Українська академія друкарства

Контрольний модуль 1

з навчальної дисципліни МЕТОДИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Варіант 3: Підготовка тексту наукового реферату

Виконав:

студент шостого курсу

факультету Образотворчого мистецтва

групи ЗГ-5М

Іваненко С.

Львів – 2015

Кожному вченому притаманний особистий ритм пошуку, аналізу, написання тексту. Науковець, як і митець, має свої таємниці творення – тієї особливої магії думки, розвитку сюжету, образного осмислення ідеї, врешті художньої досконалості формул, графіків і таблиць, які в науці теж можуть виконувати функції поетичної форми. Костянтин Паустовський вважав: „Кожну річ треба писати так, ніби вона остання у твоєму житті”. До когось приходить натхнення на світанку, коли організм тільки прокидається і свідомість нічим не перевантажена; для когось гіпотези та уявні експерименти приходять вночі, коли життя навколо сповільнює свій ритм.

Те, що твориться на піднесенні, в пориві „першого варіанту” і здається спочатку досконалим, уже завтра, при другому прочитанні й уважному осмисленні, може виявитися двозначним, кострубатим, неточним. Тоді кожен автор стає редактором, який звіряє створене за законами „хорошого стилю”, якісного дослідження, чітких висновків.

До сильних позицій належать основні текстові елементи: назва, рубрикація (зміст), перший рядок і останній абзац, які не тільки закладають інтригу творчого пізнання, а й стають концептуальною основою, стрижнем, що підтримує все дослідницьке навантаження.

Парадокс наукової творчості полягає і в тому, що на цьому складному шляху трапляється чимало нудної, рутинної, чорнової роботи, що вимагає часу, посидючості, наполегливості у досягненні задуманого. Кожен професор колись починав із аспіранта, асистента, робив перші невдалі кроки, вагався, вислуховував поради й нищівну критику, тобто пройшов усі можливі рифи задоволення від роботи чи негайної спокуси все кинути і знайти щось простіше, приємніше, те, що забирає менше часу й дає більше грошей. Самому доводиться збирати факти, проводити експеримент, робити ескізи, опитування, спостерігати, аналізувати, друкувати, правити, впроваджувати, наполягати, самому платити додаткові гроші за ксерокопіювання і сканування, надання дефіцитної апаратури, дозвіл провести ту чи іншу вибірку.

При цьому від ученого очікують яскравої мови, образних порівнянь, цікавого сюжету. Коли монографію характеризують як „нецікаву”, „сіру”, „водянисту”, то це недопрацювання автора, якому не вдалося зміст і форму позбавити одноманітності, безликості. Так само важко виправдати надмірну ускладненість і наукоподібність. Головне ж достоїнство наукової мови – зрозумілість, легкість, лаконічність, вільні переходи від речення до речення, зовнішня простота. Логічні перепади відсутні, кожна фраза поєднана природними, непомітними смисловими зв’язками.

Навіть відомі вчені, яким часто доводиться оприлюднювати свої ідеї й публічно виступати, не цураються перевірки написаної фрази на слух: мовлене слово звучить об’ємніше, аніж закарбоване на папері.

Традиційно у науковому стилі вирізняються чотири підвиди: суто науковий, науково-популярний, навчально-науковий і науково-діловий.

За своїм призначенням і сферою використання кожен із цих підвидів наукового стилю переважає в тому чи іншому жанрі:

1) суто науковий стиль – статті в журналах, наукові праці, дисертації, монографії, доповіді;

2) науково-популярний – нариси, книги, лекції, статті;

3) навчально-науковий – підручники, навчальні та методичні посібники, програми, збірники задач, завдань і вправ, лекції, конспекти, навчально-методичні матеріали;

4) науково-діловий – технічна документація (контракти, інструкції, повідомлення про випробування та аналізи, формули винаходів, реферати тощо;

5) науково-інформативний – реферати, анотації, патентні описи;

6) науково-довідковий – словники, довідники, каталоги.

У науковому спілкуванні трапляється чимало слів-паразитів, які варто викорінювати, адже вони затінюють основну думку, відволікають від серйозного і глибокого сприйняття тексту. Кожному автору знайоме відчуття удаваної неможливості відмовитися від розмовної лексики, складного пошуку „саме того” слова, що найдоречніше відповідало б думці. На жаль, вставні слова (між іншим, до речі, до слова, так би мовити) часто переобтяжують текст, епітети на кшталт „найвизначніший”, „найбільший”, „найшанованіший”, „найавторитетніший” не додають нічого нового, а так звані новоутворення загалом перебирають на себе увагу, відволікають від основної суті. В обігу трапляються і „наукові канцелярити”, захоплення незвичними (часто перекрученими) термінами і парадоксальними формулюваннями.

