Література:

1. Гайворонський В. Сенсація знічев'я // Уроки правди і добра. Поезія і проза. - Д.: Донбас, 2001. - С. 209 - 217.

2. Гайдарівський В. Циркачка. - U.S.A. - 1986. - С.191 - 203.

3. Заїка Г., Дмитренко Г. Українці в діаспорі // Уроки з народознавства: Посібник. - К.: Ред. часопису "Народознавство", 1995. - С.57 - 62, 72 - 74.

4. Оліфіренко В. "А світ такий гарний..."// Уроки правди і добра. Поезія і проза. - Донецьк: Донбас, 2001. - С. 205 - 208.

5. Оліфіренко В. Вивчення літератури рідного краю в школі: Посібник для вчителів і студентів. - Донецьк: Український культурологічний центр, 1996. - С. 22 - 23.

6. Оліфіренко В.У пошуках втраченої Вітчизни (Переднє слово)//Біляїв В. На неокраянім крилі... - Д.: Східний видавничий дім, 2003. - С. 10 - 21.

Катерина бондаренко,

студентка Донецького національного університету

Емма Андієвська: вчора, сьогодні і завжди

Українська література кінця XX ст. поділяється для мене на діаспорну, материкову і Андієвську.

П. Сорока

Однією з тих, кому доля призначила стверджувати інтелектуальний рівень українців перед усім світом, є Емма Андієвська. Українка з Німеччини і американським громадянством. Поетеса, прозаїк, малярка. Наша землячка.

Емма Андієвська народилася у м. Сталіно (нині Донецьк) 19 березня 1931 року. Потім опинилася в Києві. Батька, хіміка-винахідника, репресували. Мати була вчителем-біологом, з українського козацького роду. У 1943 р. дівчина з родиною емігрувала на Захід.

Закінчує в Німеччині університет, живе в Парижі, а потім - у США. Є однією із засновниць "Нью-Йоркської групи". Наприкінці 60-х років повертається до Мюнхена, де живе й нині. "Редактор - уночі, вдень - художник", - говорить вона про себе.

А втім, все життя думала і писала про Україну. Як же трапилося, що, народжена на Донбасі, у російськомовній родині, вона стала писати принципово українською? Пані Емма так пояснювала цей факт: "Що мене українізувало? Зневага до всього українського. Отож я поклала собі, що буду українкою, навіть якщо існуватиму одна-єдина на всю планету".

О.Гриценко зауважував, що "Андієвська - чи не найближча до нормованої літературної української мови серед поетів діаспори. ...Можливо, справа тут - у донецькому походженні?"

Вона є авторкою багатьох картин, самостійно ілюструє свої твори (наприклад, зб. "Архітектурні ансамблі", "Знаки"). Виставки Андієвської були у Канаді, Франції, Бразилії, Чехії, в Україні.

Її світогляд дуже широкий: "Я - "всеїд". Мене все на світі цікавить. Від сентиментів людського дна до космогонії чи комахознавства. ...Без творчості я просто неспроможна існувати, як риба без води".

Експериментально-інтелектуальні, сюрреалістичні поезії Е.Андієвської здатні кардинально змінювати світовідчуття людини. "Ключове слово - відхилення. Емма Андієвська - суцільна аномалія, ненорма. Цим вона провокує інших до "фокусів", експериментів, неправильностей", - зауважує Л.Таран у статті "Емма Андієвська".

Вперше Е.Андієвська заявила про себе збіркою "Поезії", що була надрукована в Німеччині у 1951 році.

Деякі порівнювали її появу на мистецькому небосхилі з дебютом П.Тичини, А.Рембо. Г.Костюк зауважував про спорідненість поетичного мислення Андієвської з поетичною концепцією С.Малларме, Р.Рільке, Г.Лорки, О.Блока, Д.Загула.

Прочитавши хоча б кілька поезій з цієї невеличкої, на 26 сторінок, збірки, ставало ясно: "До поетичного цеху вільних українських поетів приступає з повним правом новий мистець слова" (Г.Костюк).

