3.2. Біосоціальна природа людини

Серед найбільш важливих проблем, що вирішуються філософ-ською антропологією, у першу чергу слід назвати питання про співвідношення біологічного та соціального в людині. Те, що вона є частиною живої природи, до того ж продуктом біологічної еволюції, тепер, на тлі сучасного природознавства, стало достатньою мірою очевидним і практично беззаперечним уже не тільки для вчених і фахівців, але й для широкого кола освічених людей. Немає сумніву, що кожна людина неповторна вже в силу своїх біологічних особливостей: генетичного коду, ваги, росту, темпераменту, кольору волосся і шкіри, віку та ін. Однак також безумовним є й те, що вона – істота соціальна, що її неповторність, унікальність обумовлені так само її суспільною природою, соціальним середовищем, в якому вона формується, отримує виховання, освіту, культурні, етичні, ціннісні орієнтири. Саме тому людський індивід, крім біологічних особливостей, знаходить свою індивідуальність (наявність поодиноких, неповторних рис) і як соціальна істота, іншими словами, становлення людини, в повному розумінні цього слова, відбувається в суспільстві, і тільки в суспільстві. Будучи відірваною від суспільства, наприклад, у дитячому віці, людська істота розвивається лише як біологічна істота, і практично безповоротно втрачає здатність стати повноцінною людиною, тобто втрачає здатність оволодіти нормальною мовою, навичками спілкування, навчитися праці – колективній спільній діяльності, тощо.

З визнання біологічних і соціальних відмінностей між людьми та їх неповторності виникають два принципових підходи до розуміння цілісності людської природи: дуалістичний і моністичний.

Дуалістичний погляд на людину, що йде ще з доісторичних часів, полягає в тому, що людина розглядається як істота, що складається, з одного боку, з матеріального організму, а з іншого – з нематеріальної душі, яка є самостійною сутністю й управляє цим організмом.

Моністична ж концепція розуміння людини, що підтримується більшістю сучасних учених, виходить з того, що психіка людини, її почуття, думки, емоції і настрій є не що інше, як результат життє-діяльності нервових клітин головного мозку, який, у свою чергу, є лише складовою частиною людського організму. На думку прихильників даного підходу, немає ніяких достатніх підстав вважати, що психічні явища мають у своїй основі щось нематеріальне, тому в поясненні природи психічного немає причини виходити за межі матеріальних процесів, що протікають в організмі людини.

Таким чином, позначена проблема не зводиться до того, чи є людина за своєю природою істотою тільки біологічною або тільки соціальною. Вона, безсумнівно, і те, і інше.

Вже Аристотель називав людину «політичною твариною», відзна-чаючи тим самим її приналежність одночасно до сфери біологічного та сфери соціального. Пізніше перед ученими виникли запитання: які взаємини між цими сферами, яка з них є визначальною у розвитку людини, її здібностей? Гострі дискусії з цих запитань тривають і до сьогодні.

Як частина природи, особливий біологічний вид – homo sapiens, людина характеризується біологічною обумовленістю (за програмо-ваністю) багатьох ознак свого виду, наприклад: середньою тривалістю життя, обдарованістю в тих чи інших видах діяльності, приналежністю до певної раси та ін. Разом із тим дослідження вчених показують, що у людини з самого початку її становлення не було біологічної зумовленості до якогось одного, заздалегідь заданого виду життєдіяльності (як це має місце у тварин). Морфологічна структура людини є такою, що вона дозволяє їй здійснювати будь-який вид діяльності. Це дає їй можливість виступати не як замкнута у собі, а як «відкрита світу» істота, універсальна в своїх творчих можливостях і проявах.

