1.4. Функції та принципи страхування.

В економічній літературі наводиться класифікація функцій страхування, яке, залежно від суспільного призначення, виконує ризикову, попереджувальну і контрольну функції.

А) Ризикова функція вважається головною функцією у страхуванні. Ризик, як можливість спричинення збитків, обумовлює необхідність формування і функціонування в суспільстві системи страхових правовідносин, які можуть бути реалізовані лише завдяки професійній страховій діяльності суб’єктів господарювання, з приводу надання страхових послуг. Тобто, доти, поки існує ризик заподіяння збитків фізичним і юридичним особам внаслідок певних небезпек (страхових випадків), доти буде наявною в суспільстві необхідність у створенні і належному функціонуванні суб’єктів страхової діяльності (страхових та перестрахувальних компаній; страхових посередників; об’єднань страховиків; товариств взаємного страхування і т.ін.), завдяки яким можуть бути реалізовані страхові правовідносини.

Б) Завдяки попереджувальній функції частина коштів страхового фонду спрямовується на фінансування заходів щодо зменшення страхового ризику (ступеня ризику), якщо такі умови передбачені договором страхування або чинним законодавством. Крім того, на підставі даної функції як на страховика, так і на страхувальника договором страхування можуть бути покладені додаткові обов’язки щодо попередження настання страхового випадку та мінімізації розмірів збитків.

В) Реалізація контрольної функції має два прояви. По перше, завдяки зазначеній функції здійснюється цільове формування і використання засобів страхового фонду. По друге, на підставі контрольної функції в суспільстві функціонує система органів державного нагляду за страховою діяльністю і здійснюється контроль за діяльністю суб’єктів страхового ринку.

Окрім перелічених функцій страхування ґрунтується на певних принципах. Світова практика страхової діяльності виробила чотири базисних принципи страхування.

1. Принцип наявності майнового (страхового) інтересу. Принцип наявності майнового інтересу ґрунтується на одній із найстаріших ідей страхування: страхування для осіб, які звертаються за страховим захистом, не може слугувати засобом збагачення.

Згідно з цим, будь-яка особа, при укладанні договору страхування або при отриманні страхових виплат повинна довести, що вона володіє об’єктом страхування на законних підставах (бути власником або його законним володільцем), і має щодо такого об’єкта інтерес (майновий інтерес), щодо його цілісності та схоронності. Якщо з’ясується, що особа при укладанні договору страхування, не мала майнового інтересу до застрахованого об’єкта, і як наслідок - не зазнала збитків (збитків може зазнати лише власник або законний володілець), то страховик може відмовити такій особі в укладанні договору страхування або у страховій виплаті. Виключенням є той випадок, коли договір страхування укладається на користь третьої особи (при особистому страхуванні).

2. Принцип найвищої довіри сторін. Даний принцип відомий ще з римських часів, а на початку ХХ століття англійські юристи надали йому такого тлумачення: “ З огляду на те, що страховик не знає нічого про об’єкт страхування, а страхувальник знає все, то останній повинен повністю розкрити всі суттєві обставини, що стосуються об’єкта, навіть за умови, якщо страховик його про це не запитує”.

Закон України „Про страхування” містить у собі норму завдяки якій зазначений принцип знаходить свою реалізацію у вітчизняному законодавстві.

Так, у ст.21 згаданого Закону передбачено, що при укладанні договору страхування страхувальник зобов’язаний надати інформацію страховику про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику. Відповідно до ст. 26 Закону України „Про страхування” підставою для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування є: подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування або про факт настання страхового випадку.

Проте, слід зазначити, що даний принцип є двостороннім. Він накладає певні обов’язки і на страховиків. По-перше, інформацію, яку страховик отримує від страхувальника, він повинен розцінювати як конфіденційну (ст. 20 Закону України „Про страхування”). По-друге, повинен звертати увагу страхувальників на всі важливі умови договору страхування, які, на думку страховика, можуть викликати у страхувальника непорозуміння.

3. Принцип наявності причинно-наслідкового зв’язку між збитком і подією, яка його викликала. З’ясування причини настання страхового випадку, з огляду на те, що договором страхування покриваються збитки лише від чітко визначених законом або договором страхових ризиків, вважається головною умовою при здійснення страхових виплат.

Тобто, між майновим збитком і страховою подією має простежуватися зв’язок, наявність якого доводиться страхувальниками на підставі документів, які подаються до страховика з метою отримання страхових виплат.

4) Принцип виплати відшкодування в обсягах реального збитку або відшкодування фактичних збитків.

За даним принципом відшкодована страховиком сума має поновити страхувальника, майновим інтересам якого було завдано збитків, саме до такого майнового стану, в якому він перебував до настання страхового випадку, з огляду на те, що страхування не може слугувати для страхувальника засобом збагачення.

З реалізацією даного принципу пов’язаний такий елемент страхування як франшиза. Можливість застосування франшизи у договорах страхування передбачена ст. 9 Закону України “Про страхування”.

Згідно із зазначеною статтею франшизою визнається частина збитків, яка не відшкодовується страховиком, якщо така умова передбачена договором страхування.

Поняття франшизи було введено до страхової справи з метою стимулювання страхувальника ставитися до застрахованого об’єкта таким чином, ніби він не є застрахованим. Тобто, спонукати страхувальника нести частину ризику за схоронність застрахованого об’єкта.

Згідно з практикою проведення страхової справи франшизи поділяються на безумовні та умовні.

Безумовна франшиза може визначатися як у твердій сумі, так і у відсотках від страхової суми, і свідчити про те, що страховик повинен здійснити страхові виплати у розмірі завданого страхувальнику збитку з вирахуванням франшизи.

Умовна франшиза може визначатися як у твердій сумі, так і у відсотках від страхової суми, і звільняє страховика від здійснення страхових виплат за збиток, якщо його розмір не перевищує розміру франшизи. Проте, якщо розмір збитку перевищує розмір встановленої договором франшизи, то страховик повинен повністю сплатити всю суму збитку, не вираховуючи франшизи.