Е.Андієвська демонструє високий рівень володіння технікою слова. Наприклад, у вірші "Троянда пішла від місяця" вона використовує асонансну риму:

З камінної радості камінь

Тіні на квітах накреслив.

А місто в садах, як в кріслі,

Аж крин розвів руками.

Б.Рубчак відзначав, що мова Емми "слов'янська аж до меж орієнтальності". Ця орієнтальність межує з українською бароковою пишністю, народнопоетичною стихією. Це - "в сюрреалізмі захований класицизм".

У збірці "Базар" (1967) Е.Андієвська свідомо декларує свій вибір на користь ярмаркової поетики. Тут відчувається заперечення буденності, пересічності:

...Кладіть на стіл виделки-струмені,

Хай вносять холодець із променів,

Сьогодні свято, киньмо спомини.

Як і всі "нью-йоркці", пані Емма ставить на одне з чільних місць екзистенційні проблеми - і декларує їх у першій же збірці:

Тіло, як свіжа пляма,

Вставлене в смерть, як в раму.

1968 рік - збірка "Пісні без тексту". Тут також філософські роздуми, буттєві мотиви. Все повертається, повторюється, нема нічого нового під сонцем:

Знову кажуть: тільки увечорі.

Знову кажуть: тільки в теміні...

І місяць має той самий вигин,

Що й спини померлих...

"Скриня, розмальована алігаторами…"

Бо

Світ такий тісний, що не може

Вмістити найменшого спогаду...

Суцільні входи і найменшого виходу.

"Куляста форма квітки…"

Так, безліч питань - і нема відповідей. Митця часто не розуміють - така доля непересічної особистості. Чи не тому в творчості Е.Андієвської виникає образ пустелі, усе зрівнюючої мінливої площини, жорстокого абсолюту?

Пустеля усіх робить рівними.

Коли ідуть карк вини,

Ніхто не зупиняється,

Хіба що провідник промовить:

Усі ми під сонцем.

"Напоїли корінням рижу"

На афористичність претендує вірш "Тобі не вільно називатися власним ім'ям…":

Тебе позбавили навіть калюжі.

Ти, який роджений для океанів.

Та в день найтяжчої зажури

Усі потоки винесуть тебе назовні.

"Тобі не вільно називатися власним ім'ям…"

1975 року Андієвська виступає із збіркою "Наука про землю". Тут грані її поетичного таланту розкриваються і в несонетній, і в сонетній формах.

Несонетні поезії невеликі за обсягом і влучні за змістом. Читаючи їх, видобуваєш з підсвідомості всі можливі асоціації, наприклад, зорові:

Око на курячих ніжках, в руці коріння,

Світить ведмедям і курчатам на роздоріжжі.

Спалахне жовтим - бульбашкою зідхне трясовина.

Спалахне фіалковим - хрящик грози

Служить безхребетним за язичок.

Від вірша "Піднесення", що ставить - раз у раз - питання: "А ми, куди ми?", віє літургійним настроєм:

Помилуй, Боже,

І цих ледачих!

Сонет "День по-літньому" стверджує, що найвеличніше - у найпростішому:

... природи знак

Існує в тайниках пересувних,

Що їх пильнують бабки над водою...

Часто Андієвська уміщує в кінці сонету рядок - філософське узагальнення. Наприклад, в сонеті "Краєвид з плавунцевого позему":

... життя - це світла найлютіша схизма.

1989 рік - збірка "Архітектурні ансамблі". Римування - переважно консонантне. У структуру включені еліптичні речення, що привносять елемент неупорядкованості:

Розслабились, і вліз у душу демон

Під супровід дзвіночків, туби, флейт.

Дозорці всі - під воду - й увесь флот.

Життя пішло одним суцільним димом.

Палаци бічної лінії

1995 року було видано збірку "Знаки. Тарок". Деякі вірші у ній насичені космогонічними, міфічними персонажами. Наприклад:

На мотоциклі відьма і чаклун,

З кишені - скринька, що червоним буха,

За ними - в присмоктках - пекельний бахур -

Трикутником…

Навколо Тароку

У 2000 р. Емма Андієвська публікує збірку "Атракціони з орбітами і без".

Перший вірш - "Каруселя". Каруселя - символ руху у замкненому колі. Це атракціон, у якому все повторюється, але не стикається. Таке ж і наше життя: кожне покоління повторює помилки попередніх.

Каруселя на павукових ногах

Ходить з помешкання до помешкання.

Діти гукають, і вона з'являється,

Крешучи вогнистими черпаками.

А ось як передано трагедію жінки, як і кожної істоти, життя якої не відповідає своєму призначенню:

Зупиніть чоловікоподібну бабу,

Яка цілу ніч підмітає подвір'я...

... навколо неї

Завжди осінь і пожовкле листя,

Бо вона тягне за собою

Свій мікроклімат,

Випалюючи діри в природі....

Подаруйте і їй

Хоч рісочку любови!

Ретельна кербудиха

Взагалі жіноча тема розкривається в цій збірці якнайповніше. Сама жінка, Емма з гіркотою визнає, що чоловікам цікавіше і легше з гутаперчевою лялькою, яка

... не говорить, не вередує,

Лише кліпає очима,

Та ще й оптимально портатативна.

Скільки насолоди і жодного клопоту!

Жінка з гутаперчі (лише для чоловіків)

Звичайно, тут - проблема місця жінки у суспільстві. Проте іноді трапляються дивні метаморфози. Так, одного дня затуркана хатня господиня, випавши з вікна,

Сміючися,

Виписує дедалі ширші кола

Й не бажає повертатися

До своїх обов'язків.

І від її сміху

Починають зеленіти сади,

Хоча пізня осінь,

Й струмки басують.

Випадок з хатньою господинею

У деяких поезіях наявні мотиви новел 1955 року. Лише там зустрічаємо поліцаїв, що плачуть на вулиці або "несолідно" смакують тістечками. У вірші "Поліцай з яблуком, що літає навколо нього" зовсім несподівано

... бідолашний поліцай

З яблуком, що літає круг нього,

Залишається єдиним свідком

Загиблих цивілізацій.

Тема мистецтва і суспільства - у віршах "Поет на червоному світлі", "Дві танцюристки", "Маляр, що малює на вулиці", "Китайський килим".

... дехто вважає,

Що стрибки дорослого дядечка

Не що інше, як намагання

Прочистити повітря

Від словоблудства, фекалій і браку любови

До себе і ближнього.

Проте, найголовніше:

"Світ - чудовий, і мені щойно

Минуло п'ять років!"

Поет на червоному світлі

Поезія "Розмова на кухні" - це своєрідна байка. Хатнє начиння розмовляє і сперечається на філософські теми. Тільки ложка з пластмаси хотіла знайти на них "доброго сікача". Проте сама потрапила у смітник. Отже: ніколи нікого не засуджуй, бо ніколи не знаєш, що чекатиме на тебе.

У сонетах зі збірки "Шумини" - своєрідна скарга на буденність:

Їх повсякденна галасливість з'їла.

Лиш сховок - існування корінець

Намір

У цьому ж вірші наголошується на нелегкість просування до вершин, бо

Природа всім звитяжцям поміж ребра.

Таланти Емми знайшли своє відображення і в перекладацькій діяльності. У перекладах поезій Халіда Хатамі Андієвська торкнулася найпотаємніших струн людського буття - почуття кохання. Головне у них - справжня любов прощає все:

Ошуканий - не хочу правди знати,

Навіть брехня - моя єдина нитка.

Якою я - старанно - муром - кожний вилам.

Я ж й за фальшиву дякую клятьбу,

Щоб - бодай подушки - Тебе. Тебе. Тебе!

Емма Андієвська є також талановитим прозаїком.

Перша збірка її новел вийшла 1955 року в Мюнхені під назвою "Подорож". Розпочинається вона сонетом "Народження ідола", що проектує увагу читача на сприйняття образів ірреального світу в усіх 15 новелах:

Закон: його прийняти мусять,

Якщо не зважаться спалить.

Оригінальним є трактування демонізму у новелах "Купівля демона", "Демон" та інших. Саме у новелі "Демон" письменниця намічає тему свого наступного твору: "Наше століття, століття геростратів. Гонитва за вічністю усіма способами. …Наше століття, як пес, скиглить за вічністю, але воно втратило віру у вічність, що поза людьми. Тому воно шукає вічності в людях, яка загине щойно з останньою людиною".

Наскрізний персонаж - Д. Хто це? Добродій? Чи Демон? Певної відповіді немає. Митець залишає нам право здогадуватися і робити мисленнєві проекції. Але, очевидно, такі можливі полярні трактування - авторський прийом, за допомогою якого підкреслюється дуалізм єства людини.

Потойбічністю віє від новели "Д. і смерть". Справді, хіба можна порозумітися з смертю? Це ефемерна мрія усіх тисячоліть існування людства. Але для поета вона може стати реальністю. "Смерте, я поет, невже ти не знаєш, що нам вмирати разом?" - говорить Д. смерті.

У новелі "Подорож (2)" висловлюються думки, які розвиваються у пізнішому "Романі про людське призначення": "Я шукаю людей з призначенням" - говорить один з персонажів.

1962 року було написано "Джалапіту". Джалапіта (один з варіантів перекладу імені Будди з санскриту - "Той, хто є все") - це саме добро. Зло він робить випадково, бажаючи лише кращого й іноді не вміючи або не вважаючи за потрібне враховувати мізерне. Якщо його просять принести води, він несе цілу річку. Він може понадумувати цілі міста в повітрі, розкласти з краєвидів пасьянс, володіє часом: клеєм розтягує або звужує хвилини. Він навіть винаходить сито, що, проходячи крізь нього, людина стає доброю. Але це сито "з державних міркувань" забороняють. На диспуті з суддями-фарисеями він проголошує: "Справедливість - це доброта, міряна на міліметри". Джалапіта також хрестить дітей, танцює, виспівує, розповідає непристойні анекдоти - він, якщо і Бог, то живий.

Один з найцікавіших романів - "Герострати" (1970). Тут письменниця розробляє свої улюблені теми - теми пересічності і буденності, вічності і марнославства.

"Я антиквар" - такі перші слова роману. Героєві (розповідь ведеться від першої особи) - людині, що усе своє життя мала справу з мертвим минулим, котрому "писати оповідання асоціювалося з поняттям несолідності", запропонував писати свою біографію чоловік, якого він "ніколи доти не бачив". Життя антиквара було повністю перекраяне.

Відсутність просторових і часових координат ("втрата часової тяглості викликає в героя страх", - говорить Н.Зборовська) порушує у антиквара душевний комфорт. Наш герой повинен був сам вишукувати біографічні дані свого замовлювача.

Хто ж такі герострати? Про це ми дізнаємося з палкої промови Дома: це "ті, що не вірять у Бога, …вони вірять лише у вічність серед людей, вічність, яка умре щойно з останньою людиною, тобто вони - герострати". Але "справжня велич це тільки одне: успадкувавши всі шанси на вічність, відмовитися від неї". "Є тільки божевільний від доброти Бог (людство не хоче приймати ні божевілля, ні безмежної доброти Бога, хоч Бог тільки такий), що час від часу приходить вмирати серед людей то в образі Будди, то в образі Христа, то в образі майбутнього Месії".

1973 року у Мюнхені було вперше видано "Роман про добру людину". Хоча авторка акцентує на жанровому визначенні твору (включаючи його в заголовок), "цей експериментальний твір з таким же успіхом можна було б назвати антироманом" (Петро Сорока).