Прихильники наукоподібного вигляду часто сподіваються заінтригувати незрозумілими фразами, філософськими матеріями, математичними формулами, складними реченнями з нагромадженням підрядних зв’язків. Польський дослідник Я. Парандовський зауважував: „Роздувати власний авторитет із допомогою ускладненого словника – давній прийом порожніх голів, жвавих пер і просто невігласів. Доля поводиться з ними, як мачуха: мало того, що виставляє на посміховисько за претензійне зловживання іноземними словами, вона ще постійно влаштовує їм пастки зі слів і термінів, які вони погано розуміють”.

Загальновідомий вислів: стислість – сестра таланту – безпосередньо стосується і наукового тексту, де лаконічність, зрозумілість, прозорість думки та оригінальність ідеї співвідносяться з чіткою мовою, короткими фразами, продуманою формою. Рецепти мовної та логічної ясності занотовані в дослідженні українського мовознавця П. О. Селегія, який радить на лексичному рівні - вживати загальновідомі слова, уникати двозначності, обходитися без запозичень там, де можна скористатися питомим словом; на морфологічному рівні - не нагромаджувати по кілька іменників, надто в родовому відмінку, не витісняти дієслова віддієслівними іменниками, домірно вживати різні частини мови; на синтаксичному рівні – не розтягувати занадто фрази, не розривати думку довгими вставками, обмежувати кількість підрядних речень, не захоплюватися пасивними зворотами, дотримуватися природного порядку слів; на композиційному – не порушувати послідовності викладу, не переставляти думки, обмірковувати поділ на абзаци тощо.

Необхідно і варто висловлювати власну думку (якщо вона має вагомі аргументи), але не слід зловживати займенником „я” настільки, щоб це впадало у вічі. Як правило, для офіційних доповідей доречно уникати особових займенників я, ми, ти, ви, бо вони надають спілкуванню і тексту відтінку особистого звертання, неофіційного характеру. Найчастіше у науковій комунікації переважає використання безособових форм (досліджено, розглянуто, проаналізовано); для розмовної лексики, неофіційного спілкування, безпосереднього звернення до слухача чи читача автор може обрати „я”. Об’єктивності думки сприяють і безособові речення, пасивні звороти, зворотні дієслова.

Особові конструкції легко перетворити у безособові. Наприклад: я переконаний – цілком зрозуміло, що; ми вважаємо – вважається, що...

Надмірне захоплення „я” чи „ми” у науковому дослідженні постійно наштовхує на думку, що автор більше захоплюється собою, аніж об’єктом дослідження, за особистісним фоном може загубитися суть. Постійне „ми” змушує задуматися над тим, чому дослідник себе постійно „звеличує”, звертаючись до форми множини. Займенник ми найчастіше означає той колектив (автор і співавтор, група авторів), що працював над концепцією, аналізом, результатами розвідки, впровадженням їх у практику тощо.

Якщо для статті, монографії і виступу не завжди важливо розмежовувати конкретний внесок кожного співавтора, то в дисертації чітко визначається роль кожного, зокрема самого здобувача, його особистий внесок у виконання тієї чи іншої наукової праці. Йдеться не про уявні відсотки виконаного обсягу роботи, а передусім обумовлення концептуальних ідей, проведених дослідів та експериментів, проаналізованих об’єктів дослідження тощо.

Гендерною „пасткою” можна вважати й використання займенників „він” чи „вона”; це незручно з кількох причин: 1) не всі дослідники належать до чоловічої статі, як це традиційно вважається; 2) некоректно авторку тієї чи іншої наукової праці називати „він” (трапляється, що його називають вона), хоча інколи складно встановити, хто ховається за тими чи іншими ініціалами, якщо прізвище також не дає змоги встановити стать; 3) не дуже зручно постійно вказувати в тексті подвійний варіант він / вона, зрештою, це може дратувати. Таким чином, краще обминати займенникові форми, щоб нікого не образити й дотримуватися офіційного стилю.

Не прикрашають науковий текст і неточності, розмиті визначення, захоплення епітетами „надзвичайний”, „неймовірний”, „катастрофічний”, „добрий”, „гарний”, „рідкий”, „значний” і т.д. Виразність викладу, чіткість передачі інформації забезпечуються відповідним використанням термінології, відсутністю суперечності в аргументації, підтвердження висновків фактами чи даними.

