Концепт "українства" і його державні виміри

Суспільні науки (соціальна психологія та соціологія) не одну полицю і не однієї бібліотеки заповнили аналізами питання національної ідентичності. У спрощеній формі більшість цих аналізів починається з аксіоматичної вихідної тези: національна ідентичність - це продовження поняття соціальної ідентичності. Модерна людина, для здоров'я своєї особистості, відчуває потребу приналежності в першу чергу до родини (сім'ї), дальше до гурту знайомих, до якихось гуртів спільного зацікавлення, до міста чи регіону і врешті до нації.

Англійський соціолог Anthony Smith у найвідомішій, можливо, праці на дану тему подав зручну типологію двох модерних втілень задоволення цієї загальнолюдської потреби приналежності до нації. Згідно з його концепцією національна ідентичність може виражатися в так званій "етнічно-генеалогічній" (органічній) формі або в "громадянсько-територіальній" (інституційній). Перша окреслює приналежність до нації на підставі спільної крові, історичного міфу походження, культури, спадщини. Таке втілення національної ідентичності може бути дуже сильною мобілізуючою силою в боротьбі спільноти за національне самовизначення, але як тільки існує вже здобута держава, органічне поняття нації може призвести до дуже поганих наслідків, крайнім вираженням яких є фашизм. Як антипод концепції нації-організму Smith пропонує так званий "інституційний націоналізм". Такий тип ідентичності (і, звісно, патріотизму) виражається у формі почуття приналежності до державних інститутів та гордості за політичні (на відміну від культурних) символи. Вірування в спільну кров і спадщину тут зайві, адже центром уваги є інститути державності: територія, конституція, монарх, президентство, парламент.

Подібну типологію націоналізму пропонував Hans Kohn, називаючи органічну форму націоналізму "східною," у якій на перший план виставляється ідеал батьківщини, міф історичного походження, емоційний (духовний) зв'язок між членами нації. Натомість західний націоналізм відрізняється своєю "політичною спроектованістю" - держава будується згори елітою, яка активно сприяє виникненню почуттів приналежності до державних інститутів, тому що це потрібно для зміцнення політичного проекту державності. Згідно з Kohn політичний націоналізм, на відміну від східного, не може бути загарбницьким, тому що він націлений на внутрішню політику вже існуючої держави, швидше, ніж на культурне визволення (самоутвердження) спільноти.

Нема сумніву, що ці західні науковці своїми типологіями форм вираження національної ідентичності вихвалюють концепції нації, які виникли в англо-саксонських культурах, і принижують нібито небезпечні органічні вираження національної ідеї в інших державах - але ця критика в даному контексті не до теми. Факт того, що однією із причин успіху діаспори можна назвати те, що у своїх країнах поселення (а це в основному англо-саксонський "новий" світ) українці зуміли поєднати свою органічну українську ідентичність із інституційною ідентичністю оточення суспільного загалу. Завдяки цьому вони стали повноцінними членами тих суспільств, у які іммігрували, зберігаючи в собі поняття свого українства - не як якогось відокремлюючого фактора (який міг би призвезти, наприклад, до формування гетто), а радше як повністю сумісного поняття. З цього якраз і виходить поняття національності "через дефіс" - наприклад українець-канадець чи українець-американець. Українство - це органічний живий корінь. Канадство (чи американство) - це інститут, до якого всі діаспорні українці належать не тільки через громадянство, але й також через те, що стали повноправними членами даного суспільства. Таке поєднання органічного з інституційним зводить до абсурду питання: "Ким ти себе вважаєш в першу чергу - українцем чи канадцем?" Відповідь очевидна: одне другому не суперечить, отже, черговості нема.

Питання черговості приналежності не набрало особливої ваги з моментом проголошення незалежної України (хоч таку проблему можна було очікувати). Для переважної більшості українців діаспори ідентичність "через дефіс" залишилась актуальною, а те, що інститут канадства (наприклад) міг тепер суперечити інститутові державного українства, не набрало актуальності - українці діаспори далі залишилися повноправними громадянами держав свого поселення, а на формальні інститути громадянської приналежності у ці ранні роки ейфорії мало хто звертав увагу. Проте вже тоді зародки тертя відчувалися в повсякденному спілкуванні українців діаспори з українцями України - у формі нагадувань першим, що вони не зовсім "свої," що вони "не розуміють специфіки," що вони не мають права брати участь у політичних процесах в Україні, оскільки не є її громадянами.

