1.4. Історія філософії: періодизація та основні ознаки діалогу концепцій на різних етапах розвитку духовної культури, цивілізації суспільства

Отже, саме філософія в сучасному суспільстві задає систему цінностей і позбавляє від явних чи прихованих помилок, зводить до мінімуму число індивідуальних та соціально значущих помилкових рішень, прийнятих людиною й суспільством. Таким чином, філософія організує соціальну практику в певному напрямі і, одночасно, ставить їй межі, зумовлені тією ж самою системою цінностей. (Найбільш елементарне розуміння змісту категорії «цінність» надає той образ одного з варіантів майбутнього, до якого людина прагне або якого намагається уникнути. Детальніше ця категорія розглянута в темі 9. Історію філософії можна уявити собі не галереєю помилок людського духу, а храмом божественних ідей, кожна з яких раніше чи пізніше буде затребувана, виявиться необхідною для його самоповаги і гідності людини, просто для виживання в цьому мінливому бурхливому світі [37, с. 567; 208]. Через специфіку філософського знання в жодній іншій науці її історія не займає таке місце, як тут.

Передумови виникнення та розвитку філософії. Порівняльний аналіз давньосхідної та античної філософії

Поява та розвиток філософії (дослівно philosophia – любов до мудрості, любомудріє, від гр. phileo – люблю, sophia – мудрість. Уперше це поняття вживає, очевидно, Піфагор). Будучи необхідною частиною духовної культури людини, філософія виникла тоді й там, де сформувалися для цього необхідні та достатні умови:

1. Поділ інтелектуальної та фізичної праці й поява вільного часу як результат переходу від економіки присвоєння до продуктивної стадії свого розвитку і появи надлишкового продукту стосовно досягнутої чисельності населення. Міркувати про загальні принципи світобудови і власне призначення в світі людина змогла лише тоді, коли позбулася необхідності протягом 24 годин на добу працювати і думати лише про хліб насущний.

2. Високий соціальний статус інтелектуальної праці, пов'язаний із чисто теоретичними, що не мають безпосереднього практичного значення, дослідженнями. Саме низький авторитет такого роду роздумів в Україні та Росії призвів до того, що власне професійні філософи з'явилися тут лише в XVIII столітті. До цього схожі соціальні функції покладалися на осіб із психічними відхиленнями – юродивих; вважалося що вони були посередниками між Богом і людьми (укр. – божевілля, божа воля). Відображення цього можна знайти в знаменитій сцені з юродивим у трагедії О.С.Пушкіна «Борис Годунов».

3. Політична демократія як особливий спосіб легітимації – прийняття загальнозначущих рішень – шляхом обговорення й переконання. У принципі в історії людства відомо три таких способи – примус з боку можновладця, на основі традиції і шляхом демократичного обговорення й переконання незгодних та нерішучих шляхом порівняння аргументів. Філософія неможлива без вільного обговорення висунутих ідей і пошуку прихованих у них логічних помилок, цей шлях і був «запозичений» зі сфери політики, а згодом успадкований і наукою.

4. Прояв у мові слів для позначення загальних і абстрактних понять, а не тільки одиничних і конкретних. Саме такими поняттями (філософськими категоріями) оперує філософ у ході своїх досліджень. Навіть таке поняття, як «біль», є абстрактним, не пов'язаним із конкретним матеріальним об'єктом. Тому деякі племена й досі не можуть сказати «у мене болить голова (рука, нога і т. д.)» – у них просто не існує відповідних слів у мові. Замість цього вони скажуть «у мене є голова (рука, нога і т. д.)».

Місце й час, де і коли всі ці умови були дотримані вперше, точно відомі − у V ст. до н. е. в Античній Греції, звідки вони перейшли в Античний Рим (термін «античний» застосовується до двох древніх культур – грецької і римської, від яких походить сучасна Західна цивілізація). З цього часу традиція розвитку філософії, що зародилася знову, вже не переривалася й досягла сучасності.