Текст наукового дослідження має ділитися на пропорційні, логічні, внутрішньо завершені частини (розділи, підрозділи, пункти, параграфи, абзаци), де легко встановити причинно-наслідкові зв’язки.

Графічний поділ тексту на складові частини передбачає єдність композиційної структури. Так, перехід від одного абзацу до іншого означає перехід до нової думки. Іноді абзац може складатися з одного речення, якщо йому надають особливого значення.

У наукових дослідженнях часто використовуються цитати – дослівні уривки з використаних джерел, щоб за їхньою допомогою обґрунтувати, підтвердити або доповнити власну думку.

Кожна цитата неодмінно супроводжується посиланням на використане джерело. Недотримання цієї обов’язкової умови веде до плагіату.

Нумерацію сторінок, розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів, рисунків (малюнків), таблиць, формул подають у науковому тексті арабськими цифрами без знака №. Як правило, у дисертаціях нумерація сторінок проставляється у правому верхньому куті сторінки без крапки в кінці, в авторефератах дисертацій – по центру сторінки.

Такі структурні частини монографій, дисертацій, курсових, бакалаврських, магістерських робіт, як зміст, перелік умовних позначень, вступ, висновки, список використаних джерел не мають порядкового номера.

Список використаної літератури:

Колесникова Н. И. От конспекта к диссертации: Учебное пособие. – М.: Флинта; Наука, 2003. – С. 22.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Українська академія друкарства

Контрольний модуль 1

з навчальної дисципліни МЕТОДИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Варіант 14 : Мова і стиль наукового тексту

Виконала:

студентка шостого курсу

факультету Образотворчого мистецтва

групи ЗГ-5М

Процик С.

Львів – 2015

Мова і стиль дослідження має відповідати нормам та критеріям сучасної української літературної мови, зокрема її науковому стилю, що склався під впливом так званого академічного мовного етикету, сутністю якого є інтерпретація власної й аналітично опрацьованої запозиченої точок зору з метою встановлення наукової істини.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу, що знаходить своє відображення у всій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином з роздумів, метою яких є доведення істини, виявлених у результаті дослідження фактів дійсності.

Особливості наукової мови.

Серед особливостей наукової мови, котрі суттєво впливають на мовно-стилістичне оформлення дослідження слід відзначити наявність великої кількості іменників із абстрактними значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення тощо.)

У науковій прозі широко використовуються відносні прикметники, оскільки саме вони на відміну від якісних дають змогу з граничною точністю називати достатні і необхідні ознаки понять.

Використовуючи якісні прикметники, перевагу віддають аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова "найбільш", "найменш".

Дієслово і дієслівні форми несуть особливе інформаційне навантаження. Дієслівні форми служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або в процесі даного дослідження), вони використовуються також при описі ходу дослідження, доведення, в описі будови приладів і машин.

Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують відношення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Рідше – дієслова умовного і майже ніколи – наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що обумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження ("У цій статті розглядаються").

У науковій мові особливо поширені вказівні займенники "цей", "той", "такий". Вони не тільки конкретизують предмет, але й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання (наприклад, "Ці дані служать достатньою підставою для висновку..."). Займенники "щось", "дещо", "що-небудь" через неконкретність їх значення в науковій роботі не використовуються.

За традицією у наукових працях замість "я" використовувати "ми", з огляду на те, що вираз суб’єкта авторства як колективу додає об’єктивізму. Справді, вираз авторства через "ми" дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового напряму.

Науковий стиль має свої особливості. Його основна функція – інформативна (по-

відомлення, пояснення, з'ясування, обґрунтування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання - передавання інформації. Загальні ознаки наукового стилю - поняттєвість, об'єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість, узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки - усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовної лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень; форма тексту - монологічна (опис, міркування).

Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше - у письмовій, рідше - в усній), науковий стиль розгалужується, за традиційною класифікацією, на чотири основні різновиди: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-публіцистичний.

Науковий текст - спосіб репрезентації наукової інформації, результат наукового дослідження.

Науковий текст характеризується смисловою завершеністю, цілісністю й логічною послідовністю. Найважливішим засобом вираження зв’язків є специфічна фразеологія, що вказує на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже і т. ін.), заперечення (проте, тимчасом, але у той час як, тим не менше, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої (відтак раніше ніж перейти до, звернімося до, розглянемо, зупинимось на, розглянувши, перейдемо до, необхідно зупинитися на, необхідно розглянути), результат, висновок, підсумовуючи, слід сказати).

