6.4. Співвідношення категорій діалектики

Категорії діалектики – це найбільш широкі поняття, які відображають властивості буття і його універсальні зв’язки. При розгляді основних принципів і законів діалектики, було розкрито зміст деяких категорій (рух, розвиток; система; структура, елемент; якість та кількість тощо).

Парні категорії діалектики описують розвиток у різноманітті його протилежних сторін, вони також вказують, в якій послідовності необхідно вивчати світ, щоб проникнути в його сутність. Співвідношення парних категорій формують неосновні закони діалектики.

Закон сутності та явища: у властивостях і зв'язках об’єкта, що розвивається, розкривається його сутність.

Сутність – основа існування та розвитку предмета; система найбільш значущих внутрішніх властивостей і відносин предмета, які обумовлюють інші його властивості та відносини.

Явище – зовнішній вигляд речі, те, як вона сприймається завдяки органам почуттів.

Діалектика сутності та явища найбільш повно передається у виразі: сутність являється, а явище є сутнісним. Тобто сутність виявляє себе у зовнішньому середовищі, а явище містить у собі сутнісні характеристики предмета.

Але в явищі є те, що не випливає із сутності, а обумовлюється зовнішніми факторами, взаємодією предметів, тому сутність і явище ніколи повністю не збігаються. В явищі завжди присутнє те, що є неадекватним сутності, те, що здається. Наприклад, здається, що в перспективі паралельні лінії збігаються.

Шлях до пізнання суті починається з вивчення явища. Людина прагне виявити сутність через властивості й відносини предмета, доступні органам почуттів, за допомогою різних методів пізнання (аналіз, синтез, аналогія і т. д.), що дозволяють проникнути углиб предмета і виділити його істотні властивості. Мислення як раз і є не що інше, як «розрізнення сутності від явища» (Л. Фейєрбах).

Формою і ступенем пізнання сутності є закон. Закон – це суттєвий зв'язок, розкритий та описаний наукою на певному рівні пізнання сутності.

Таким чином, пізнання сутності конкретних предметів йде від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності іншого, більш глибокого порядку.

Закон змісту і форми: зміст об’єкта визначає форму його розвитку, яка здатна впливати на даний процесс.

Під змістом розуміють все, що знаходиться в предметі (процесі): його суттєві та несуттєві компоненти і зв'язки.

Під формою розуміють зовнішнє вираження змісту і спосіб взаємозв'язку його компонентів.

Діалектику форми і змісту розкривають, з одного боку, їх єдність (немає безформного змісту, як немає і беззмістовної форми), з іншого – їх суперечливість. Між формою та змістом може існувати не тільки гармонія, але й дисгармонія (невідповідність форми змісту і навпаки) та конфлікт (несумісність, при якій предмет не може більше розвиватися в колишній якості).

Розвитком предмета є єдність і боротьба його протилежних сторін – форми і змісту. Причому зміст має тенденцію до постійної зміни, а форма – залишатися незмінною. Протидія даних тенденцій виявляється в протиріччі між новим змістом і старою формою.

Оскільки зміст відноситься до внутрішньої сторони предмета, він пізнається через форму. Вивчення форм також є важливим, але воно виконується в рамках пізнання розвитку змісту.

Закон одиничного та загального: загальне реалізується в одиничних властивостях і зв'язках об’єкта, що розвивається.

Одиничне – категорія, що відображає в предметі тільки йому притаманні, неповторні властивості та ознаки. Загальне – категорія, що характеризує в предметі ті ознаки, властивості, які об'єднують його з іншими предметами.

Залежно від природи об’єкта в ньому переважає певний аспект розвитку. Так, у тварини переважає загальне – родова програма поведінки. Людина ж розвивається при взаємодоповненні процесів соціалізації та індивідуалізації.

Головне в діалектиці одиничного та загального полягає в тому, що вони існують у тісному взаємозв'язку як сторони реального предмета, процесу, явища.

Закон причини та наслідку: властивості й зв'язки об’єкта, що розвивається, є наслідком певних причин.

Категорії «причина» і «наслідок» характеризують впорядкованість розвитку: одне явище викликає до життя інше. Причина – це те, що зумовлює розвиток явища певним чином. Наслідок – те, що є кінцевим результатом окремого процесу.

Дані категорії конкретизують причинний зв'язок між явищами. Явище може бути названо причиною іншого явища при наявності таких ознак: по-перше, якщо воно породжує, викликає інше явище, передуючи йому за часом; по-друге, якщо акт породження чогось не випадковий, а відбувається з необхідністю.

У діалектиці причини і наслідку слід враховувати, що одна й та ж причина при однакових умовах викликає одне й те ж слідство. При зміні умов, в яких здійснюється причинно-наслідковий зв'язок, одна й та ж причина може викликати різні наслідки.

Закон необхідності та випадковості: необхідність проявляється в розвитку об’єкта через випадковості й доповнюється ними.

Необхідність – розвиток, котрий виходить із самої сутності предметів, процесів, подій і повинен відбутися (або відбувається) так, а не інакше.

Випадковість – заздалегідь непередбачуваний розвиток, зумовлений несуттєвими, переважно зовнішніми причинами.

Необхідність відносна, вона завжди опосередковується певними умовами. Сенс експериментальної діяльності вчених полягає в створенні таких умов, в яких досліджуваний причинний зв'язок або закон виявляє свою дію з необхідністю. У рівній мірі людина використовує в своїй діяльності знання законів, створюючи або змінюючи умови їхньої дії.

Приписуючи відносний характер необхідності, ми одночасно повинні приписувати відносний характер і випадковості. Одне й те ж явище може виступати і як необхідне, і як випадкове, але відносно різних умов.

Випадковість можна розглядати як відхилення від тенденції розвитку. Оскільки необхідність долає зовнішні та внутрішні протидії, випадкові відхилення можуть характеризуватися як форма прояву або як форма доповнення необхідності.

Закон можливості та дійсності: розвиток об’єкта є перетворенням властивих йому можливостей у нову дійсність.

Діалектичне розуміння необхідності та випадковості передбачає наявність різних можливостей подальшого розвитку предмета залежно від умов, в яких воно відбувається. Дійсність – усе існуюче в теперішньому як результат розвитку. Можливість – те, чого не існує в реальності, але за певних обставин може стати дійсністю.

Розрізняють реальні та формальні можливості. Перші, як правило, знаходяться в руслі необхідних змін, подальшого становлення сутності предмета. Щоб втілитися в життя, реальна можливість повинна мати для свого здійснення необхідні умови. Кількісною характеристикою близькості можливості здійснення є ймовірність.

Формальною вважається така можливість, для реалізації якої немає ні сутнісних підстав, ні достатніх зовнішніх умов і факторів. Це найбільш абстрактна можливість, її реалізація практично дорівнює нулю і залежить від випадкових зовнішніх факторів. Реалізація формальної можливості завжди постає як виняток.

Таким чином, діалектичний погляд на світ визнає не тільки універсальний, об’єктивний, закономірний характер розвитку, але і його варіативність.