Недавно, вбачаючи проблему в тому, що Україна реально почала відмежовуватися від можливих позитивних внесків діаспори у її державотворення, представники тих самих галицьких націонал-демократів, які вбачають загрозу Україні "п'ятої колони" російської меншини, внесли до Верховної Ради проект закону "Про правовий статус закордонних українців." Згідно з статтею 1 цього законопроекту "закордонний українець - це особа, яка проживає за межами України, має українське етнічне походження, зберігає українське культурно-мовне самоусвідомлення і не є громадянином України". У цій самій статті вказується, що "українське етнічне походження - це належність особи або її предків по прямій лінії до української національності та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження." Далі в законопроекті пропонується надати "закордонному українцеві" - "усі громадянські (особисті) соціально-економічні, культурні та інші права, свободи та обов'язки, визначені Конституцією України і законами України, за винятком політичних прав та обов'язків, передбачених для громадян України (виборче право, військова служба, державна служба тощо)" (стаття 10). Зразу можна помітити законодавче протиріччя: стаття 4 Конституції дуже правильно вказує, що "в Україні існує єдине громадянство", а згідно з запропонованим законопроектом створюватиметься реально діючий інститут другорядного громадянина, громадянина зі всіма правами, що у всіх, але не зовсім… Незважаючи на наміри його авторів, даний законопроект нічим не посилює інститут громадянства в Україні. Навпаки, він сприяє зародженню внутрішніх міжетнічних конфліктів, ототожнюючи національну приналежність в першу чергу з етнічним походженням.

Слід зауважити, що поширення та стикання інтересів саме таких органічно обумовлених "національних ідей" нещодавно призвело до особливо згубних наслідків у колишній Югославії, а 60 років тому до фашизму! Саме Друга світова війна стала у державах західної Європи поштовхом до створення наднаціонального інституту державності під назвою Європейський Союз. Для ідеологів цього проекту самозрозумілим було, що французи завжди будуть органічно французами, а німці - німцями. "Проект Європа" їм мав дати можливість поєднати ці почуття органічної спільності з інституційною ідентичністю "європейця". Результат сьогодні стає видимим: створюється ідентичність "європейця" - не тільки як громадянина одної із держав ЄС, а саме як особи, яка відчуває приналежність (і вірність) інститутам державності і економіки Європи (в тому числі до грошової одиниці). За аналогією з українською діаспорою європейська інституційна ідентичність зовсім не заперечує органічній національній чи навіть регіональній (у випадку басків чи фламандців).

В Україні так звані націонал-патріоти часто наголошують на тому, що Україна прагне до Європи. Це тяжіння до деякої міри обумовлене історичною відразою до всього російського, але також слід наголосити, що вихідною тезою концепції "українства" в такій проєвропейській ідеології є саме органічна (ексклюзивна) форма національної ідентичності.

Ставлення діаспори до поширення в Україні органічної форми національної ідентичності двозначне. Добре розуміючи згубність ексклюзивного націоналізму, з державно-патріотичних причин діаспора не може бути зацікавлена в його поширенні в Україні. Разом з тим українство для пересічного члена діаспори - це в першу чергу вияв історичного органічно живого "коріння" - походження, звичаїв, приналежності до культури давніх предків. В Україні необхідно плекати саме інституційну форму національної ідентичності (посилювати вагомість громадянства, поширювати ідеологію приналежності до державних інститутів, яка включала б усіх охочих) для того, щоб посилити молоду державу і оминути міжетнічних конфліктів на її території. Проте, якщо утверджуватиметься інституційна концепція національної ідентичності і Україна надалі заборонятиме подвійне громадянство, вона тим самим відчужуватиме від себе діаспору.

Першочерговим завданням будівників світового українства є відкриття України діаспорі. Узаконення подвійного громадянства може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони, але з часом потрібні будуть також дії з боку діаспори. Обидві сторони мають бути свідомими, що в плані визначення суті "українства" їх інтереси можуть бути несумісними. Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності. Діаспора є зорганізованою етнічною спільнотою, яка за своєю суттю є поза державною, тому інститути державності (навіть якщо це української держави) можуть суперечити її інтересам.

