Володимир мокрий,

професор габілітований, Ягеллонський

університет, Краків, Польща

Українсько-польсько-російські перетини: погляд з кракова

Донбас - це земля, до якої в цілому і до людей якого зокрема я маю особливий інтерес. Переконаний, що саме цей промислово розвинений край відіграє одну з ключових ролей в долі сучасної Української держави. Тому я, як і багато хто з вчених українського кореня в Європі, зацікавлений у контактах з Донбасом, творчій співпраці.

Не так давно в Польщі надруковано працю професора Єжи Помяновського під назвою "Подати руку козакові". Це чергова, вельми поважна розвідка відомого автора, що торкається багатьох дійсно пекучих політичних, культурологічних та економічних подій і фактів, котрі відбуваються на наших очах, а також порушує актуальні проблеми з історії польсько-українсько-російських стосунків.

Важливі питання, що подекуди вперше розглядаються у цьому матеріалі, спонукають до подальших роздумів, вимагають широкого публічного обговорення, а також певних доповнень, уточнень та додаткової аргументації. Це корисно знати українській інтелігенції в Україні.

Розпочнемо з наближення до історичного контексту, завдяки якому може бути ще глибше усвідомлена ідея, висловлена професором Є. Помяновським наприкінці тексту, а сформульована вже у назві публікації, запозиченій зі спадщини українського пророка Тараса Шевченка. Спробуємо довести, долучаючи деякі міркування й факти з історії, яка, здається, повинна бути вчителькою життя, що дійсно мусимо "підтримувати країну, котра не хоче бути залежною і підпорядкованою Росії" і що це відповідає інтересам самої Росії.

Ще одне попереднє дрібне зауваження. Якщо дехто вже забуває про власну "дорогу страждань" і чуже страждання йому байдуже, тоді найкраще було б запитати ради тих, котрі, як Гомер, Шевченко, Міцкевич і Герцен", за усіх висловились, за усіх вболівали".

Спільний шлях до Сибіру

Поляк Єжи Єнджеєвич - автор найкращої у світі белетризованої біографії Тараса Шевченка "Українські ночі, або Родовід генія" - колись писав, що: "Поляки й українці впродовж декількох сторіч йшли безперервним ланцюгом до Сибіру". Натомість сам Шевченко у вступі до поеми "Гайдамаки" закликав, аби поляки й українці порозумілись з усією гіркою правдою про спільну історію, тому що тільки тоді сини переконаються, що їхні батьки мусили і знову будуть брататися зі своїми ворогами.

Шевченка зовсім не випадково було заслано до карної команди царського російського війська (де катували його 10 років під царським "указом", що забороняв не тільки писати про вільну Україну, але й малювати киргизькі краєвиди). Теж не випадково Шевченко написав поетичне послання виключно "Полякам", яке закінчив закликом "відбудови тихого раю" спільного з поляками:

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай.

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Шевченко не відчував ненависті до жодного народу. І до російського також. Саме завдяки його світлим представникам Шевченка було викуплено з кріпацької неволі, влаштовано в художню Академію у Петербурзі, а потім звільнено з солдатчини. І хоча після того останні три роки свого життя він прожив не у милій Україні, а лише у холодному Петербурзі, але серед друзів росіян. Одначе Шевченко не написав поетичного послання до москалів і не прохав їх подати руку козакові. Чому? Може, тому, що найвидатніший російський критик того часу, "демократ" Віссаріон Бєлінський не тільки не визнав Шевченка як поета після видання його епохального тому "Кобзаря" у 1840 році в Петербурзі, але й не визнавав існування української літературної мови, а також існування окремого від великоросів українського народу. Бєлінський, рецензуючи, між іншим, твори Шевченка, писав про Україну як "Малоросію", як провінцію Росії:

"Історія Малоросії є не більше як епізод царювання царя Олексія Михайловича... Історія Малоросії - це побічна річка, що впадає у велику ріку російської історії. Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим більше державою... Плем'я може мати тільки народні пісні, але не може мати поетів, поетів мають тільки великі народи, а що ж то за народ без великого і автономного політичного значення. Живим доказом цієї істини є Гоголь, в його творах зустрічаємо багато одвічних українських елементів, яких не має і не може бути в російській прозі, але хто ж називає його українським?"

Можна було б подібні висловлювання Бєлінського відкласти до історичного архіву, якби не факт, що став він ідеологом русифікаторської політики царської влади, котра у 1976 році видала безпрецедентний у світовій практиці "указ", що забороняв не тільки друкування українських книжок, але й навіть вживання назви "Україна". Замість України мала існувати "Малоросія", що ставала провінцією Великоросії. Натомість у наступних царських указах констатувалось, що "в навчальних закладах як Царства, так і прибалтійських губерній, треба прагнути здійснювати викладання російською мовою. Ніщо так не єднає переможені народи з переможцями, як мова".