Основні поняття та терміни

Біхевіоризм; віртуалізм; екстерналізм; емерджентизм; емпіризм; ідеальне; менталізм; несвідоме; панпсихізм; підсвідоме; психофізична проблема; розпредмечування; реалізм; рефлективність; самосвідомість; свідомість.

Література: [6; 30; 34; 44; 75; 112; 123; 126; 127; 133].

5. Пізнання як предмет філософського аналізу (гносеологія та епістемологія)

5.1. Психофізична проблема та теорія пізнання.

5.2. Основні підходи, принципи та концепції сучасної гносеології.

5.3. Чуттєві, раціональні та інтуїтивні аспекти аспекти та компоненти процесу пізнання

5.4. Наука та наукове знання. Основні положення сучасної епістемології.

5.5. Наука як основа буття сучасної (техногенної) цивілізації

5.1. Психофізична проблема та теорія пізнання

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства [167, с. 125–164].

Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Її вихідним пунктом є так звана психофізична проблема. Уявити суть цієї проблеми можна таким чином (за Карлом Поппером): свідомість суб’єкта (Я, Мікрокосм) відокремлена від світу речей (Всесвіт, Макрокосм) непереборною перешкодою – нашою ті-лесною оболонкою. Єдиним джерелом інформації (світ знань) про світ речей, який оточує нас, є сигнали, що надходять у нашу свідомість завдяки органам відчуттів. Крім цього, у свідомості присутні елементи (світ ідей), чий вміст не пов’язаний безпосередньо зі світом речей і визначається внутрішніми законами розвитку свідомості (рис. 5.1). На основі яких критеріїв ми можемо вважати, що наші знання про світ речей відповідають самим цим речам? При цьому людина є активно діючою істотою (суб’єктом), яка прагне перебудувати світ (об’єкт), частиною якого вона постає.

Рис. 5.1. Психофізична проблема

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності та достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання [167, с. 174] сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (І. Кант) або про власні відчуття Д. Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології – «що я можу знати?» Це запитання стало про-відним у праці І Канта «Критика чис-

того розуму» й досі залишається актуальним. Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розвивається, на кожному конкретному етапі свого розвитку має обмежений, відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ. Усе знання зводиться ним або до звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності (Д. Юм), або до конструктивної діяльності розуму (І. Кант), утилітарної користі (прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до «символів», «ієрогліфів» (Г. Гельмгольц, Г.В. Плеханов), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень між явищами, а не їхньої природи (А. Пуанкаре, А. Бергсон), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (К. Поппер).

Отже, головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, а також чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.