3.5. Людина та практика

Специфічно «людським» засобом відношення до світу (і, перш за все, до природи) є практика. Практика відіграє велику роль у процесі пізнання, у розкритті таємниць природи. Особливо це стосується досвідного рівня пізнання, який виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтіснійший зв’язок. Він проявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосередньою діяльною моделлю об’єкта. У досвідному пізнанні «природа» знання явна, у зв’язку з чим поняття «практика» виражається через достатньо широкий спектр термінів, серед яких – «дія», «досвід», «фізичне життя» тощо. Таким чином, практику можна охарактеризувати як чуттєво-предметну діяльнісь, що направлена на безпосереднє перетворення об’єктивної реальності відповідно до потреб суспільства.

Серед дуже важливих форм практики слід підкреслити такі:

матеріальне виробництво, перетворення природного буття людей;

суспільне виробництво, перетворення суспільного буття людей, зміна існуючих соціальних відносин певними засобами: реформуванням, революціями, війнами та ін;

науково-експериментальна діяльність – активна порівняно зі спостереженням діяльність, у процесі якої людина штучно створює умови, що дозволяють їй досліджувати конкретні властивості оточуючого світу, які її цікавлять.

Головними функціями практики у процесі пізнання виступають:

практика – джерело пізнання (усі знання визиваються до життя головним чином її потребами);

практика – основа пізнання (у процесі перетворення світу людина виявляє, досліджує нові властивості, сторони, глибше проникає у сутність явища);

практика – мета пізнання (пізнання здійнюється не заради цікавості, а для того, щоб направляти та відповідним чином регулювати діяльність людей);

практика – критерій істини (дозволяє відокремити істину від заблудження).

Відкриття практичної обумовленості людского пізнання дозволило виявити діалектику пізнавального процесу та пояснити його важливі закономірності. Виявилося, що не можна розглядати пізнання як дещо статичне, незмінне, готове, необхідно мислити як з незнання отримати знання, як у процесі практики здійснюється рух, сходження від неповного, неточного знання до більш повного, точного, глибокого.

Основні поняття та терміни

Антропоцентризм; людина; біологічний редукціонізм; біо-соціальність; індивідуальність; креаціонізм; особистість; персоналізм; практика; соціальний редукціонізм; феноменологічна редукція.

Література: [3, c. 34; 19, с. 293–301; 24, c. 3-211; 29, c. 22, 48–489; 77, c. 351; 117, c. 109–211; 132, c. 23–368; 152, c. 3–237; 167, с.166–177; 168, c. 39; 174, с. 84–167; 176, c. 319; 192, c. 31–85;193, c. 85]

4. Філософія свідомості

4.1. Основні філософські концепції походження свідомості

4.2. Свідомість і самосвідомість.

4.3. Проблема несвідомого

4.4. Проблеми свідомості у сучасній філософії

4.1. Основні філософські концепції походження свідомості

Свідомість – фундаментальне поняття філософії, психології, соціології, котре у контексті суб’єк-об’єктної опозиції протистоїть поняттю буття (як суб’єктивне – об’єктивному). Забезпечує людині можливості виробляти узагальнені знання про зв’язки, відношення, закономірності світу, ставити цілі, розробляти плани, регулювати та контролювати емоції та предметно-практичні відносини з реальністю, спрямовувати волю, визначати ціннісні орієнтири й творчо перетворювати умови свого існування. Визначає спроможність суб’єкта виокремлювати себе з оточення, надавати собі звіт про свої власні дії (рефлексія). Основні концепції свідомості викладені у таблиці 4.1.

Таблиця 4.1