Особливості наукового тексту ^ науковий текст обов'язково відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризуються доцільністю і раціональністю усіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети та завдань;

Він має раціональний характер, складається із суджень, умовиводів, побудованих за правилами логіки науки і формальної логіки;

"/ широке використання понятійного, категоріального апарату науки;

/ текст не грунтується на образі, не активізує почуттєвий світ його читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення;

^ його призначення не в тому, щоб змусити повірити, а в тому, щоб довести, обгрунтувати, аргументувати істину. Структура наукового тексту:

1. Вступна частина, у якій окреслюють проблему, мету і завдання, гіпотези і методи дослідження.

2. Дослідна частина тексту описує дослідження і його результати.

3. Висновкова частина тексту регламентує висновки і рекомендації для проведення подальших наукових досліджень.

При складенні текстів наукового стилю завжди присутній попередній відбір мовних одиниць, стилістичних засобів.

Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція.

Науковий стиль використовує певний набір мовно-стилістичних засобів: спеціальні слова (терміни), складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій); речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями.

Слова вживаються переважно в прямих значеннях. Експресивно-емоційне забарвлення лексики використовується надзвичайно рідко.

У текстах наукового стилю часто вживаними є цитати, посилання на першоджерела.

Синтаксис наукового стилю також має свої особливості. Окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов’язані один з одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступним ланцюжком.

Для тексту дослідження, який потребує складної аргументації й виявлення причинно-наслідкової залежності, властиві складні речення різних видів з чіткими синтаксичними зв’язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності: завдяки тому, що; між тим як; тому що; замість того, щоб; з огляду на те, що; зважаючи на те, що; внаслідок того, що; після того, що; в той час, як тощо.

На рівні цілого тексту для наукового стилю важливою прикметою є цілеспрямованість і прагматизм. Науковий текст характеризується тим, що його складають лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це обумовлює точність їх словесного виразу і, таким чином, використання спеціальної термінології.

Завдяки спеціальним термінам з’являється можливість у короткій та економічній формі давати розгорнуті визначення й характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ.

Науковий текст виступає способом подання наукової інформації, результатом наукового дослідження. Він є тим інтелектуальним продуктом, що доводиться до наукової громадськості.

Список використаної літератури:

1. Ю. П. Сурмін Київ НАДУ. Наукові тексти: специфіка, підготовка та презентація/Навчально-методичний посібник / 2008-182с.

2. Документознавство / Українська мова за професійним спрямуванням - Шевчук С.В.

3. Микола Зубков Сучасне ділове мовлення. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. ISBN 978-966-343-728-6

МІНІСТЕРСТСВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДРУКАРСТВА

КАФЕДРА ГРАФІКИ ТА ДИЗАЙНУ ДРУКОВАНОЇ ПРОДУКЦІЇ

Контрольний модуль 1

з навчальної дисципліни МЕТОДИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Варіант 7: Мистецтвознавчий аналіз художніх творів.

Виконала:

Студентка ЗФ

групи ЗГ-5М

Діян Вікторія

Львів – 2015

Аналіз художнього твору - це уявна операція над твором,  яка передбачає членування його на частини (складники змісту і форми), виділення певних частин, дослідження їхніх особливостей, визначення місця й функціональної ролі в загальній системі твору, встановлення характеру взаємодії з іншими його частинами.

Художній твір - це свідомо споруджена письменником будова, створена з точним урахуванням у ній всього, це передача результатів образного мислення; передача у формі зображення такої життєвої історії, що говорить про те, що усвідомилось для автора в його образному мисленні про життя.

 Художній твір є безкінечно складною структурою, цілісною системою із власними процесами та відносинами, типами зв'язку та взаємозв'язку, які загалом можна назвати художність. Ідеалом для кожного автора є повна відповідність створеної художньої побудови з тим, що було заплановано письменницьким образним мисленням. Ця гармонія досягається шляхом нелегкої творчої праці.

Традиційно художній твір визначають як складно організоване ціле, що слід аналізувати в єдності форми і змісту. Змістом твору є художньо відображена дійсність. Вона постає у конкретних картинах людського життя. Ці картини відбираються, групуються і усвідомлюються письменником так, що в них проглядає авторське бачення світу, його тенденція. Метою справжнього митця є перетворення форми у зміст, пошук «гарної» думки не може здійснитися без відповідних «правильних» слів, які треба вміти розшукати, щоб створити справжній естетично цінний, ідейно-тематично витриманий художній твір.

Зміст і форма художнього твору визначаються історичними умовами його творення: епохою, соціально-естетичними ідеалами творця, особливостями його творчого обдарування, характером, індивідуальними людськими рисами. У гармонійному поєднанні важливого змісту і відповідної довершеної форми виявляється художність, мистецька якість твору.