Біологічне в людині існує не як рядоположене з соціальним, а в самій сфері соціального. Під впливом людської діяльності біологічне значною мірою (але не повністю) модифікувалося і досягло певною мірою більш високого рівня розвитку, ніж у інших представників тваринного світу. Хоча біологічні структури та функції людського організму виявляють спільне з вищими тваринами, разом із тим у них міститься і суттєво нове, що сформувалося в результаті трудової діяльності людини. Якщо тварини тотожні своїй біологічно обумовленій життєдіяльності, то перевага людини в тому, що її життєдіяльність перебуває під контролем її свідомості та волі, що вона навчилася виробляти не тільки для задоволення своїх безпосередніх фізіологічних потреб, але й для інших людей. Тому створений людиною предмет набуває суспільно значущих властивостей, а потреби і чуттєвість все більш розвиваються, «олюднюються».

Цей момент слід мати на увазі при розгляді концепцій, що абсолютизують роль біологічного чинника в житті людини і вважають можливим поліпшення людини за допомогою використання генетичних методів. Сама по собі реальна можливість втручання в механізм спадковості людини відкриває перспективи лікування спадкових хвороб. Разом із тим багато вчених підкреслюють небезпеку втручання в спадковість людини, коли воно здійснюється без належного наукового та експериментального обґрунтування, без оцінки всіх його потенційних не тільки природних, а й соціальних наслідків.

Біологізаторські погляди характерні для послідовників Т. Мальтуса, який наприкінці XVIII ст. запропонував розглядати суспільне життя як арену боротьби окремих людей за своє існування, де перемагають найсильніші, а слабкі приречені на загибель, і соціал-дарвіністів, які здобули популярність на зламі ХІХ і ХХ ст. тим, що абсолютизували вчення Дарвіна про природний відбір і еволюцію й з цих позицій намагалися пояснити не тільки походження людини, але й її сутність, а в кінцевому рахунку – і всю природу суспільних відносин. Цю ж лінію продовжує тепер соціобіологія, що робить акцент на генетичній спадковості, що однаково властива і людям, і тваринам. На думку соціобіологів, поведінка людини так само, як і тварини, генетично детермінована, і ніхто не може подолати вплив своєї спадковості, якою б вона не була – поганою або доброю.

Подібні погляди на природу людини можна виявити і в расистських концепціях, що проголошують перевагу одних людей над іншими виключно за ознакою їх приналежності до «вищих» або «нижчих» рас. Це яскраво проявилося, зокрема, у фашистській ідеології, що виступала за «расову гігієну» і здійснення «расового відбору». Значною мірою ці ідеї спиралися на євгеніку, що отримала розвиток наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., – вчення про те, якими засобами і яким чином можна досягати «вищої якості спадковості людини». Певний час євгеніка стала настільки популярною, що в ряді країн виявилася тісно пов’язаною з державною політикою. Так, у 1920-ті – 1930-ті роки в Данії, Швеції, Норвегії навіть були прийняти расові закони, що соціально закріплювали природний відбір у суспільстві.

Таким чином, людина становить складну біосоціальну структуру, що охоплює широкий спектр її життєдіяльності – від фізіологічної до соціальної. Біологічне та соціальне – це два класи стійких компонентів (підструктур), що складають структуру людини як цілісної системи. Органічне ціле (структура) виникає лише тоді, коли між висхідними компонентами утворюється система стійких внутрішніх зв’язків, і на цій основі вся система набуває цілісний характер і нові якості. Співвідношення біологічного та соціального слід розуміти не як рядоположеність, а як супідрядність, у рамках якої соціальне відіграє пріоритетну, інтегративно-перетворюючу роль.

З формуванням мислення і мови почалося становлення виробничих, соціально-економічних відносин як особливого рівня організації матерії – соціального життя. Своєрідність соціального виду матеріальності полягає в тому, що вона, на відміну від природної матерії, не може існувати без свідомості. Тому суспільне буття, на відміну від природного, носить не просто об’єктивний, а суб’єктно-об’єктний характер. Людина – це вищий рівень організації того виду матерії, яка усвідомлює саму себе.