Однак ми використовуємо термін «філософія» й відносно набагато більш старіших явищ духовної культури – говоримо про «філософії Стародавнього Китаю і Стародавньої Індії». Треба тільки ясно усвідомлювати, що цей культурний феномен має низку особливостей, які не дозволяють повністю ототожнювати його з класичною – західною філософією:

1. Нерозривний зв'язок і взаємні перетворення філософських концепцій і релігійних вчень, їх тотожний категоріально-термінологічний апарат, теми і проблеми, що підлягають вивченню, та методи їх вирішення.

2. Високий авторитет вчителя, що займає в шкалі ціннісних пріоритетів принаймні настільки ж високе місце, як істина. У системі західної філософії істина володіє безумовним пріоритетом. Жоден давньокитайський або давньоіндійський філософ не повторив би за Аристотелем: «Платон, ти мені друг, але істина дорожче мені».

3. Ототожнення двох специфічних філософсько-світоглядних проблем – духовного самовдосконалення і процесу пізнання, матеріальний світ вважався ілюзією, що підлягає подоланню шляхом особливого роду духовних практик – медитації (буддизм).

4. Метою давньосхідної філософії є розробка системи життєвих цінностей, що виходять за рамки повсякденних потреб, відхід від світу, у західній філософії – перетворення світу.

Зрештою ці особливості зумовили нездатність старокитайської та староіндійської філософії, незважаючи на всі свої дійсно видатні інтелектуальні досягнення, створити такий феномен, як класичне природознавство Заходу. Східна та західна філософії в даний час виявляються взаємодоповнюючими відносно інтелектуальної традиції – західна філософія внесла значний вклад, перш за все, у теорію пізнання, китайська та індійська – у соціальну етику та екологічний світогляд (саме цим пояснюється їх зростаюча популярність у сучасному світі).

Історія розвитку філософії поділяється на кілька етапів:

1. Антична філософія – VI ст. до н. е. – VI ст. н. е.

2. Досократичний період – VI – V ст. до н. е.

3. Класичний, сократичний період – V – IV ст. до н. е.

4. Елліністичний період – IV – II ст. до н. е.

5. Римський період – I ст. до н. е. – VI ст. н. е.

Основні імена та школи: Піфагор, елеати, атомісти, Сократ, Платон, Аристотель, Епікур, Марк Аврелій, Сенека, Плотін та ін.

Загальна характеристика античної філософії:

синкретичність – нерозчленованість на окремі дисципліни;

космоцентризм – за вихідну точку побудови філософської системи приймається пояснення устрою світобудови (Макрокосм) і тільки потім, як похідна від нього, природа людини і сенс її буття (Мікрокосм). Початок подолання цього погляду (антропологічний поворот, що розтягнувся до епохи Середньовіччя) пов'язують з ім'ям Сократа;

філософія понять і категорій – іде процес формування категоріально-термінологічного апарату, яким філософія оперує надалі;

етичний раціоналізм – етика чеснот, тобто особистісних ознак, що роблять їх носіїв творцями Добра;

прагматизм і функціональність – основною метою філософії є служіння людям з метою зробити їх життя щасливішим.

Філософія Середньовіччя – VI – XIII ст.

Загальна характеристика філософії Середньовіччя:

Персоналізм – теза, згідно з якою весь світ є продуктом творчої активності абсолютної особистості (Бога), втіленням його розумного задуму. Особистість Бога виявляється, таким чином первинною реальністю, а матеріальний світ – похідним від неї;

теоцентризм – Бог визнається абсолютним буттям та джерелом і першопричиною всіх інших різновидностей буття, втіленням досконалого блага. Саме тому уподібнення Богу є вищою метою і сенсом людського життя, служіння Богу – основою моралі. З цієї тези як логічний наслідок витікав наступний принцип антропоцентризму;

антропоцентризм (теологічний) – людина розглядається як центр і основа всього сущого, мета й сенс всієї світобудови. У середньовічній філософії це твердження аргументувалося тим, що тільки людина створена за «образом і подобою» Бога, який наділив її свободою волі, зробив тим самим ключовим елементом акта творіння;