Для того, щоб учні зрозуміли своєрідність ідейно-художнього обличчя письменника, слід під час аналізу розкрити взаємозв'язок та взаємозалежність між змістом і формою. Усі факти змісту не існують незалежно від художньої побудови, вони беруть участь у єдності художнього твору, в створенні естетичного враження, як і всі інші будь-які формальні факти. В цьому органічному поєднанні змісту і форми в естетичному предметі зображення і ховається найвища гармонія твору.

Якщо під час аналізу ігнорувати значення форми, це спричинить сприйняття твору як лише ідеологічного явища, а літератури загалом як однієї з форм суспільної свідомості, а не явища культури. З іншого боку, негативні наслідки матиме ігнорування змісту, бо це призведе до беззмістовної абстрактної побудови та формалізму.

Взаємообумовленість змісту і форми, ідейного задуму та кола улюблених митцем образів, засобів втілення цих образів є обов'язковим для справжнього твору мистецтва. Слабкість змісту художнього твору обов'язково відобразиться на його формі. Форма, в свою чергу, не є пасивною, вона відіграє активну роль в художньому процесі. Робота письменника над формою - це одночасно і робота над змістом. Будь-яку дану форму можна розглядати лише як вияв конкретного змісту.

Більшість дослідників схиляються до тієї точки зору, що зміст художнього тексту виражаються через тему та ідею, тобто твір має ідейно-тематичну основу.

Тема - єдність значень окремих елементів твору.  Це деяка установка, якій підкорені всі елементи твору, деякий намір, що реалізується у тексті. Таким чином, говорячи про тему твору як феномен художнього творіння будемо мати на увазі все те, що стало предметом авторського інтересу, осмислення та оцінок. Між темою й ідеєю у великих творах немає щільного зв'язку, тема перевтілюється в ідею вирішення.

Ідея художнього твору - основна думка, висвітленню якої автор підпорядковує всі змальовані ним картини й образи. Це той загальний висновок, який логічно випливає з  усього зображеного в художньому творі. Скільки б ми не вивчали компоненти художнього твору разом чи по одному, неможливо зрозуміти їх значення без усвідомлення загального ідейного спрямування. Ідея сприймається читачем насамперед через переживання, яке примушує його замислюватись над зображенням, що приводить до усвідомлення думок, закладених автором у його творі. Ідею художнього твору правильно і повно можна визначити лише тоді, коли буде глибоко осмислене все, зображене у творі, передовсім, сюжетні особливості, конфлікт, образна система.

Часто найважливіші моменти змісту розкриваються у проблематиці твору, яка у кожного письменника є своєрідною, індивідуальною. Проблема - це питання, напрямок і хід осмислення теми. Авторське осмислення образного матеріалу - це єдність «проблеми» (процесу осмислення) та «ідеї» (наслідку осмислення).

Своєрідність проблематики є візитною карткою митця, бо немає двох видатних письменників, твори яких мали б тотожну проблематику. Центральна проблема твору часто є організуючою основою, що проходить крізь всі елементи художнього цілого.

Форма твору - сукупність художніх засобів та прийомів, в яких реалізується художній зміст, за допомогою яких внутрішньо та зовнішньо організується твір. Міра таланту автора, його світогляд, темперамент, відібраний для зображення життєвий матеріал, смаки та уподобання письменника обумовлюють форму твору. Форма робить художній зміст безпосередньо сприйнятим.

Форма має свої структурні елементи:

- родово-жанрова форма;

- сюжетна форма;

- композиційна форма;

- образна форма;

- словесна форма.

Але, говорячи про форму художнього твору, учителю слід мати на увазі, що її у чистому «рафінованому» вигляді не існує, оскільки кожен компонент твору має як формальне, так і змістове наповнення.

Аналіз (розкодування) художнього твору — мистецтво, яке ґрунтується на теоретичних знаннях і художньому смаку особистості, її вмінні бачити, чути і розуміти текст. Він — завжди специфічна праця, в якій дивно поєднуються раціональне і чуттєве, глибоко особистісне та актуальне для певного часу і конкретних спільнот. Цей концепт організовує теоретичний і прикладний матеріал навчального посібника, в якому розкрито сутність, принципи, цілі та загальні прийоми аналізу твору як феномену літератури в її жанрово-стильовому багатоманітті. Особливу цінність становлять конкретні аналітичні розвідки.

Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться вчителям, філологічно зорієнтованим учням загальноосвітніх навчальних закладів і всім зацікавленим робити власні відкриття у світі художнього слова.

