Джерела та етапи формування української діаспори

В історії формування сучасної української діаспори чітко простежуються три хвилі масового переселенського руху з України. Умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни, другої - час між двома світовими війнами, третьої - період після Другої світової війни.

У першій хвилі переселень, що відбувалися у формі як міграції (в межах кордонів Російської імперії), так і еміграції, переважали соціально-економічні мотиви; в другій сталось поєднання соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого мала характер політичної еміграції.

Перша і частково друга хвиля переселень, як слушно зазначають автори колективної праці "Зарубіжні українці" (К., 1991), диктувалася суворими економічними законами: надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її "перекачування" до інших територій чи інших країн, де в ній була потреба. У широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Важливу роль у виїзді українців в інші країни, навіть у періоди переважання економічної еміграції, відігравали політичні мотиви. Дискримінація української культури, традицій, мови, утиски й переслідування, а нерідко й загроза неминучої розправи за найменші прояви національної самосвідомості, відстоювання права українського народу самому визначати свою долю - все це підсилювало еміграційні настрої українців.

Традиційно вважається, що початок українській діаспорі поклала група українських переселенців із південно-східної Пряшівщини до Бачки та Банату (територія колишньої Югославії), яка осіла тут у середині XVIII ст. Упродовж другої половини XIX ст. ці українські поселення, зокрема в Сремі, поповнили вихідці з північної Пряшівщини. Водночас у 1890-І898 рр. близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини, прибуло до Боснії.

Масова міграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами. Утвердження капіталізму супроводжувалося малоземеллям або й повним обезземелюванням селянства, внаслідок чого майже 70% працездатного населення (передусім на селі) не мало змоги віднайти застосування своїм робочим рукам.

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву "другої хвилі масової української еміграції". Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини.

Розпорошившись по багатьох країнах світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти все ж не перетворилися в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак - для збереження себе як частини українського етносу, відірваної через вказані вище причини від його ядра. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема в Чехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій.

З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цих країнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло, по суті, нове соціальне явище - так звана східна українська діаспора.

Міграційні процеси між новими незалежними державами набули нової якості. Зокрема суттєво змінилися причини й мотиви міграції, кількісна наповненість і спрямованість міграційних потоків, віковий і професійний склад груп мігрантів тощо. На міграційні процеси значно більший вплив, ніж раніше, справляють етнічні й соціально-психологічні чинники.

Новоутворені держави, що стали на шлях демократичного розвитку, мали б бути, відповідно до міжнародних норм і стандартів, відкритими для іммігрантів. Тим більше у випадках, коли йдеться про повернення людей на свою історичну батьківщину або в місцевості свого попереднього традиційного проживання.

Протягом перших років існування незалежної України значна кількість українців із країн Балтії (Литви, Латвії, Естонії) та СНД виявила бажання повернутися на свою історичну батьківщину. Наприклад, широкомасштабне соціологічне дослідження 1992 р. засвідчило, що такі наміри мали близько 2 млн українців у Російській Федерації.

Політика Української держави щодо етнічних українців, які через різні причини опинилися за її межами та бажають повернутися, передбачає сприяння процесові їх репатріації, гарантії позаквотної імміграції, відновлення українського громадянства, культурну та мовну адаптацію переселенців тощо.

Процес репатріації охопив передусім ті категорії української людності, міграція яких з України мала тимчасовий характер і які раніше чи пізніше планували повернутися до рідного краю. Утворення незалежної Української держави стимулювало в них національні почуття, викликало бажання прислужитися її духовному відродженню й економічному розвиткові. Певним каталізатором репатріації стало прийняття 13 листопада 1991 р. Закону України "Про громадянство", який у першій своїй версії передбачав річний термін підтвердження громадянства України. В цілому за 1992-1996 рр. в'їзд в Україну етнічних українців з нових незалежних держав, які виникли на місці колишнього СРСР, перевищив їх виїзд у ці держави на 203,4 тис. чоловік.

Утім, міграційні процеси в перші два та в наступні роки незалежності мають суттєві відмінності. 1992 р. був роком найбільш масового припливу в Україну населення з нових незалежних держав, зокрема етнічних українців, які становили близько половини (46%) усіх прибулих. Позитивне сальдо міграції з цими державами по групі українців досягло 168,3 тис. чоловік. Наступного року кількість тих, хто прибув, була майже вдвічі меншою, а кількість вибулих зросла. У підсумку позитивне сальдо міграції по українцях у 1993 р. становило лише 68,6 тис. чоловік.

Погіршення економічної ситуації в Україні та зниження в ній життєвого рівня проти деяких інших пострадянських держав, передусім Росії, в якій проживає найбільша кількість закордонних українців, призвело спочатку до суттєвого уповільнення процесів репатріації українського населення, а потім і до переважання виїзду з країни над в'їздом до неї. З 1994 р. по групі українців спостерігається негативне сальдо міграції з державами СНД і Балтії, причому воно має тенденцію до зростання: від 11,3 тис. чоловік у 1994 р. до 17,0 тис. чоловік у 1996-му.

На відміну від міграції з країнами СНД й Балтії, з якими відбувається більш-менш адекватний за обсягом обмін населенням, міграція між Україною та країнами "старого" зарубіжжя однозначно має характер еміграції.

Загалом у середині 1990-х рр. найбільший потік емігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль (8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%).

Серед тих, хто вибув у цей період до країн СНД й Балтії, найбільші групи становили росіяни та українці (відповідно 53,9 і 33,9% за першу половину 1996 р.).

Загалом для цих новітніх емігрантів (заробітчан) питання "національного самовизначення" має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон'юнктурна позиція цих емігрантів далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців.