8.2. Технологічні, наукові, фінансові та соціальні засади економічного життя у філософії економіки

Філософія економіки всебічно розглядає засади економічного життя, вивчає економічні явища. Серед найбільш розвинутих напрямків економіко-філософського дослідження можна виокремити філософію техніки, власності, праці, грошей.

Філософія техніки. Техніка завжди супроводжувала людину. Сама історія людства розпочалася тоді, коли почали використовувати знаряддя праці – найпростішу техніку. У давнину були відомі такі технічні засоби, як колесо, важіль, блок, гвинт. В історичному процесі, тем не менше, техніка та технологія не мали детермінуючого характеру аж до промислової революції, оскільки традиційне господарство не потребувало прогресу технічних засобів. У добу модерну техніка отримала нові джерела енергії: пар, мінеральне паливо, електричество та енергію атомного розпаду. Це забезпечило промислову та військову могутність Заходу.

Перші праці, присвячені філософському осмисленню феномену техніки, з’явилися наприкінці ХІХ ст. У 1877 р. було надруковано книгу німецького філософа Е. Каппа «Основи філософії техніки». Приблизно в цей же час у Франції над теорією техніки працював А. Еспінас. На початку ХХ ст. російський філософ та інженер Енгельмейєр П. К. видав праці «Теорія творчості» та «Філософія техніки», які були одними з перших у цій області знання.

Цікаво, що строгого філософського визначення самого поняття «техніка» все ще немає. Французький філософ Ж. Еллюль визначає техніку як суму раціонально вироблених засобів, що відрізняються безумовною ефективністю у будь-якій галузі людської діяльності. Тут мова йде про техніку і технології. З точки зору німецького філософа техніки Ф. Раппе існують два типи визначень – вузьке та широке. У вузькому значенні під технікою розуміються артефакти, створені та пов’язані з інженерною діяльністю, а в широкому сенсі – будь-яка ефективна методологічна діяльність. Це формулювання, однак, не дає визначення того, чим є «інженерна діяльність».

Серед найбільш значущих проблем сучасної філософії техніки є вивчення її історичного розвитку, розгляд специфіки технічного знання, його взаємозв’язків із фундаментальними науками, мистецтвом, політикою, економікою, створення нової концепції взаємодії людини та природи тощо. Антропологія техніки вивчає питання технічної освіти, формування системи цінностей, співвідношення інтелектуальних та моральних початків у людині. Особливо важливою є проблема оцінювання техніки, яка полягає в тому, щоб ще до реалізації проекту уявити собі всі наслідки інновації. Потрібно знати до чого призведе застосування нової техніки, як це вплине на економічну, політичну, екологічну ситуацію.

Філософська рефлексія в області техніки потребує спеціальної міждисциплінарної підготовки дослідників. Сучасний рівень розвитку техніки та технологій у світі, що глобалізується, потребує багатостороннього, глибокого осмислення цього феномену.

До Другої світової війни внесок техніки в цивілізацію оцінювали переважно позитивно. Технічний прогрес вважали закономірним, він підтверджував ідею панування людини над природою. Пізніше виникла послідовна критика техніцизму (М. Гайдеггер, М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ж. Еллюль). Виникає так звана технофобія, тобто негативне бачення технічного прогресу, який може призвести до глобальних катастроф та краху людства. Єдиним шляхом до спасіння вважали відмову від техніцизму, під яким розуміли не тільки особливу модель суспільного розвитку, а й спосіб мислення, згідно з яким природа розглядається як утилітарний об’єкт. М. Хоркхаймер і Т. Адорно вважали, що потрібно замінити суб’єкт-об’єктні відносини на суб’єкт-суб’єктні.

Жак Еллюль (1912 – 1994) вважав, що техніка робить природу вторинним середовищем. У якості головного середовища існування людини техніка детермінує побут, політику, мистецтво. На зміну культу свободи особистості приходить фетишизм. Така техногенна ідеологія повинна бути подолана в ході «реалістичної революції», яка відбувається в кожній людині.