монотеїзм – єдинобожжя, не просто поклоніння єдиному Богові, але визнання того, що творцем цього світу може бути тільки єдиний персоніфікований Бог, що випливає з принципу персоналізму;

креаціонізм – теза, згідно з якою світ був створений єдиним Творцем відповідно до єдиного задуму. З існування єдиного задуму творіння витікав принцип – символізму;

символізм – усі об'єкти цього світу створені за єдиним задумом, узгоджені один з одним і служать певній меті. У результаті кожен із них має подвійну природу. По-перше, це предмет сам по собі, по-друге, це знак, символ, що дозволяє проникнути в задум Творця, розшифрувати його. Згодом цей підхід, застосований до продуктів людської діяльності (артефактів), інтерпретував поняття символу як першооснови зв'язку буття, мислення, особистості та культури;

есхатологізм – теза про існування кінцевої мети божественного задуму, що служила основою нового сприйняття соціального часу як односпрямованого незворотного процесу від минулого до майбутнього (осьовий час, «стріла часу»), на відміну від циклічного сприйняття часу, що панував в первісних суспільствах і в період античності. Ця трансформація світогляду і ментальності людини відкрила можливість згодом затвердження нової філософської категорії – прогрес (соціальний, науково-технологічний та ін.).

Форми існування філософії Середньоріччя:

Патристика – твори отців церкви II – VIII ст., що містили як переосмислені й адаптовані до християнського віровчення ідеї античної філософії, так і як власні спроби вирішення релігійних проблем.

Схоластика – основна теоретична дисципліна Середньовіччя, покликана зробити раціоналістичне переосмислення християнської догматики і віровчення. Така орієнтація інтересів і методів філософського дослідження звела його зміст до виявлення логічної конструкції висловлювань, що містяться у Святому писанні, і приведення їх до логічно несуперечливої системи. До складу схоластики як системи знання входили теологія (вчення про Бога), христологія (вчення про боголюдськоу природу Ісуса Христа), диявологія (вчення про природу диявола), логіка (методи мислення, спрямованого на пошуки істини й усунення помилок) і діалектика (вміння вести дискусію, шукати аргументацію і відстоювати свою точку зору).

Основним методом філософського дослідження була Герменевтика (текстологічний аналіз).

Основні вперше поставлені проблеми та варіанти їх вирішення:

співвідношення Віри і Розуму – ця проблема вперше поставлена саме в середньовічній філософії;

співвідношення загального й одиничного – природа універсалій (номіналізм і реалізм).

Найбільш видатні досягнення філософської думки:

Принцип економії мислення («Бритва Оккама») – «Сутності не слід примножувати понад необхідного». У сучасній інтерпретації розуміється необхідність усунення з теорії понять, які не є інтуїтивно очевидними і не піддаються перевірці досвідом;

концептуалізм (П. Абеляр) – концепція, згідно з якою загальні поняття не існують незалежно від конкретних речей, а становлять ідеальні образи, що відображають у свідомості людини у словесній формі вихідні ознаки одиничних речей;

томізм – спроба створення синтетичного світогляду на основі поєднання віри і розуму, метою якого є підведення раціоналістичного фундаменту під основні догмати християнського віровчення (у його католицькому варіанті).

Філософія Ренесансу (епохи Відродження) – XIV – XVI ст.

Стадії розвитку Ренесансу:

кінець XIII ст. – Проторенесанс – етап, який характеризується ліквідацією кріпосного права в Європі, виникненням передумов накопичення капіталу, появою антифеодальних конституцій;

XIV ст. – Квадріченто – Ранній Ренесанс – характеризується розвитком мануфактурного виробництва і полісних демократій;

Друга половина XIV ст. – Зрілий Ренесанс – поява і затвердження олігархічних і тиранічних режимів у країнах Європи, охоплених Ренесансом;

XV ст. – Пізній Ренесанс – формування регіональних абсолют-истських монархій і розвиток ранньокапіталістичної економіки.

