Володимир косик,

доктор Сорбонни та Українського Вільного університету

(Німеччина), голова об'єднання українців у Франції

Українці у франції

Коли говорити про українців у Франції, то треба би зачати від Анни Ярославни (бл. 1024-після 1075), дочки Ярослава Мудрого, дружини французького короля Генриха І-го, та про Григорія Орлика (1702-1759), сина Пилипа Орлика, і його козаків, чи про тих українців, які завершували студії в університетах Парижа та Страсбурґа за козацьких часів. Однак ми будемо говорити про "теперішних" українців у Франції.

Ці українці - це, з одного боку, емігранти ХХ ст., а з другого, т.зв. нові емігранти, тобто емігранти із незалежної України. Обставини їхнього прибуття до Франції далеко не однакові.

На початку ХХ ст. у Франції жило декілька десятків родин - політичних поселенців, які не бажали повернутися до Російської імперії, де переслідували українців та українську мову. Вони були згуртовані в Українській громаді, яка начисляла перед Першою світовою війною понад 120 членів. Члени громади вели усвідомлюючу працю серед французів, які про Україну у Російській імперії нічого не знали. Ця праця була заборонена під час Першої світової війни. Франція була союзниця Росії і не позволяла жодної діяльності за свободу народів Росії.

До цих політичних поселенців долучилися в 1920-их роках, після невдачі Визвольної війни в обороні незалежности Української Народної Республіки (УНР), інші емігранти. Перша більша хвиля нових поселенців були члени армії УНР, які здебільша вийшли з таборів інтернованих у Польщі.

У половині 1920-их років розпочалася нова еміграція українців - заробітчанська. Численні українці з перенаселеної Галичини виїжджали до Франції на заробітки, в надії заробити трохи грошей і повернутися додому, купити собі поле і жити з праці на полі.

На початку 1930-их років у Франції було понад 40.000 українців, в тому числі близько 35.000 заробітчан з Галичини. Багато з них повернулися додому. На їх місце інші прибули на працю. Так що напередодні Другої світової війни всіх українців було, мабуть, таки понад 40.000. Вони були громадянами Польщі, тому з моментом вибуху Другої світової війни польська влада зарядила їх мобілізацію до польської армії.

Але тоді більшість українців у Франції вже була під впливом Організації українських націоналістів (ОУН), яка виступила проти мобілізації до польської армії. Вона закликала українців голоситися не до польської армії, а до французького Чужинецького (іноземного) легіону. Акція ОУН мала значний успіх. Пізніше багато українців з Чужинецького легіону попали в німецький полон як вояки французької армії, хоч більшість з них не мала нагоди брати участь у фронтовій боротьбі, бо Франція дуже скоро була зайнята німецькою армією.

Під час Другої світової війни велике число молодих українців з Франції опинилося в Німеччині на роботах. Зате до Франції прибуло певне число українців, насильно депортованих на роботи зі східних і центральних земель України (з Райхскомісаріяту). Багато з них жили у тяжних умовах, наприклад, там, де німці будували т.зв. "Антлантийський мур" (Атлантичний вал). Хто сьогодні цікавиться долею цих українців? Хто про них пише? Майже всі вони були насильно репатрійовані до СРСР радянською місією у Франції.

У 1942-1944 рр. у таборах Франції було багато радянських військовополонених, в тому числі також українців. Деякі з них втекли з таборів і прилучилися до французького Резистансу. Між ними теж і українці. Деякі з них, залучилися до загонів і груп французьких комуністичних партизанів. Наприклад Василь Порик, якому навіть звели пам'ятник у Північній Франції. Але Порик став "радянським" героєм, а не українським. Ще й сьогодні вшановують цього героя, котрий на чолі групи з 12 людей боровся проти німців і згинув далеко від України.

А ось про існування у французькому Резистансі потужного Українського батальйону (BUK, Bataillon Ukrainien) на Сході Франції радянська пропаганда мовчала. Цей український батальйон, який у зародку був батальйоном німецької охоронної поліції на Білорусі, був висланий до Франції для боротьби з французькими партизанами. Та українці були готові воювати проти самих німецьких окупантів, а не проти французів.

