4. Основні філософські концепції розуміння суспільства

Уявлення про суспільство постійно змінювалися, оскільки воно теж незмінно розвивалось, набуваючи все досконаліших змісту та форм. Тому можна стверджувати, що погляди про нього постійно еволюціонували до все глибших та обґрунтованіших. Усі їх розглянути досить складно, однак, при певному спрощенні, їх можна об'єднати в кілька теоретичних концепцій (моделей).

Однією з перших концепцій розуміння суспільства і джерел його розвитку є релігійно-міфологічна модель, що виникла в епоху рабовласництва. Суспільство, як і окрема людина, крізь призму даної моделі розглядалися в системі загального світового (Божого) порядку – космосу (Бога), що виступає джерелом і першоосновою всього сущого. Стихійна реалізація історичної необхідності породжувала і підтримувала в людей упевненість в існуванні долі, у Божій обумовленості існуючих відносин, порядків, а також усіх змін, що відбуваються. Тому Боже (космічне) першоджерело існування суспільства і діючих у ньому законів і моральних норм ─ основна тема древніх міфів. Історики та філософи Античності також розглядали суспільство не як особливе утворення, що розвивається за власними законами, а як компонент космічного буття. Звідси випливає релігійно-міфологічний характер їх поглядів [16, с. 72–74].

Якщо релігійно-міфологічна концепція виникла на ґрунті античної філософії, то теологічна концепція зародилася в надрах схоластичної філософії, філософії Середньовіччя. У середньовічну добу стає загальноприйнятою християнська концепція історичного соціального розвитку. Вважалось, що влада має сакральний характер, оскільки ієрархічність передбачена Богом та притаманна навіть небесному порядку. Усталені типи держави, станів, сім'ї розглядалися як природні аспекти людського буття. Ці установи цілком раціональні, але можуть занепасти внаслідок вчинків, які порушують передбачений лад: конфліктів, війн тощо. Соціальні явища трактувалися поза перспек-тивою їх розвитку. Це відповідало і світоглядним настановам: людина середньовіччя не орієнтувалася на соціальну активність, знаходячись у рамках замкнених станів, та не мала ніяких надій на соціальне реформування.

У найбільш повному вигляді ця концепція набула розвитку у вченні Аврелія Августина, а пізніше Фоми Аквінського. Августин вважав, що вся історія визначається Божою волею, а всі вади суспільства пояснюються первородним гріхом Адама та Єви. Розвиваючи ці ідеї, Фома Аквінський стверджував, що нерівність людей є вічним принципом громадського життя, а поділ на стани встановлений Богом [147, с. 263–265].

У Новий час поширилась натуралістична концепція громадського життя, представниками якої були І. Ньютон, Р. Декарт, Ш. Л. Монтеск'є, Дж. Локк та ін. Натуралізм (від лат. natura – природа) як філософський принцип розглядає соціальні явища винятково як дію природних сил: фізичних, географічних, біологічних та ін. Відповідно до даного принципу тип суспільства і характер його розвитку визначаються кліматичними умовами і географічним середовищем (географічна школа – Л. Мєчников, В. Ключевський та ін.), біологічними, расовими, генетичними особливостями людей (соціальний дарвінізм: Т. Мальтус, Л. Гумплович, В. Самнер). Таким чином, натуралізм вищі форми буття зводить до нижчих, а людину – до рівня тільки природної істоти. Головний недолік даної концепції полягає в ігноруванні якісної своєрідності людини, у приниженні людської активності, у запереченні людської волі [54, с. 201–203].

Мали місце спроби пояснити людське суспільство, процеси і закономірності його розвитку з позиції ідеалізму та матеріалізму.

На відміну від натуралістичної концепції ідеалістична модель ізолює людину від природи, перетворює духовну сферу громадського життя на самодостатню субстанцію. Характерними для такої моделі були твердження про те, що життя суспільства, історичний процес визначаються духовними факторами: ідеями, думками, «духом народу», волею окремих особистостей (видатних людей) та ін. Вершиною об'єктивно-ідеалістичної моделі розуміння суспільства є погляди Г. Гегеля, який висловив ряд геніальних здогадів про законо-мірності розвитку суспільства. За Г. Гегелем, історія рухається вперед не як стихійний процес. Вона складається з дій окремих людей, кожна з яких прагне реалізувати свої здібності та егоїстичні цілі. Однак унаслідок дій людей, що дбають про свій інтерес, виникає щось нове, що відрізняється від їхніх первісних задумів. У цьому, вважає Г. Гегель, і полягає «хитрість історичного розуму», саморозвиток і самопізнання якого і становить власне історичний процес [39, с. 316–319].