У процесі пізнання літературного твору усі зусилля спрямовані на те, щоб якомога повніше розкрити специфіку твору й неповторність його художнього змісту. Вдале тлумачення, розкодування тексту завжди має сенс, бо по-новому відкриває навіть давно відомі твори. Технологія розкодування (аналізу), визначення таїни художнього слова (твору) — то своєрідне мистецтво, що ґрунтується на знанні теоретичних операцій, тексту, а також на здібностях дослідника, його здатності «чути» текст у цілості й найдрібніших складниках, що творять певну систему й перебувають у постійній взаємодії. У літературознавчій практиці розрізняють терміни «текст» і «твір». Текст — це повідомлення, закріплене знаками мови, упорядкованими за її законами. Ці знаки можуть бути літерними або аудіальними. Терміном «твір» позначають картини, думки, переживання, які виникають в уяві читача при сприйманні тексту. Розрізнення цих термінів не завжди є належно усвідомленим.

Художній твір — основна одиниця літератури. Без знання його немає знання літератури. До світу літератури можна входити звичайним читачем, професійно зорієнтованим читачем або науковцем-дослідником. Кожній із цих позицій відкриваються різні її горизонти.

На шляху пізнання творів виникають труднощі суб’єктивного та об’єктивного характеру. Насамперед у книжки сьогодні з’явилося багато конкурентів. Істотні зміни сталися в навчальних програмах з української літератури. Нові підходи беруть гору у прочитанні класики ХІХ й ХХ століть, оцінюванні художніх пошуків і здобутків письменників різних напрямів, гуманістичного начала в літературі, її національної самобутності і зв’язків української літератури з літературами народів світу, а також місця рідного в загальному літературному процесі.

Пізнати естетичну суть літератури складно або й неможливо без професійного аналізу твору, що веде до розуміння його змісту через осягнення краси й багатства художньої форми, розвиває прагнення пізнати таїну художнього слова.

Умовами успішного осягнення твору є: розуміння естетичної природи слова, знання теоретичних основ аналізу; засвоєння тексту твору; досконале володіння навичками виокремлювати і досліджувати складники змісту й форми та розуміння закономірностей їхньої взаємодії; розвинуті філологічні здібності. Адекватне сприймання й тлумачення літературних творів ускладнюють ставлення до героїв як до людей, котрі справді жили, мали саме такі біографії й долі. За такого підходу література розглядається як «історія в образах», емоційно забарвлений засіб пізнання. Такими можливостями література, безперечно, володіє, але цим не вичерпується її призначення. У художньому творі реалізується загадкова енергія слова, творча сила фантазії письменника. У реалістичному творі справді майже все таке, як і в реальному житті, бо герої, їхні переживання, думки та вчинки, обставини, в яких ті герої діють, атмосфера, до якої входить читач, живляться враженнями від дійсності. Усе, створене уявою й працею письменника, «живе» і за особливими, естетичними законами. Тому кожен твір, хоч яким би він був за обсягом і жанром — вірш чи поема, оповідання чи роман, водевіль чи повнометражна драма, — є особливим художнім світом. Тут діють свої закони й закономірності, що істотно відрізняються від законів реальної дійсності, адже письменник не фотографічно відтворює її, а естетично освоює, орієнтуючись на художню мету.

Міра правдоподібності у творах неоднакова, але це не впливає безпосередньо на рівень їхньої художності. Зображене, наприклад, у фантастичних творах далеко відбігає від дійсності, однак утримується в межах художніх. Відображене в літературному творі не можна ототожнювати з реальним життям. Твердження про правдивість твору ґрунтуються на визнанні його як специфічної форми втілення тієї правди про світ і людину, яку відкрив письменник і в яку повірив читач.

Віддаляти читача від задуму може підміна читачем думок, переживань автора та персонажів власними. Це явище також має об’єктивні причини. Зображене в творі «оживає» лише завдяки уяві читача, поєднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі. Абсолютизація суб’єктивного деформує зображене письменником: читач мислить про твір не як про явище мистецтва слова, а як про власні переживання.

Уникнення таких труднощів забезпечує сприймання літератури як мистецтва слова. Одним зі способів найближчого до авторського задуму прочитання твору є аналіз художнього твору.

Список використаної літератури:

1. Українська драматургія кінця ХІХ поч. ХХ ст.. «Академвидавництво»

2. Нариси з теорії літератури «Академвидавництво»

МІНІСТЕРСТСВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДРУКАРСТВА

КАФЕДРА ГРАФІКИ ТА ДИЗАЙНУ ДРУКОВАНОЇ ПРОДУКЦІЇ

Контрольний модуль 1

з навчальної дисципліни МЕТОДИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Варіант 11: Пошук наукової інформації та робота з джерелами

Виконала:

Студентка ЗФ

групи ЗГ-5М

Скварко Марта

Львів – 2015

Для успішного виконання наукової роботи потрібно здійснювати пошук необхідної інформації.