У 20-ті рр. ХХ ст. виникла філософія технологічного детермінізму (Д. Белл, Р. Арон, О. Тоффлер, Г. М. Маклюен). Техніка і технології вважалися головним фактором соціально-економічного розвитку (при цьому поняття «технологія» за змістом дорівнювалося поняттю «цивілізація»). Представники цього напряму вважали, що техніка автономна, вона має власну логіку розвитку, при цьому постійно прогресує.

Олівін Тоффлер (народився у 1928 р. у США) вважав, що в суспільстві взаємодіють техно-, соціо-, інфо- та психосфера. Але саме технологічні революції є джерелом нових тенденцій. О. Тоффлер виділив три такі революції. У результаті аграрної з’явилася цивілізація, для якої є характерним авторитаризм і децентралізована економіка (натуральне господарство). Потім відбулася індустріальна революція та нарешті революція третьої хвилі. У результаті останньої народжується постіндустріальне суспільство. Постіндустріальна цивілізація формується розвитком інфосфери. На зміну пролетаріату, зайнятому в машинному виробництві, приходять інтелектуальні виробники – когнітаріат. Багато коштів вкладається в розвиток робітників, їх соціальну реабілітацію та освіту. Недоліками інформаційного суспільства О. Тоффлер вважав зростання безробіття, інформаційні війни, поширення психічних захворювань і суїцидів.

Канадський мислитель Г. М. Маклюен (1911 – 1980) вважав критерієм прогресу зміну комунікаційних технологій, до яких відносяться не тільки друковані та електронні засоби зв’язку, але й мова, транспорт, гроші. Разом із засобами комунікації змінюються засіб життя, світогляд, весь соціальний устрій.

Г. Маклюен виділив три епохи. Перша з них – це епоха аудіокультури, або усного мовлення. Суспільство в цю добу залежало від авторитету та було консолідовано навколо свого лідера. Людина знаходилася під владою «голосів», їй легко було щось нав’язати. Винаходження друку поклало початок добі відеокультури. Текст – це об’єкт рефлексії, його можна правити, виділяти головне, сформувати власну «точку зору». На цьому етапі люди стають індивідуалістами і втрачають почуття солідарності. Сучасна епоха – електронна. Для неї є характерною миттєва передача інформації. Суспільство стає єдиним у планетарному масштабі, світ глобалізується, стає «великим селом». Разом із тим механізми маніпулювання свідомістю стають більш різноманітними, а характер спілкування більш формальним і беззмістовним.

Філософія власності. Проблема власності – одна з найважливіших у філософії економіки. Право власності надає суб’єкту можливість володіти, користуватися, розпоряджатися благами, але водночас із цим відбувається відчуження інших людей від цих благ. Саме тому тема власності пов’язана не тільки з питанням про економічну ефективність тих чи інших її форм, але й з питанням про справедливість. Найбільші суперечки відбуваються навколо приватної власності.

Представник релігійної, консервативної думки російський філософ Іллін І. О. (1883 – 1954) зазначав, що ні в чому люди не сприймають так гостро відсутність свободи та відсутність рівності, як у майновій сфері. На його думку, усі спроби обмежити право приватної власності приречені на поразку, саме приватна власність пробуджує господарський інстинкт, волю до праці. Але потрібно виховувати «християнсько-соціальне розуміння приватної власності», «творче піклування про те, щоб не було бідних та безробітних».

Ліберальна думка (А. Сміт, І. Бентам, Д. С. Мілль, К. Поппер, Р. Арон, Ф. фон Гайєк) захищає індивідуальні свободи людини. Вона вважає інститут приватної власності недоторканим, оскільки він обмежує контроль та примус держави відносно індивіда. Лібералізм розглядає економічну нерівність як природний результат вільної конкуренції.