Недоліки натуралістичної й ідеалістичної моделей намагалися розкрити творці діалектико-матеріалістичної концепції розвитку суспільства, німецькі філософи, соціологи К. Маркс і Ф. Енгельс. У матеріалістичній концепції вихідним було твердження про те, що суспільство ─ це специфічна частина матеріального світу, відмінна від природи, з якої вона вийшла і з якою постійно взаємодіє. У цьому зв'язку К. Маркс сформулював категорію «суспільно-економічна формація», якою позначав історичний тип суспільства на конкретному етапі його розвитку. Йому мав відповідати спосіб виробництва матеріальних благ із його конкретними продуктивними силами і виробничими відносинами, а також соціальною сферою та надбудовними елементами (політичними, науковими, культурними та ін.). Було доведено, що «спосіб виробництва матеріальних благ визначає соціальну, політичну та духовну сфери суспільства». Цей принцип марксизм розповсюдив на розуміння суспільства, випрацювавши, таким чином, матеріалістичне розуміння історії. Людське суспільство, історію він розглядав із діалектико-матеріалістичних позицій. Тому й у філософській та соціологічній думці утвердилася діалектико-матеріалістична концепція історії [130, с.543–544].

Пізніше на противагу марксистському аналізу суспільства з'явилися й інші економічні підходи. Наприклад, при розгляді того чи іншого типу суспільства У. Ростоу керувався рівнем розвитку його промисловості, виробництва, техніки, технологій та нагромадженням доходу. Виходячи з цього, він виділяв п'ять стадій розвитку суспільства: а) традиційне суспільство (характеризується надзвичайно низьким рівнем розвитку виробництва); б) перехідне суспільство (суспільство машинного виробництва); в) період злету (харак-теризується автоматизованим виробництвом); г) період зрілості (індустріальне виробництво); д) завершальна стадія (ера високого масового споживання). Останнє характерне, на його думку, для сучасних країн Заходу та США.

На думку неотоміста Ж. Марітена, суспільство є організацією людей, що ґрунтується на релігії, релігійній вірі та культі. Рівень розвитку релігії (релігійності) безпосередньо впливає і визначає розвиток суспільного життя та діяльності. Чим він виший, тим вищий і рівень суспільного життя.

Чергова спроба пояснити суспільство була здійснена пред-ставниками органічної школи (Т. Гоббс, О. Конт). Вони ототожнювали суспільство з живим організмом і намагалася пояснити соціальне життя теж біологічними закономірностями. На початку XX ст. концепції органічної школи втратили свою популярність [53, с. 352].

Більшість сучасних соціально-філософських концепцій людини і суспільства так чи інакше розглядають його як сукупність соціальних взаємозв'язків і взаємодій людей у процесі задоволення їхніх потреб. Наприклад, одна з найвідоміших концепцій суспільства, створена Максом Вебером, називається інтерпретацією соціальної дії. Головною ідеєю веберівської концепції є обґрунтування можливості максимально раціональної поведінки, що виявляється у всіх сферах людських взаємин. Згідно з цією концепцією соціальна дія має зміст, якого вона не має в природі. Для розуміння цього змісту необхідна відповідна інтерпретація. У цьому і полягає головна ідея М. Вебера: завжди і скрізь, в усі епохи природу суспільства необхідно розуміти як тлумачення змісту соціальних дій людей. Необхідно додати, що під соціальною дією мають на увазі не будь-яку дію, а дію, «суб'єктивний зміст якої належить до поведінки інших людей». Виходячи з такого підходу, не можна вважати дію соціальною, якщо вона є суто наслідуваною, афектною чи коли вона орієнтується на яке-небудь природне явище [26, с. 122–123].

Ще одна з відомих сучасних концепцій людини і суспільства ─ так звана концепція методологічного індивідуалізму, що склалася на основі ідей марксизму, тейярдизму, неофрейдизму і соціобіологізму, розглядає суспільство як продукт індивідуальної взаємодії. На думку Карла Поппера, суть даної концепції полягає в тому, що кожне колективне явище ми повинні розглядати як результат дій, взаємодій, цілей, надій і думок окремих людей і як результат створених і охоронюваних ними традицій. Відповідно до цього розуміння соціальна сутність індивіда запрограмована не тільки суспільством, а й космо-природно-товарно-соціальним буттям, оскільки людина є космо-природно-товарно-соціальною істотою. Тут потенційна духовність космосу реалізується людиною в його об'єднаннях [126, с. 118–125].

