлень, у тому числі ідею бога. В основі всіх релігій, вважав він, лежить уявлення наших далеких предків про душу. У своїй знаменитій праці «Первісна культура» (1871 р.) він прагнув показати, що уявлення первісної людини про душу зародилися під час її тривалих роздумів над такими складними ситуаціями її життєвого досвіду, як сон, галюцинації, непритомність, смерть. Будучи не в змозі пояснити ці складні явища, людина виробляє поняття про душу, що знаходиться в тілі людини і здатна на час (непритомність) або назавжди (смерть) відділятися від тіла й існувати поза ним. Звідси виникає уявлення про безтілесну душу як самостійну сутність. Людина населяє світ безліччю духів. Цей перший період релігійності Е. Тайлор називав анімізмом (від лат. anima, animus – душа і дух відповідно). Пізніше величезна безліч духів – окремих природних предметів і явищ – людина зводить в узагальнюючі образи. Так, духи всіх конкретних лісів і гаїв знаходять нове обличчя в дусі лісу, духи всіх вітрів – у дусі вітру. Так з анімізму виникає політеїзм, багатобожжя.

Нарешті, граничне узагальнення політеїзму приводить людину до переконання, що є тільки один Бог – Бог-творець і творець всього сущого. Цей останній етап розвитку релігії Тайлор називає монотеїзмом – єдинобожжям. Оскільки релігія виникла з помилкового пояснення згаданих вище станів, вона, вважав Е. Тайлор, невічна і відмирає в міру поглиблення уявлень людини про природу і про її власні душевні стани.

Новий етап постановки та осмислення природи і походження релігії почався після того, як наукове релігієзнавство піднялося на якісно вищий щабель свого розвитку. Якщо на початковій стадії воно знаходилося під сильним впливом ідей, розроблених у філософії релігії, то тепер воно стало більш самостійним. Археологами, антропологами було зібрано велику кількість фактів, які доводили, що немає спільноти, в якій були б відсутні уявлення про єдиного Бога-творця. Навіть у найпримітивніших народів таке знання, хоча й з різним ступенем прояву та яскравості, присутнє. Виявилося, що на Землі не тільки немає народу, який стоїть на дорелігійному щаблі розвитку, але й не існує народів, у яких немає ніяких уявлень про єдиного Бога-творця. Отже, висунута філософією релігії ідея про те, що віра в духів передує вірі в богів, а віра в багатьох богів передує вірі в єдиного бога, не підтверджувалася науковими фактами.

Прихильники звичної схеми намагалися заперечувати, посилаю-чись на те, що у первісних народів ідея єдиного Бога-творця, ідея єдинобожжя є ідеєю, запозиченою ними, привнесеною до них із християнства, мусульманства чи іудаїзму. Але незабаром прихильники цієї гіпотези під тиском фактичного матеріалу, що збільшується, змушені були відмовитися від неї.

На початку XX ст. були відкриті безперечні факти наявності релігійного життя у людей, що жили близько 100 тис. років тому, які аж ніяк не свідчили про те, що останні жили в світі духів. Ці нові дані змусили більшість релігієзнавців відмовитися від схем розвитку релігії типу «анімізм – політеїзм – монотеїзм», або «магія – релігія – філософія (наука)».

У середини XX сторіччя в релігієзнавстві існують два основні напрями. Одні вчені зовсім відмовляються шукати сенс релігійного життя людства. Релігію вони вважають одним із проявів життєдіяльності народу, не цікавлячись ступенем об’єктивності, достовірності релігійних прагнень. Ці вчені ретельно досліджують форми релігійного життя, будучи впевнені в тому, що сутність релігійного існування або непізнавана в принципі, або зовсім відсутня. Одна з найбільших релігієзнавчих шкіл Заходу, так звана лейденська школа, виходить саме з цього принципу.

Інша школа сучасного наукового релігієзнавства називається історико-феноменологічною школою. Вона виходить із визнання реального існування Бога. Відповідно релігія трактується як релігійне переживання, яке породжене особливою, незалежною від людської свідомості, сакральною реальністю, і завдання релігієзнавства полягає в тому, щоб максимально ретельно та всебічно вивчити весь комплекс проявів божественного в історії як кожного окремого народу, так і цілих цивілізацій. Ця школа має давню передісторію, але суттєвий вплив у релігієзнавстві вона почала набувати тільки після появи дослідження німецького релігієзнавця і теолога Рудольфа Отто «Священне» (1917 р.) [120, c. 287].