Концептуально для діаспорного українця Україна є своєрідною святою землею, подібною як Ізраїль для євреїв. За аналогією до останніх, саме це почуття святості української землі може з часом стати основою для виникнення унікальної форми національної ідентичності, яка не буде ні виключно державницько-інституційною, ані органічно-етнічною (на зразок "світового єврейства," яке не підлягає наведеним типологіям вище). Така перспектива ідейного формування "українства" надає оптимізму. Як би там не було, з Україною чи без неї, діаспора у якійсь формі існуватиме в Північній Америці ще довгі роки. Сьогоднішня криза цілеспрямованості є скоріше закликом Україні відкритися перед діаспорними українцями, аніж реальною загрозою існуванню діаспори. Якщо українська еліта на таку відкритість наважиться, вона може в перспективі для декого в діаспорі перетворити Україну із концептуально-емоційної батьківщини на реальну - а від цього майбутнє України лише виграє.

Володимир БІЛЯЇВ,

закордонний член Національної спілки

письменників України, США

РОЛЬ CВIТОВОГО УКРАЇНСТВА У ПІДТРИМЦІ

НЕПЕРЕРВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНИЦЬКОГО

ПРОЦЕСУ В ХХ ст.

Сьогодні вже не підлягає сумніву, що український державницький процес у ХХ ст. неперервним, і в цьому на певному відтинку часу українська діаспора відіграла основну роль.

У 1920-тих роках i пiзнiше ми, українцi, вже мали декiлька українських адмiнiстрацiй - це, по-перше, Центральна Рада, яка проголосила незалежну Українську Народну Республiку(УНР). Другим був Гетьманат П.Скоропадського. Третьою - Директорiя, що, на думку вiдомого дослiдника Ореста Субтельного, швидко перетворювалася в "уряд нововiдродженої УНР". Але вiйська Головного отамана Директорiї Симона Петлюри i сам уряд пiд збройним тиском бiльшовицької Росiї вимушенi були залишити землi України восени 1920 р. I от саме тодi, ще на українськiй територiї був прийнятий Закон про продовження функцiонування українського уряду за кордоном аж до повернення його в Україну, або до моменту створення в Українi нового незалежного українського уряду (у формi УНР). Голова Директорiї Симон Васильович Петлюра, розумiючи саму суть континiуму продовження українського державотворчого процесу, скликав у Тарновi (Польща) представникiв українських патрiотичних партiй. На їх зiбраннi була створена Рада Республiки як перед-парламент України. Але з огляду на самi умови перебування за кордоном ця Рада дезинтегрувалася територiально - її члени перебували згодом в Чехословаччинi, Англiї, Францiї, Польщi.

Уряд УНР в екзилi спершу очолював сам Головний Отаман С.Петлюра, i перебував вiн на початках у Польщi, потiм - у Францiї. До 1926 р. в країнах Заходу УНР мала постiйнi дипломатичнi представництва, в тому числi посольства. Але в 1926 р. пiсля пiдступного вбивства Симона Васильовича Самуїлом Шварцбардом Головою українського уряду в екзилi стає (як це i було обумовлено постановою про правонаступництво у вищих владних структурах УНР) вiдомий український громадський i полiтичний дiяч, який займав посади мiнiстра зовнiшнiх справ, а потiм i Прем'єра уряду УНР Андрiй Миколайович Лiвицький, родом iз Золото-ношi, за фахом юрист. Було створено новий уряд, так званий уряд Голубовича. Прем'єр-мiнiстром став Голубович, а мiнiстром закордонних справ - Шульгин, якi мешкали в Парижi. Лiвицький, Голубович, Шульгин розгорнули, зорганiзували активну полiтичну дiяльнiсть, зокрема в Лiзi Нацiй...

Коли гiтлерiвська Нiмеччина розпочала агресивну вiйну, Уряд УНР виступив iз заявами на боцi Польщi та її союзникiв Англiї та Францiї. Нiмеччина реагувала вiдповiдно - пiсля захоплення Варшави (тут перебував А.Лiвицький) та Парижа i Голубович, i Шульгин, i Лiвицький були заарештованi (правда, Лiвицький перебував пiд домашнiм арештом). Перед приходом у Польщу Радянських вiйськ у 1944 р. А.Лiвицький переїздить у Ваймар, пiзнiше - в американську зону Нiмеччини.

З 1948 р. починається новий перiод розвитку українських урядових структур в екзилi. Всi українськi закордоннi полiтичнi партiї крiм гетьманцiв-державникiв (тодi був ще живий гетьманич Данило Скоропадський у Англiї) прийняли Тимчасовий Закон (Акт) про Державний Центр УНР (ДЦ УНР). Цей закон продовжував iдею неперервностi функцiонування урядових структур Української держави за кордоном, але тепер вже у виглядi ДЦ УНР. В склад цього центру входили: Президент УНР, Українська Нацiональна Рада як перед-парламент Уряду УНР - виконавчого органу Української Нацiональної Ради.