Інформаційний пошук — це вияв, відбір та аналіз книг, статей та інших матеріалів за певними ознаками. З будь-якої науки, галузі знання чи проблеми у світі випускається незліченна кількість видань, інформація в яких часто дублюється. Завдання полягає в тому, щоб у цьому потоці виявити оригінальну найбільш цінну, актуальну на даний момент інформацію, яка подається у книзі, статті, будь-якому іншому джерелі в компактному вигляді, носить узагальнюючий характер, тобто містить максимум необхідних відомостей, має високий ступінь повноти. Значення та роль інформації полягають у тому, що без оперативної, повної та якісної інформації не може бути проведене будь-яке наукове дослідження. Важливість для дослідника максимально швидкого й повного ознайомлення з джерелами необхідної інформації зумовлено її старінням унаслідок появи нових матеріалів або зниження потреби в ній. Інформація для розробників наукової проблеми під час наукових досліджень водночас є і предметом, і результатом праці. А далі вони осмислюють і переробляють цю інформацію, а як результат наукової праці виникає специфічний продукт — якісно нова інформація.

Пошук інформації для навчальної та наукової діяльності проходить такі етапи:

• пошук, виявлення і попередній відбір джерел для наступної праці з ними;

• класифікація джерел;

• дослідження джерел, їх аналітична критика;

• синтетична критика та наукове використання досліджених джерел.

Кожен із цих етапів має також свою структуру, що заслуговує докладнішого з'ясування.

Якість і результативність будь-якої праці дослідника вирішальною мірою залежать від повноти і якості джерел, які він використав. Тому професійним обов'язком автора є знання джерельної бази дослідження. Джерельна база дослідження складається з джерел, уже введених до наукового обігу (тобто надрукованих), і тих, які ще не використовувалися у наукових працях. Обов'язковим правилом пошуку джерел є те, що його слід починати з опублікованих джерел по темі, тобто з вивчення бібліографії. Цей процес включає:

• ознайомлення з прикнижковою бібліографією в ході опрацювання наукової літератури з теми дослідження;

• роботу з каталогами бібліотек;

• перегляд бібліографічних покажчиків.

Починаючи роботу над темою, дослідник звертається насамперед до публікацій своїх попередників (якщо вони є), а також до узагальнюючих праць, які можуть стати вихідною точкою дослідження проблеми. Вже в ході цієї роботи автор дістає перші уявлення про коло джерел, які можуть його зацікавити. Проте основну масу опублікованих джерел можна виявити лише на основі цілеспрямованого бібліографічного пошуку, роботи з каталогами, а також із поточними і ретроспективними бібліографічними покажчиками про опубліковані книги.

У наукових бібліотеках є кілька каталогів: алфавітний, систематичний, довідковий, спеціальні (видання іноземними мовами, періодичних видань тощо). До алфавітного каталогу дослідник звертається, коли у нього вже є назви потрібних книг. Для пошуку джерел з певної теми використовується систематичний каталог.

Починаючи пошуково-бібліографічну роботу, слід мати уявлення про типи, види і форми видань документів, прийняті в різні часи. Серед трьох типів видань документів (видання наукового, науково-популярного, навчального характеру) найбільший інтерес для дослідника становлять наукові видання.

Після ретельного пошуку опублікованих джерел історик, маючи повний перелік їх у своїй картотеці домашнього архіву, може перейти до пошуку неопублікованих джерел в архівних та інших документо-сховищах. Питаннями методики архівних пошуків займається спеціальна історична дисципліна — архівна евристика (від грецького «heureka» — знаходити, відкривати). Її роль для дослідника визначається кількома факторами.

По-перше, архівні матеріали з більшості тем, що досліджуються, є основним джерелом, оскільки дослідник намагається обрати, як правило, таку тему своєї роботи, яка ще не висвітлювалася в опублікованих працях або ж досліджена частково.

По-друге, історичні джерела в архівах важче шукати, ніж публікації чи рукописи в бібліотеках, оскільки науково-довідковий апарат архівів не може повною мірою відобразити зміст кожного архівного документа, тобто врахувати індивідуальні запити кожного дослідника.