Як тільки батальйон приїхав на територію Франції, біля міста Везуль, він негайно узяв контакт з французьким Резистансом і перейшов на його бік, знищивши понад сотню німців, що були з ним. Від тоді аж до наступу західних аліянтів український батальйон був найміцнішим батальйоном французького Резистансу на території Франш-Комте. Ним зацікавилася американська армія і скинула літаком зв'язкового офіцера, котрий знав українську мову. Після приходу американців батальйон воював на протинімецькому фронті біля Швейцарії. Однак скоро він був розформований на домагання військової місії Москви в Парижі.

Люди батальйону або звільнилися із служби, або перейшли служити у французькому Чужинецькому (Іноземному) легіоні. Вони воювали у В’єтнамі і в Північній Африці. Деякі отримали високі військові нагороди Французької респібліки.

Подібний, але менший український батальйон перейшов до Резистансу в околиці Вальдагон, на північний схід від Ліона.

Багато інших українців, які жили у Франції, включилися у французький протинімецький опір.

Після війни до Франції приїхали нові українські емігранти - політичні, мабуть, близько п'яти-десяти тисяч. Вони приїхали з Німеччини, з таборів переміщених осіб. Чому так мало приїхало? Бо Франція приймала тільки на тяжкі роботи в копальнях чи на полях (коли ще не було машин). Багато з новоприбулих, не бажаючи працювати в копальнях (зокрема інтелігенція, яка приховала свій соціяльний стан), потім виїхали до Сполучених Штатів, до Канади, до Австралії.

У Франції залишилося, мабуть, близько 35.000 українців. Були це селяни і робітники з попередньої еміграції, рештки еміграції УНР і молоді націоналістичні активісти з нової еміграції, між ними декілька в'язнів німецьких концтаборів.

Під час війни громадсько-політична діяльність була заборонена німцями. Після війни у Франції оформилося три громадсько-політичні табори: ОУН-бандерівців, ОУН-мельниківців, УНР-івців. З’являлися часописи "Українське слово", "Українець у Франції" (згодом "Українець-Час"). З’являлися, також деякі менші бюлетені, які, на жаль, скоро перестали виходити.

До Франції, до Сарселя, біля Парижа, переїхало з Німеччини Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, яке оформлено у Наукове Товариство ім. Шевченка в Європі. У Сарселі редагувалася "Енциклопедія українознавства". Тепер ця активність значно зменшилася, але осідок залишився.

У Парижі існує Бібліотека ім. С. Петлюри, заснована після вбиваства голови Директорії й головного отамана військ УНР у 1926 р. Бібліотеку німці конфіскували у 1941 р. Десятки тисяч її книжок і архівних документів були вивезені до Східної Німеччини. Вони попали в руки радянської армії й опинилися у бібліотечних фондах Москви, Мінска, Києва.

Із громадських організацій, які активно розвивалися після війни, - Українська національна єдність, профспілкове Об'єднання українських робітників у Франції, Об'єднання українців у Франції, Спілка української молоді (СУМ), Український християнський рух, Союз українок у Франції, Товариство колишніх вояків Армії УНР, поволі перестали бути діяльними через брак керівних кадрів або взагалі перестали існувати. Найбільше активними залишились Об'єднання українців у Франції та СУМ, які діють спільно як одна організація.

Треба згадати і літні табори молоді. Давніше їх було три. Тепер існує два, причому один з них приватний. Табір ОУФ-СУМ має статус державного, і підлягає міністерству молоді та спорту. Цей табір відбувається щороку на Оселі ОУФ-СУМ біля Везулі. Багато років ОУФ запрошує на табір від 12 до 25 дітей з України.