Соціологи, передусім англієць Джон-Стюарт Мілль і особливо Герберт Спенсер, продовжували розвивати «універсальну» теорію суспільства. Г. Спенсер розглядав суспільство як природний організм, використовував еволюцію для реконструкції системи натурального суспільства з природними межами між економікою та політикою. Природа у його вченні розглядається по прямій лінії — від енергії до життя, від життя — до розуму, від розуму — до суспільства, від суспільства — до цивілізацій і до більш високодиференційованих та інтегрованих цивілізацій.

Дещо інакше інтерпретував суспільство Е. Дюркгейм, розглядаючи його як здійснювану солідарність, композицію різноманітних ідей, вірувань, почувань (релігійних, моральних, естетичних, правових, політичних), що реалізуються завдяки посередництву індивідів. Як осердя «внутрішнього морального життя», «джерело і вмістилище усіх цінностей», суспільство, у баченні Дюркгейма, постає своєрідним божеством, «органічною» солідарністю, що може існувати «тільки в нас і завдяки нам». Іншими словами, суспільство існує не над індивідами, воно — плід їх взаємозумовленості. З одного боку, людина тільки завдяки суспільному впливу набуває своїх атрибутивних ознак і якостей, стає власне людиною, набуває морально інтелектуальної культури, а з іншого ─ буттєвість суспільства можлива лише завдяки буттю людини [63, с.65–66].

Нині у західній суспільній думці існує безліч концепцій суспільства, їх автори кладуть в основу своїх досліджень різні критерії. Наприклад, Дж. Ліхтхайм створив концепцію «постбуржуазного», Р. Дарендорф – «посткапіталістичного», А. Етціоні – «постмодерністського», К. Боулдінг – «постцивілізаційного», Г. Кан – «постекономічного суспільства», Р. Сайденберг – «постісторичного», а Р. Барнет – «постнафтового» та ін.

Однією з найбільш поширених є концепція постіндустріального суспільства, яку розробив американський вчений Д. Белл. Він вважає, що основу соціального прогресу складає зміна різних технологічних епох у всесвітній історії. У постіндустріальному суспільстві виділяються п'ять основних ознак: по-перше, у сфері економіки має місце зрушення від виробництва товарів до виробництва послуг (в охороні здоров'я, освіті, управлінні, науці тощо); по-друге, у сфері зайнятості спостерігається перевага робітників розумової праці; по-третє, серед факторів, що визначають політику та всілякі нововведення, центральне місце займають теоретичні знання; по-четверте, здійснюється планування розвитку техніки та контроль за її використанням; по-п'яте, в управлінні використовуються нова інтелектуальна технологія та її методи, моделі функціонування суспільства та його майбутнього. Д. Белл доходить висновку, що на відміну від індустріального суспільства, де панують економічні інститути, у постіндустріальному суспільстві панують політичні інститути, а економіка підпорядковується політичній системі [113, с.  184–186].

Таким чином, творці концепції «єдиного індустріального суспільства» (Р. Арон, Ж. Фураст'є), «постіндустріального суспільства» (Д. Белл, Т. Кан), «технотронного суспільства» (З. Бжезинський) утвердили думку, що рівень розвитку індустрії та технологій визначають сучасне суспільне життя. А. Тоффлер, Е. Масуд у концепціях «електронного котеджу», «інформаційного суспільства», «мікро-процесорної чи мікроелектронної революції» здійснили аналіз сучасних суспільств та виявили місце й роль електронних, інформаційних технологій у їх розвитку. Інші автори вказали на тенденцію глобалізації сучасного світу. Створення сучасних засобів електронного зв'язку, управління та інформаційного забезпечення стало передумовою для планетарного єднання, взаємозв'язку, взаємо-залежності, взаємовідповідальності тощо.

Отже, соціальна філософія стає ареною для комунікації, утворення та обміркування соціальних проектів, усвідомлення суспільних проблем. Цей напрямок філософського знання розвивається швидкими темпами та пропонує різноманітні підходи й концепції, які збагачують і поглиблюють сучасні уявлення про суспільство.