Ось такi обставини, такий хiд подiй обумовлюють мою думку про неперервнiсть українського державницького процесу у формi УНР на вiдтинку часу 20-50-тi роки ХХ ст. Такi обставини утворення перед-парламенту України - Української Нацiональної Ради, на роботі якої слід було б зупинитися докладніше.

Можна видiлити два характерних перiоди в існуванні Української Нацiональної Ради. На початку свого iснування у Нацiональну Раду на паритетних засадах входили тiльки представники партiй: Український нацiонально-державний союз (УНДС), Українська Народно-Демократична партiя (УНДП), селянська партiя "Союз земель соборної України" (спСЗСУ), органiзацiї українських нацiоналiстiв Мельника та Бандери (ОУН-М та ОУН-Б), Українська Соцiалiстична партiя (УСП), Союз конструктивних сил України (СКСУ). На основi консенсусу обирався Голова (спiкер) Нацiональної Ради. Ще на першiй сесiї Ради прийнято Закон про впровадження посади Вiце-Президента УНР в екзилi. Першим Вiце-Президентом у 1948 р. був обраний вiдомий український генерал Всеволод Удовиченко, командир 3-ї "залiзної" дивiзiї. Президентом став А.М.Лiвицький, Прем'єр-мiнiстром - Iсак Прохорович Мазепа, вiдомий український соцiалiст, автор полiтичних праць "Пiдстави нацiонального вiдродження" та "Україна в огнi i бурi революцiї". Головою ресорту (мiнiстерства) зовнiшнiх справ вiд УНДО став юрист, колишнiй член української делегацiї на Версальській мирнiй конференцiї д-р Степан Витвицький. Керiвником ресорту преси - талановитий журналiст Микола Андрiйович Лiвицький, син А.М. Лiвицького. Посаду державного секретаря обiйняв iсторик зi Схiдної України Осександр Пiдгайний. Керiвником ресорту вiйськових справ обрано генерала Миколу Капустянського. Нарештi, першим Головою Нацiональної Ради обрано, за пропозицiєю полковника Андрiя Мельника, iнженера, д-ра, професора Бориса Iваницького.

Пiзнiше, вже, здається, в 70-тих роках, структура Нацiональної Ради була вдосконалена. Нова реформована Українська Нацiональна Рада мала три сектори - полiтичний, громадський та номiнативний. Полiтичний включав, як i ранiше, повноважних представникiв рiзних українських партiй в екзилi. Члени Ради в громадський сектор обиралися членами українських громад у всiх країнах розселення. Робилося це у такий спосiб. У кожному мiстi купного поселення українцiв утворювалися Товариства прихильникiв ДЦ УНР. Вони обирали свого голову, секретаря, скарбничого та три чоловiка в контрольну комiсiю. Всi цi товариства творили об'єднання товариств прихильникiв ДЦ УНР в США, Канадi, Англiї, Австралiї, Нiмеччинi i т.д. Об'єднання Товариств збирали свої рiчнi з'їзди. Вибори членiв Української Нацiональної Ради провадилися завжди на альтернативнiй основi, демократично i таємним голосуванням. Для реалiзацiї останнього була розроблена своя оригiнальна система, яка включала пiдготовку спецiальних карток для голосування - балотiв. У голосуваннi приймали участь тiльки тi члени громади, якi сплатили нацiональний податок - вiн сплачувався щорiчно 22 сiчня i практично весь використовувався на потреби ДЦ УНР. Таким чином, у голосуваннi приймало участь в рiзнi часи вiд 10 до 25 % всiх дорослих українцiв у дiаспорi, тобто до 50% тих, хто має право голоса, що забезпечувало "вагомiсть" члена Ради громадського сектору. Номiнативний сектор призначався Президентом УНР з визначних представникiв української громадськостi, дiячiв культури, науки, церкви. Загалом же у Нацiональнiй Радi було не бiльше 50 чол.

Постiйним друкованим органом ДЦ УНР був часопис "Мета", виходили також iнформацiйнi бюлетенi Уряду УНР.