Реальний час дії - повоєнні роки, коли у Міттенвальдському таборі для переміщених осіб українці-вигнанці, намагаючись врятуватися від радянської м'ясорубки, змушені страждати на чужині. Роман будується виключно на семантичних аналогіях і паралелях. Викривальний контекст посилюють конкретні історичні факти.

Твір розпочинається пристрасними роздумами про існування доброї людини: "Безмежна доброта - рідке явище. …Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним сотворінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті… Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ".

Роман національно заангажований у кращому розумінні цього слова. Усе чітко поділене на чорне і біле, Бога і диявола, добро і зло, світ і темряву. Оспівується доброта українця у будь-яких життєвих ситуаціях. Навіть Дмитрик, здатний на крадіжку, також спроможний розмежувати добро і зло, "незалежно від його інколи досить ризикованих гешефтських маніпуляцій, відповідальність за які він завжди повністю перебирав на себе". Отець Гудзій, який підпав під жорстоку криваву розправу, не має зла на своїх мучителів. Вчений Копиленко винаходить "біофотони душі" - "спричинювачі добра".

У творі оригінально вирішується проблема протистояння уніатства і православ'я в Україні. Обидві церковні громади доходять згоди, а таборовий художник Онисько створює ікони для обох церков. Але малює їх зовсім неканонічно: "Розп'яття - це не садистичне увічнення людських страждань, а одягнена в плоть надія на світле воскресіння, і тому перед медово-молочним тілом Христа, завиненого на стегнах вишитим рушником, стоять, одне око опущене до землі від сліз, а друге - розплющене на півщоки від дива, кубістичні молодиці в хустках-кошиках з накраяним помаранчовим хлібом, у рясних, аж бляшаних свитках і сферичних плахтах, а навколо в повітрі семидзьобні півні-дрофи із стокротками, замість пазурів". Цей опис дуже нагадує картини самої Андієвської.

У "Романі про добру людину" світ підпорядкований ідеї круглого часу. Це виражається синтаксично видовженими реченнями. "У конкретному часі-просторі прочиняються двері в інші світи, минуле сідає поруч з теперішнім, прадіди єднаються зі своїми далекими нащадками" (Н.Зборовська).

Світ сприймається в площині України. Самарканд - це майже Київ, усі ріки світу впадають у Дніпро. У сцені пекла (тут, певно, отримав розвиток давній жанр - видіння) змальована жахлива картина знущання над українськими святинями у сталінському суспільстві: пикаті молодики "юрмами бігали навколо пам'ятників, приставляючи до них драбини, …обкалювали й оббурювали" їх або "виливали на них відра нечистот". Для цих нелюдів усі українці - "Мазепи і бендерівці". Таборового п'яничку Стецька (який випадково потрапляє до пекла) вони примушують робити те ж саме, але він не ладен, бо "не годен каляти живої людини". Бо не здатний "бити безборонну людину, навіть коли вона винна, а невинну й поготів".

Образ часу розкривається через жахливе цокання диявольських годинників: "груди офіцера обвішані не медалями, а трофейними годинниками, які всі показували різний час, так голосно цокали, що аж відлунювало на весь табір". Так кров невинних жертв прохала захисту у самого неба.

1982 р. було написано "Роман про людське призначення". Епіграфом до нього Андієвська взяла слова Шевченка "Возвеличу малих отих рабів німих!".

У контексті круглого часу, "де немає таких понять, як до і після, початок і кінець" (Н.Зборовська), письменниця творить метафоричний образ котушок часу: де волокнина тріскається, час витікає з кола на поверхню і видовжується в лінію.