Загальна характеристика філософії Ренесансу:

антропоцентризм – ця ознака є спільною з характерною рисою середньовічної філософії, проте, на відміну від останньої, філософію епохи Відродження характеризує також гуманізм;

гуманізм – відповідно до цієї риси людина вважається особистістю, яка самореалізується і має право на свободу та щастя. В основі гуманістичної культури лежить інтерес до пізнання людини, а не отримання знань про природу. Гуманістична культура епохи Відродження – це епоха розвитку мистецтва, титани епохи Відродження – це, передусім, художники, філософи і поети;

креативність – ця риса філософії епохи Відродження підкреслює творчу сутність людини, самоцінність людини визначається не просто тим, що вона є елементом на шляху реалізації Божого задуму, вона діяльна сама по собі;

особистісно-матеріальне відношення до світу – все існуюче розуміється в проекції на людину, інтерес до тілесного початку людського буття;

домінування естетичного ставлення до світу над моральним і науковими уявленнями;

антисхоластика – звільнення від влади авторитетів отців церкви, секуляризація культурного життя. Ця особливість світогляду епохи Ренесансу призвела, зокрема, до розвитку руху Реформації;

геометричне розуміння відображення світу і пантеїзм.

Найбільш важливими досягненнями філософії Відродження є натурфілософські побудови Миколи Кузанського і Джордано Бруно, останньому, зокрема, належить ідея, висунута й обґрунтована їм про множинність населених світів, тобто говорячи сучасною мовою – існування позаземних цивілізацій. Ця ідея була саме філософською ідеєю, а не науковою гіпотезою, яка доступна перевірці досвідом. Вивів її Дж. Бруно з поєднання принципів геліоцентричної системи М. Коперника, пантеїстичної філософії М. Кузанського та інтерпретації біблійних текстів. Друге досягнення – це соціальна філософія Ніколо Макіавеллі, який вперше розділив етику і теорію влади в політичній філософії, довівши, що мораль і політика є самостійними областями людського буття і кожна підпорядковується власним законам. І, нарешті соціальна утопія Томаса Мора, Томазо Кампанеллі та деяких інших мислителів, які намагалися вирішити проблему, поставлену Дж. Бруно, – проблему приведення у відповідність моралі та політичної організації суспільства шляхом створення умоглядних (абстрактних) конструкцій ідеальної держави.

Філософія Нового часу (епохи модерну) – XVII – кінець XX ст.

Загальна характеристика філософії:

Основна характеристика філософії Нового часу пов'язана з виникненням у цей період так званої класичної науки. Одним із найбільших відкриттів і винаходів, створених філософією, є винахід «технологічної схеми» виробництва нового знання про світ і саму людину, що спирається на досвід, за допомогою якого новий тип цивілізації, так звана техногенна цивілізація, зміг в найкоротший період часу (приблизно за 350 – 400 років) розробити та реалізувати схеми докорінного перетворення світу, в якому живе людина, а надалі, й субстанціональної біологічної основи природи самої людини. Основними рисами філософії Нового часу є:

принцип автономії мислячого суб'єкта;

принцип методологічного сумніву;

індуктивно-емпіричний метод наукового пізнання Френсіса Бекона і раціонально-дедуктивний метод наукового пізнання Рене Декарта і їх синтез – гіпотетико-дедуктивний метод побудови наукової теорії, що лежить в основі методології сучасного наукового дослідження;

виникнення нової форми соціальної філософії, відкриття ідей соціального контракту і природних прав людини, які були викликані поширенням на саму людину і суспільство тих поглядів, що були застосовані в цей період до дослідження природи.

Основні філософські проблеми цього періоду:

1. Що означає знати?

2. Найбільш адекватні способи пізнання об'єктивної істини.