Сесiї Нацiональної Ради вiдбувалися кожнi 4 роки. Президiя ж Ради збиралася на свої сесiї щорiчно. Як правило, Президент УНР та Уряд звiтували про свою роботу за минулий перiод. Головною метою сесiй було вироблення єдиної i найбiльш оптимальної з точки зору українських iнтересiв полiтики Державного Центру УНР, яка б вiдповiдала поточному моменту i на перспективу майбутнiх 4-х рокiв. На щорiчних сесiях Президiї заслуховувалися звiти виконавчих структур, наприклад, ресорту фiнансiв, преси тощо. Сесiї проходили в рiзних мiстах свiту, але завжди вибиралося ошатне, просторе, гарно умебльоване й престижне примiщення. Воно прикрашалося державним українським синьо-жовтим двоколором та прапорами органiзацiй, що складали Державний Центр УНР. Президент УНР сидiв за окремим столом, а поряд нього знаходився його адьютант. На столi перед Президентом стояв масивний державний знак - герб "Тризуб". Президент мав на собi спецiальний клейнод у виглядi коштовного медальйона. Основою медальйона була iкона Божої Матерi, яку вивiз з України Гетьман України Iван Мазепа. Окремi елементи ланцюга клейноду складали тризуби та герби земель України. Така форма клейноду була прийнята ще на першiй сесiї Нацiональної Ради в 1948 р. Мiж сесiями цей клейнод зберiгався у Патрiарха Української Автокефальної Православної Церкви.

Вiдкривав сесiю Нацiональної Ради найстарiший за вiком член Ради. Далi сесiя обирала чергового голову (спiкер переобирався кожнi чотири роки), рiзнi комiсiї та починала працювати. Всi питання вирiшувалися таємним голосуванням. Пiсля обрання нового Прем'єра, або керiвника ресорту вiн виступав з короткою програмною доповiддю. Робота в ДЦ УНР була безплатною, але поїздки у вiдрядження оплачувалися, зокрема поїздки членiв Ради на сесiї.

В чому полягала дiяльнiсть Української Нацiональної Ради, чи не була це якоюсь мiрою "гра в державнiсть", чи визнавали полiтичнi, урядовi кола Заходу Уряд УНР? Чи координувалися дiї ДЦ УНР з полiтичними центрами на емiграцiї iнших народiв колишнього СРСР ?

ДЦ УНР не мав нiяких прямих контактiв з Урядом УРСР, громадськими, а тим бiльше партiйними структурами в Українi. Але й не вiв в Українi жодної пiдпiльної роботи, про що неодноразово заявляв. Все ж ми пiдтримували зв'язки з Україною, так би мовити, на людському рiвнi, використовували тут усiлякi можливостi. Зрозумiло, що ДЦ УНР ретельно вiдслiдковував всi подiї, всi процеси, якi вiдбувалися на Батькiвщинi, i приймав вiдповiднi рiшення. Документи ДЦ УНР мали вигляд, наприклад, меморандумiв, якi направлялися на Генеральну Асамблею ООН, дипломатичних нот, якi надсилалися до посольств рiзних країн свiту. Це, так би мовити, один вид дiяльностi.

Крiм того, праця йшла через майже всю українську дiаспору. Державний Центр УНР залучав до спiвпрацi українцiв-дипломатiв i українцiв-урядовцiв, українцiв-науковцiв та авторитетних вiйськових, юристiв, iнженерiв i т.д. в рiзних країнах свiту, i це, зрозумiло, була далеко не гра, а дуже й дуже серйозна робота для України.

Щодо сприйняття нашого Державного Центру захiдними полiтичними iнституцiями. Можу сказати, що Уряд УНР в екзилi мав непересiчний авторитет у цих колах. Захiд нiколи не скидав з розрахунку те, що тiльки українцi спромоглися пiдтримувати iдею української незалежної демократичної держави з 20-тих аж по 90-i роки ХХ ст. Тiльки українцi спромоглися зорганiзувати пiдтримку своїх урядових структур за кордоном такий тривалий час без практичної пiдтримки з Батькiвщини. По-друге, було розумiння Заходом того впливу i ролi України в геополiтичних процесах, зокрема в Європi, а ще бiльше - потенцiйних можливостей України. По-третє, вельми суттєвим фактором була i є надзвичайна полiтична активнiсть українцiв у чiльних англосакських країнах - Англiї, Канадi, США, Австралiї. Важливо, що українцi показали себе тут органiчними поборниками демократiї. Все це, очевидно, високо пiдтримувало рейтинг України.