Релігія виникає з благоговіння перед святим, перед Богом. Р.  Отто часто підкреслював ту думку, що історія релігії, різноманіття форм прояву божественного і шанування божественного – це кращий доказ буття Бога. Переживання «святого» могло зберігатися, тільки надихаючись від справжнього джерела. Будь-який самообман рано чи пізно неодмінно був би викритий.

Ці погляди стали теоретичним підґрунтям для значної групи релігієзнавців, в основному британських, які працювали після Другої світової війни в низці університетів Західної Європи та США. Найбільш розгорнутий, продуманий виклад і оформлення історико-феномено-логічна школа отримала в працях американського релігієзнавця ру-мунського походження Мірча Еліаде, зокрема, у 16-томній «Енцикло-педії релігії», що вийшла під його редакцією в 1986 р., та у 3-томному дослідженні «Історія релігійних ідей і вірувань» [196–198]. Після їх створення Мірча Еліаде задумав створити невеличкий словник, в якому було б систематизовано головні положення цих праць. Завершив цю роботу над словником після смерті Еліаде його учень Іон Куліано [199]. Цей напрямок є найбільш авторитетним у сучасному релігієзнавстві. М. Еліаде був переконаний, що будь-яке релігійне святкування, будь-яке встановлення богослужебного порядку становить відтворення священних подій, які мали місце в досить віддаленому від нас минулому. Іншими словами, релігія є організацією життя навколо найглибших проникнень досвіду, що різняться за формою, повнотою та ясністюй співзвучні з навколишньою культурою.

Головне в історико-феноменологічній концепції – це переконання в тому, що предмет релігійного досвіду існує не тільки в людському переживанні, але й поза ним. Релігія, святе, трепетання перед смертністю і надія на її подолання – усе це найглибші проникнення нашого досвіду у сферу божественного буття, що є не меншою реальністю, ніж Америка для прагнучих до неї мореплавців.

Люди античної епохи вірили, що переживання Бога, божественного – виняткова особливість людини; знання про богів, вважали вони, є вродженою властивістю людини. «Енциклопедія релігії» викладає ці думки сучасною філософською мовою. Дані археології, польової етнографії, всього комплексу спеціальних наук, що входять у сучасне наукове релігієзнавство, зруйнували досить помітні та привабливі теоретичні побудови, створені в рамках філософії релігії XIX ст., – Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, К. Маркса, О. Конта, Е. Дюркгейма та їх послідовників. Так само вони зруйнували концепції, створені в рамках наукового релігієзнавства початкового етапу його розвитку, – концепції Е. Тайлора, Дж. Т. Фрейзера та ін. Сучасні релігієзнавці, що не сприймають об’єктивності буття Божого, воліють нині бути не войовничими безбожниками, а агностиками-емпіриками, віддавши прихильникам історико-феноменологічної школи загальну теорію походження й існування релігії. Сучасне релігіє знав-ство давно вже ніде, крім країн, в яких ще недавно панувала комуністична ідеологія, не займається ні доказом буття Бога, ні викриттям обману церковників. Релігійний феномен досліджується сам по собі в системі його власної логіки, приймається як реальність остільки, оскільки в нього вірять не дослідники, а досліджувані. Найбільш повно і свідомо цей метод опрацьований історико-феноменологічною школою, але його дотримується значна частина, якщо не більшість, інших напрямків.

Глузування над предметом досліджуваної віри, сумнів в адекватності суб’єктивного релігійного досвіду нині не прийняті. Для плідності та ефективності своєї роботи сучасному релігі-єзнавцю достатньо знати, що Афіна, Зевс, Посейдон були реальностями для Гомера, Гесіода і Піндара; йому цікаво знати, чим були німфи і аріадни для давнього грека; сумніви в їх об’єктивному існуванні релігієзнавчо безплідні, то ж виключаються нині як метод дослідження.

Релігія в сучасній західній думці розглядається як фактор інтеграції, стабілізації суспільства, соціальної активності, пробуджує творчі потенції людини. Ряд авторів вважає можливим перетворити релігію в прапор революції, зробити її духовною основою радикальних соціальних перетворень.