Боротьба з русифікацією

Від написання цих сентенцій маємо півтора сторіччя боротьби українського народу з русифікацією. Речниками цього спротиву були гетьман Іван Мазепа і Тарас Шевченко, Симон Петлюра і замучений у 1984 році по 14 роках таборів Василь Стус. Офірами царської імперії, а потім імперії совєтської стали Запорозька Січ, Центральна Рада, "Розстріляне Відродження" українського письменництва, 8 мільйонів українських селян, замордованих штучним голодомором 1932-1933 років, мученики греко-католицької церкви, що переслідувалась від часів Петра I до нашого часу.

Наприкінці ХХ ст. 50-мільйонний український народ - від Львова до Києва і Донбасу - висловив своє віковічне прагнення до життя у незалежній державі. Це було заманіфестовано 1 жовтня 1990 року відмовою від підписання нового союзного договору, що передбачав би подальше існування в'язниці народів. Вже під час референдуму 1 грудня 1991 року сталося те, що передбачав і до чого прагнув шляхетний росіянин Олександр Герцен, коли у листі "Росія і Польща" у лондонському двотижневику "Колокол" 1859/34 писав: "Хмельницький не з любові до Москви, а лише з ворожості до Польщі підпорядкувався цареві. Москва, або точніше Петербург, ошукали Україну і схилили до ненависті до московитів...

На мою думку, проблема розв'язується дуже просто. В такій ситуації Україну належить визнати вільною і незалежною державою...

...Розв'яжемо їм руки, розв'яжемо їм "язик", нехай мова їхня буде повністю вільна, і тоді висловлять вони своє слово..."

Але власне страх перед такою свободою слова, котра могла призвести до відокремлення України від Російської імперії, активізував русифікацію і схиляв офіційну російську еліту і владу до трактування української мови як говірки російської, а українців як однієї з гілок великоросійського народу.

Шкода, О.Герцен не став вчителем О.Солженіцина в українському питанні. Автор "Архіпелагу Гулаг" хоча й відбував ув'язнення у совєтських таборах разом з українцями, що боролися за незалежність своєї країни і становили близько 70 відсотків в'язнів, волів залишитися вірним іншому російському класикові - Бєлінському.

Думки про Львів

Політичними прихильниками ідеї Бєлінського та Солженіцина стали Зюганов і Жириновський, котрі, як підкреслює професор Є. Помяновський, хочуть з міркувань етнічного очищення віддати Львів полякам, а решту українських земель з'єднати з єдиною Росією.

Можна вважати, що до подібних висновків обидва кандидати в президенти Росії дійшли спираючись на статтю О.Солженіцина "Як нам облаштувати Росію?", яка була надрукована у багатьох періодичних виданнях. Згідно з думкою Солженіцина, "у Литві та Польщі білоруси і малороси вважалися за росіян і боролися з полонізацією і окатоличенням". Прилучення цих земель до Росії у той час було трактовано як "воссоединение".

Треба підкреслити, що не могло бути жодного "воссоединения" українських і білоруських земель з Росією. Росія до кінця XVII сторіччя була Московією (сама Москва була заснована у 1147 році). Білоруси й українці не мали безпосередніх контактів з москалями аж до фатальної для них Переяславської угоди у 1654 році, точніше до Андрусівського миру у 1667 році, за умовами якого Україна була поділена між Річчю Посполитою і Москвою. Тільки після приєднання до Московської держави лівобережної України - разом з колискою східнослов'янського християнства Києвом - Москва іменує себе третім Римом, єдиним оборонцем справжньої християнської віри і приймає назву Великоросії. Відтоді вона розпочинає послідовне підпорядкування собі усіх українських земель колишньої Київської Руси, або Малоросії, котру у єдності з Галичиною вирішено долучити до Великоросії. Завоювання московськими царями на чолі з Петром I українських земель було трактовано - як пише О.Солженіцин- "усіма" (мусимо розуміти, що головним чином "усіма росіянами") як "воссоединение".

Взагалі ж, на мою думку, з'ясування польсько-українських справ пан Солженіцин міг би залишити самим полякам і українцям. Як українець з Польщі, я маю повне право висловлюватись як на тему справ польсько-українських, так і українсько-польських.

Хочу підкреслити, що, незважаючи на нашу спільну драматичну польсько-українську історію, з'являлися у Польщі спадкоємці Адама Міцкевича, який у своїх паризьких лекціях підкреслював, що "хто думає про інтереси тільки одного народу, той є ворогом свободи". Натомість з українського боку виростали пильні прихильники ідеї Тараса Шевченка, котрий мав переконання, що польсько-українські війни призвели обидва народи до спільної неволі, і тому у своєму поетичному посланні не до східних, а до західних найближчих сусідів, друзів-ляхів просив, аби знову подали руку козакові-українцю і разом, на справедливих християнських засадах почали відбудову "тихого раю" у цій частині Європи.

Власне, ці ідеї незалежності і справедливості Міцкевича і Шевченка, а не ідею суверенності, яку пропонувала ПОПР, використовували з перших днів фундатори польського серпня 1980.

Професор Є.Помяновський виокремив дуже історичну проблему антагонізму Зенона Пазьняка та міністра закордонних справ Білорусі І.Антоновича, котрий у Варшаві згадував Велику Революцію, аби сказати з жалем: "У 1793 році французи не мали ані золота, ані сировини, але мали ідею. Ми не маємо ані золота, ані сировини, ані ідеї. Не дивно, що ми шукаємо допомоги у Росії".