Президента УНР М.А.Лiвицького приймали i у Парламентi Канади, i в Держдепартаментi США (i то на рiвнi помiчника держсекретаря, а не якогось службовця). Пошта, меморандуми, листи до Президента США i т.п. йшли дипломатичною поштою США через посольство у Боннi, посла Уолтера Коллера, з яким мав особистий контакт Президент УНР. Цiкавилася УНР i Японiя. Токiйський дослiдний центр Схiдної Європи та СРСР, очевидно, близький до Уряду Японiї, запросив М.А.Лiвицького до столицi цiєї країни. Супроводжував Президента Лiвицького у цiй вiзитi д-р Микола Свiтуха - радник посольства Канади в Японiї. Президента УНР приймали американськi сенатори, конгресмени. Я пригадую, що одна зустрiч була з дуже впливовим сенатором Джексоном, iнша - з сенатором Юбергамфрiдом, кандидатом у Президенти США, сенатором Заблоцьким.

Зупинюся тепер на спiвпраці з iншими емiгрантськими центрами. Вона йшла по лiнiї Паризької лiги народiв, поневолених СРСР (заснована в 1957 р.) Постiйним Головою цiєї лiги був Президент УНР, бо Україна, ДЦ УНР були полiтичним орiєнтиром для дiаспор iнших поневолених народiв Радянського Союзу.

Що стосується мене, то я увiйшов у керiвну ланку ДЦ УНР в 1980 р. на 8-й сесiї Української Нацiональної Ради, яка вiдбувалася у Мюнхенi. Тодi мене обрали Головою Нацiональної Ради. До мене Головами Ради були Борис Iваницький, Йосип Бойдунник (ОУНМ), Iван Багряний, Спиридон Довгаль, Iван Кедрик-Рудницький. Далi - щостим головою був я. Сьомим Головою Нацiональної Ради у 1984 р. обрали Павла Лимаренка (УНДС), останнiм був проф. Михайло Воскобiйник (УРДП).

На спiкеру, як вiдомо, лежать непростi органiзацiйнi функцiї проведення засiдань, а також представницькi й робота з українськими громадами у свiтi. Доводилося робити ряд поїздок в українськi органiзацiї Америки, Канади, Нiмеччини, Англiї. Пiдтримував тiснi контакти з Президентом Речi Посполитої графом Едуардом Рачинським, емiгрантськими центрами Литви (д-р Малюнас), Вiрменiї, Грузiї. Робив багато трудомiсткої роботи по забезпеченню сесiй Ради, вiв щорiчнi сесiї Президiї Ради. Одним словом, роботи вистачало.

Тепер, в кінці своєї доповіді, зупинюся на завершальному етапі дiяльностi Державного Центру УНР, зокрема на визначальній події Надзвичайній сесiї Української Нацiональної Ради, коли було прийнято рiшення припинити дiяльнiсть ДЦ УНР в екзилi i передати клейноди Уряду незалежної України.

Ми точно дотрималися букви i духу того Закону УНР, який було прийнято на територiї України у 1920 р. за участю С.Петлюри. Тiльки пiсля виникнення незалежної Української держави, всенародного i демократичного обрання її Президента була скликана остання, надзвичайна, 10-а сесiя Української Нацiональної Ради. Сталося це у 1992 р. у США, у Культурному українському центрi Баун-Бруку. Сесiю, на якiй були присутнi, окрiм членiв Ради, представники Президента i Уряду України, дипломати, представники ООН, освятив Патрiарх Мстислав. А у тому ж 1992 р. пiд час святкування 1-ї рiчницi незалежностi України у Києвi у Марiїнському палацi, Президентом ДЦ УНР Миколою Плав'юком, Головою Уряду УНР Iваном Самiйленком, Головою Української Нацiональної Ради Михайлом Воскобiйником були переданi Головi Верховної Ради України Iвану Плющу в присутностi народних депутатiв України, ряду дипломатiв Державний Президентський Клейнод УНР, Оригiнал Закону УНР 1920 р., що визначає неперервнiсть українського державотворчого процесу, а також Тимчасовий Закон УНР вiд 1948 р. i рiшення 10-ї сесiї Нацiональної Ради про передачу цих документiв i ознак влади в Україну.

Таким чином, вiдбулося злиття двох державницьких українських течiй, гiлок - старої, вiд УНР i нової, молодої, сьогоднiшньої, народженої в буремних 1990-х роках.

Ось така коротка історія неперервності українського державницького процесу в ХХ ст. і ролі в цьому явищі української діаспори.

Віталій АБЛІЦОВ,

редактор громадсько-політичного

тижневика "Український форум"