У центрі світобудови - знов українська земля. Українці опиняються в Канаді, США, Німеччині, Бразилії, Аргентині, Японії. Як і в попередньому романі, Андієвська наводить конкретні факти, що підсилюють настроєвість твору. Згадуються твір Солженіцина "Гулаг", а також "голодівки перед ратушею на Марієнпляці на знак солідарності з Валентином Морозом, за якого в усіх українських церквах йшли молебні, після чого люди зі свічками вирушили в похід по всьому місту, що, догоджаючи єдинонеділимній держиморді, не квапилося бодай одним реченням згадати у щоденних новинах". Іноді письменниця вдається навіть до відвертої інвективи на зразок "незрівнянний ощасливлювач людства Йоська" тощо.

Крізь добро і зло проходить хистка лінія. Кожний герой кінець-кінцем вирішує проблему призначення людини. "Не виключене, що саме в цьому прагненні: головою крізь мури до недосяжного - і міститься людське призначення".

Немає головних і другорядних героїв, часової послідовності подій. Весь світ - це знаки. Призначення людини - вчасно знайти свій знак. Тризуб - "найсліпучіший знак" у скарбниці творця.

У збірці "Казки" (2000) зібрано твори цього жанру, що з'явилися в різні роки.

Дослідники (наприклад, В.Коптілов) вважають, що вони стоять в одному ряді з казками таких європейських митців, як Ганс Андерсен та Оскар Вайлд.

Казка "Говорюща риба" - це трагедія індивідуальності, яка не підозрює про свою непересічність. "Говорюща риба …не розуміла, чому сумують батьки, коли так приємно говорити". Її відцуралися усі і вигнали з озера.

Риба знаходить собі приятеля - рибалку, який запрошує її до себе. І тут трапляється трагедія: жінка, не здогадуючись, що це - гість, приготувала рибу на сковорідці для приятеля свого чоловіка, якого очікували в гості! Жінка не могла почути рибу, бо ніколи такого не бачила, її духовні очі були закриті на сприйняття небуденності. І навіть рибалка фактично відцурався від свого приятеля: "смажені риби всі однакові, і рибалка не впізнав свого приятеля. Говорюща риба відрізнялася від інших риб тільки голосом, без якого вона стала такою, як і всі її мовчазні брати і сестри".

У "Казці про чоловіка, який мав сумніви" йдеться про людину, котру постійно долали сумніви. І нарешті, ставши дорослим, він побачив, що його сумніви - "це сім стулених докупи в одного вороного коня румаків, які несуть його в прірву, звідки нема вороття". Йому наснився дивний сон: неначе якийсь дідусь прохає його підмітати подвір'я сонцем і місяцем замість віника і в нагороду дає одне зернятко, що, спавши на дно серця, проросло у деревце надії. Так чоловік переміг свої сумніви.

Темі подолання сумнівів присвячено й іншу казку - "Казку про чоловіка, що заступав усевишнього". Усевишній дозволяє чоловікові побути Богом. "І доки чоловік вірив, що Божа іскра в ньому допоможе і в найтяжчій скруті, доти йшло все гаразд". Але незабаром його опосіли сумніви. До нього стали приходити і зухвало просити відпущення гріхів "злочинці, збоченці і лиходії". І людина розгубилася так, "що йому забракло сил вершити й найпростіше". Один з нахаб вдарив чоловіка ножем, і, хоч Бог відживив його, але не загоїлася душевна рана. Бог пояснює чоловікові його помилку: "сумніви - це вияв не моєї, а твоєї власної волі, яка й віддалила тебе від мене, зробивши безсилим. Коли ти подолаєш цю прірву, …ти станеш таким, як я, бо я і є ти!" Бо "тільки деревце надії в людському серці й допомагає чоловікові долати сумніви, як є вершниками прірви".

Так, творчість Емми Андієвської - непроста. Вона сама це визнає і ніби провокує читача потенційною елітарністю своїх творів: "Мистецтва для всіх нема. Це абеткова істина. Я не бачу доцільності в тому, щоб симфонія була на рівні частівки. Це погано для обох" (інтерв'ю 1993 року).

Але вона підпорядковує її високій меті: виховувати у людей добро і спрямовувати їх на шлях до пошуків свого призначення і місця у світі.