На відміну від ліберального напряму революційна думка засуджує приватну власність, принаймні велику. Найбільш послідовну позицію в цьому питанні займають марксисти. Вони виступають за заборону великої приватної власності на землю, підприємства, природні ресурси. Націоналізація засобів виробництва повинна покласти край експлуатації та забезпечити справедливий та ефективний розподіл благ у суспільстві.

Інші представники революційної думки – анархісти (П. Ж. Прудон, Бакунін М. О., Кропоткін П. О.) – також критикували приватну власність, але вони не були й прибічниками державної форми, оскільки анархізм взагалі заперечує необхідність державної влади і виступає за самоврядування територіальних громад. Відповідно перевага віддається колективній власності. Французький анархіст П. Ж. Прудон (1809 – 1865), автор праць «Що таке власність», «Система економічних суперечностей» та ін., стверджував: «Власність – це крадіжка». Але він спрямував свою критику лише проти великих власників.

Філософія праці. Труд – цілеспрямована діяльність людей, яка має за мету засвоєння природних і соціальних ресурсів заради задоволення потреб людини та суспільства. Проблема труда розглядалася у філософії в різних аспектах.

Якщо християнська думка трактувала працю як те, на що людина є приреченою, то в Новий час з’явилося розуміння творчої складової трудової діяльності. Видатний український мислитель Сковорода Г. С. (1722 – 1794) запропонував концепцію сродної праці, яка є умовою щастя людини. Сродна праця відповідає покликанню, природній схильності та здібностям людини. Тільки в суспільстві людей, що пізнали власну «сродність», можлива гармонія.

Труд як соціальне явище аналізується у філософії марксизму. Центральне місце тут посідає поняття відчуження праці, яке має декілька аспектів. Робітник, працюючи на власника, відчужується від продуктів своєї праці. Відбувається відчуження і від самого процесу трудової діяльності, оскільки вона є чимось вимушеним, примусовим. Робітник відчужується ще й від власної людської природи, оскільки труд стає лише засобом, а біологічні потреби, які він забезпечує, – ціллю. Подолання відчуження К. Маркс пов’язував з ліквідацією приватної власності та побудовою гуманного суспільства.

Педагогічна думка та філософія освіти ХХ ст. також досліджувала виховне значення праці, її значення для становлення особистості (Макаренко А. С., Д. Дьюї).

Філософія грошей. Гроші вносять у суспільне буття не тільки порядок, виконуючи свої функції (міра вартості, засіб обігу, накопичення, платежу), але й певний безлад, оскільки вони здатні зробити предметом купівлі-продажу будь-що, руйнуючи межу між матеріальним та духовним. Гроші звільняють людину, роблять її більш мобільною, але у той же час вони відривають її від традицій. Гроші – лише засіб, механізм оптимізації певних процесів, але вони можуть перетворитися на ціль, набути величезної цінності самі по собі.

Гроші як феномен соціально-економічного життя стають предметом уваги мислителів у добу модерну. Величезне значення для вивчення значення та функцій грошей мають праці К. Маркса, М. Вебера, Т. Парсонса. Найбільш цілісну філософію грошей створив німецький філософ Георг Зіммель (1858 – 1918) в однойменній праці. Якщо М. Вебер вважав, що суспільні цінності обумовлюють ставлення до грошей, то Г. Зіммель розглядав саме суспільство та культуру в цілому як продукт панування грошей. Узагалі філософ пояснював історію як процес зростаючої раціоналізації. Інтелект і гроші – характерні ознаки капіталістичної доби, вони об’єктивні, бездушні, універсальні, всюдисущі. Вдалі операції з грошами можуть швидко збагачувати, але так же легко гроші залишають свого владника. Відносини, збудовані за допомогою розуму та грошей, є прагматичними, поверховими, знеособленими, ринковими. У цілому концепція Г. Зіммеля песимістична. Гроші, на його думку, дають простір для розвитку, звільняють людину, але разом з тим вона втрачає традиційні цінності та емоціональні, духовні зв’язки.