По-третє, фонди якогось одного архіву далеко не завжди можуть дати повне уявлення про джерела з проблеми, що досліджується. Для розшуку матеріалів автор змушений звертатися до багатьох архівів, розташованих у різних містах, а іноді й країнах.

По-четверте, архівні матеріали відрізняються від опублікованих тим, що останні нерідко видавалися з купюрами, супроводжувалися коментарями вчених, які їх опублікували або використали; в архіві вчений отримує часто-густо документи, які до нього ще ніхто не використовував і не коментував. Це вимагає від автора більш ретельного і критичного аналізу виявлених ним джерел.

Щоб оптимально організувати пошук архівних матеріалів, слід дотримуватися ряду обов'язкових умов, зокрема:

• перш ніж звертатися до архівів, слід вивчити мережу їх установ, щоб точно знати адреси пошуків;

• опанувати систему науково-довідкового апарату архівів (у кожній країні вона має свої особливості);

• ознайомитися з адміністративною структурою країни, системою державного управління в період, який досліджується. Ці дані є у відповідних довідникахІ5;

• на основі вивчення структури та функцій установ (фондоутворювачів), зміни їх назв, шляхів проходження документів за різних часів окреслити коло фондів, у складі яких можуть зберігатися документи, що цікавлять дослідника.

Рекомендації до пошуку інформації за допомогою інтернет-ресурсів

Пошук наукової інформації в мережі – трудомісткий і складний процес. Проблема початківців – відсутність навичок диференціації авторитетних і неавторитетних джерел.

Авторитетними джерелами для наукової роботи є праці вчених, монографії, статті. Такі джерела завжди мають вказівку на автора та видання (бібліографічний опис або зазначені назва збірки, номер, сторінки).

До неавторитетних джерел відносимо: реферати, курсові, дипломні, публіцистичні статті, матеріали у яких не зазначений автор та вихідні дані.

Щоб оволодіти методами пошуку інформації потрібно:

• Використовувати різні системи пошуку інформації

• Користуватися інтернет-каталогами.

• Працювати із  збірками наукових праць в мережі Інтернет.

• Опрацювати збірки наукових праць в електронній науковій бібліотеці.

Список використаної літератури

1. А.Є. Конверський «Основи методології та організації наукових досліджень»

2. Навчальний підручник «Історичне джерелознавство»

3. Попова О.А. «Рекомендації до науково-дослідницької роботи студентів»

МІНІСТЕРСТСВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДРУКАРСТВА

КАФЕДРА ГРАФІКИ ТА ДИЗАЙНУ ДРУКОВАНОЇ ПРОДУКЦІЇ

Контрольний модуль 1

з навчальної дисципліни МЕТОДИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Варіант 14: Мова і стиль наукового тексту

Виконала:

Студентка ЗФ

групи ЗГ-5М

Кушнір Мар’яна

Львів – 2015

Мовно-стилістична культура наукової роботи

Мовно-стилістична культура наукової роботи чи не найкраще демонструє загальнокультурний рівень її автора.

Мова і стиль дослідження має відповідати нормам та критеріям сучасної української літературної мови, зокрема її науковому стилю, що склався під впливом так званого академічного мовного етикету, сутністю якого є інтерпретація власної й аналітично опрацьованої запозиченої точок зору з метою встановлення наукової істини.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу, що знаходить своє відображення у всій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чиномМовно-стилістична культура наукової роботи

Мовно-стилістична культура наукової роботи чи не найкраще демонструє загальнокультурний рівень її автора.

Мова і стиль дослідження має відповідати нормам Мовно-стилістичної культури наукової роботи.

Мовно-стилістична культура наукової роботи чи не найкраще демонструє загальнокультурний рівень її автора.

Мова і стиль дослідження має відповідати нормам та критеріям сучасної української літературної мови, зокрема її науковому стилю, що склався під впливом так званого академічного мовного етикету, сутністю якого є інтерпретація власної й аналітично опрацьованої запозиченої точок зору з метою встановлення наукової істини.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу, що знаходить своє відображення у всій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином з роздумів, метою яких є доведення істини, виявлених у результаті дослідження фактів дійсності.

Особливістю наукової мови є відсутність емоційно-експресивної лексики. Звідси домінуюча форма оцінки – констатація ознак, притаманних слову, яке визначають.

та критеріям сучасної української літературної мови, зокрема її науковому стилю, що склався під впливом так званого академічного мовного етикету, сутністю якого є інтерпретація власної й аналітично опрацьованої запозиченої точок зору з метою встановлення наукової істини.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу, що знаходить своє відображення у всій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином з роздумів, метою яких є доведення істини, виявлених у результаті дослідження фактів дійсності.