Крім згаданої преси, у Франції розвинулася також видавнича справа в українській і французькій мовах (видавництво Першої української друкарні при "Українському слові") та у французькій мові (видавництво "Ль'Ест Европеен"). З’являвся бюлетень "Ешанж" (Echanges) та, зокрема, регулярний місячник, потім двомісячник "Ль'Ест Еропеен" (L'Est Europeen). Цей останній журнал виходив найдовше і регулярно від 1962 р. до 1999 р. Створена управою Об'єднання українців у Франції у 1985 році Українська інформаційна служба видавала регулярно для преси та урядових кіл Франції бюлетень у французькій мові про українські справи й ситуацію в Україні.

Видавництво "Ль'Ест Еропеен" публікує також поважні наукові праці у французькій мові, як ось, наприклад, В. Косика "L'Allemagne national-socialiste et l'Ukraine" (Націонал-соціялістична Німеччина і Україна, рік видання 1986, перекладена на українську мову і видана НТШ у Львові в 1993 р.) та Жака Шевченка "Ukraine. Bibliographie des ouvrages en francais, XVIIe-XXe siecles" (Україна. Бібліографічний покажчик праць у французькій мові 17-20 ст., рік видання 2000).

Наприкінці 1999 р. журнал і бюлетень перестали виходити.

Але інформаційна діяльність не припинилася. Українська інформаційна служба з допомогою ОУФ розвинула потужний сайт на Інтернеті. Електронна інформація набрала великої ваги, зокрема серед молодших поколінь. Тому треба було звернути увагу на цей спосіб інформації (адреса сайту: www.ukraine-europe.org). Сайт відвідують тисячі відвідувачів кожного місяця. Це великий успіх у галузі української інформації на Інтернеті у французькій мові.

Українські громадські організації й інституції у Франції створили спільну репрезентативну громадську асоціяцію - Репрезентативний комітет українців у Франції. У певних випадках громадські заходи організуються у співпраці з Посольством України у Франції. Наприклад, спільно зорганізовано всі заходи для відзначення 70-річчя Великого голоду в Україні в 1932-1933 рр.

Колись у Франції існувало, мабуть, близько 10 суботніх чи недільних шкіл для дітей у Парижі і на провінції. Від середини 1980 років існує лише одна невеличка недільна школа у Парижі, в якій навчаються теж діти новоприбулих. Вони влаштовують свята Шевченка, вертеп і т.п.

У Франції існують дві українські церкви - УГКЦ і УАПЦ. У сквері біля УГКЦ знаходиться бюст Тараса Шевченка; також сквер носить назву Тараса Шевченка. Офіційні особи Української держави часто приходять покласти вінок квітів перед бюстом Великого поета.

Оскільки переважна більшість українців походить із західніх земель України, УГКЦ має більше вірних і відіграє важливу об'єднуючу соціяльну роль. Це виявилося, зокрема, із напливом нових емігрантів з Галичини починаючи з другої половини 1990-их років.

Нові емігранти - заробітчани. Але соціяльно вони походять з різних верств населення, між ними є багато осіб з вищою освітою, які працюють як звичайні робітники. Більшість працює нелегально. Деякі з них повертаються додому після двох-трьох років праці. Нові емігранти практично не включаються у суспільно-громадське життя. Але більшість з них масово відвідують українську греко-католицьку церкву, у ній активізуються щодо релігійного життя. Парох церкви проводить катехизацію. Сотки інших українців згромаджуються в неділю біля церкви, щоб обмінятися новинами й передати через автобуси пакети для рідних в Україні.

Кількість нових емігрантів у цілій Франції оцінюють на близько десять тисяч. Цю цифру важко перевірити.

У Парижі є студенти з незалежної України, які володіють французькою мовою і завершують свої студії.

Із попередньої генерації Сорбоннський університет закінчили з докторським дипломом дві особи. Сорбоннський університет видав працю (В. Косика, "Політика Франції щодо України, березень 1917-лютий 1918", який недавно отримав одну з чотирьох найвищих відзнак Французької Республіки - лицаря Ордена мистецтв, письменства й гуманітарних наук.

Треба згадати, шо в Національному (державному) інституті східних мов і цивілізацій у Парижі існує кафедра української мови і культури. Навчання української мови відбувається також в деяких університетах Франції.