3. Виявлення ролі аналізу та синтезу в процесі пізнання світу і формулювання основних принципів наукового пізнання:

− універсальний і стабільний порядок природи;

– матерія інертна. Пізнання – результат активної діяльнос-ті свідомості;

− предметом наукового пізнання є загальна одинична область

мистецтва.

4. Природничо-наукові закони є універсальними і діють скрізь і завжди (у даний час це так званий принцип Коперника).

Основні філософські течії та дискусії:

Зіткнення у дискусії емпіризму Френсіса Бекона, який стверджує ідею чуттєвого досвіду як основного джерела пізнання та метод індукції – уявного переходу від приватних спостережень до загальних висновків – як основного методу виробництва нового знання, і раціоналізму Рене Декарта, який затверджує людський розум ratio як основне джерело знань про світ і відповідно дедуктивний метод – уявний перехід від загальних посилок до окремих висновків – як метод пізнання об'єктивної істини. Перша з цих течій – емпіризм – пояснювала процес отримання нового знання імовірнісного і стикалася із труднощами на шляху пояснення отримання достовірного знання.

Ідея соціальної філософії XVIII ст. «Проект Просвітництва».

У XVIII ст. ідея розумності та розуміння світу трансформувалася у так звану філософію, а точніше в «проект Просвітництва». Словосполучення «проект Просвітництва» означає те, що концепція, згідно з якою розум людини, його здатність пізнати і перетворити світ відповідно до власних потреб як свого носія є основною рушійною силою історії, визначила розвиток західної цивілізації на наступні багато століть, принаймні до початку XXI ст. В основі цієї концепції соціальної філософії «проекту Просвітництва» лежать кілька основних ідей. Перша з цих категорій – ідея соціального контракту, згідно з якою виникнення держави і соціально-політичної організації суспільства є наслідком необхідності організувати взаємодію окремих індивідуумів для загального блага або загальної безпеки.

Друга категорія – це так звана ідея природних прав людини. Джерелом цих ідей є, по-перше, розвиток природничих наук, які в XVIII ст. сформулювали уявлення, за яким будь-який вид живих істот, що населяють Землю, володіє певними базисними, загальними для всіх індивідів, що належать до цього виду, характеристиками. З іншого боку, джерелом цього концепту є рух Реформації, повернення до ідей первісного християнства, єдиним джерелом християнських істин згідно з яким є текст Біблії, Святе Письмо, а першоосновою віри в Бога – особистісний вибір людини. Обидві ці лінії перехрещуються в так званій ідеї природних прав людини, відповідно до якої всі люди належать до одного й того ж виду і тому створені за образом та подобою Божою, і відповідно всі наділені творцем однаковими правами, якщо можна так висловитися природні права людини є видовою характеристикою Homo sapience. До числа цих базисних прав людини відповідно до цієї концепції належать три: право на життя, право на свободу і право на власність. Саме ці три права людини при строгому дотриманні їх є необхідною та достатньою умовою для нормального функціонування суспільства. Нарешті третя ідея цього періоду – ідея соціального прогресу. Не просто односпрямована оборотна зміна в часі світового порядку і змісту сенсу людського життя, не просто спрямований хід перебігу процесів світової історії але можливість поступального розвитку соціального устрою в напрямі його все більшої розумності відповідно до принципів розуму і законів природи. Раціоналістична філософія проекту «Просвітництва», пов'язана з іменами Р. Декарта, Т. Гоббса, Ф. Бекона, Дж. Локка і т. д., в XVIII – XIX ст. завершилася двома вершинами раціоналістичної філософії: філософією французького енциклопедизму, французького механістичного матеріалізму XVIII ст. і ідеалістичною німецькою філософією кінця XVIII – початку XIX ст. Це дві вершини до цих пір ні ким не перевершені у західній філософії, тій філософії, яка виходить з основного принципу пізнаваності цього світу з опорою на власний розум. Порівняння цих двох філософських концепцій – філософського матеріалізму й ідеалістичної німецької класичної філософії наведено в табл. 1.2.

Таблиця 1.2