Австралія

Вихідці з України вважаються найзгуртованішою етнічною групою континенту. Вони активно прявляють себе в науці, освіті, бізнесі. Зараз загальна чисельність іммігрантів-українців становить понад 40 тисяч і постійно зростає через те, що австралійський уряд зацікавлений у притоці нової робочої сили. Отже, виділяється достатньо фінансування для розвитку українських шкіл та підготовки фахівців з україністики: в цьому напрямі плідно працюють різні педагогічні курси, кафедри українознавства в університетах Сіднея й Мельбурна. Культурний розвиток українського етносу в Австралії забезпечує Музей української культури, театр ім.Л.Курбаса (Мельбурн), хорові, танцювальні, інструментальні колективи аматорів і професіоналів. Серед останніх найбільш відомими є: музиканти К.Скрипченко, О.Тарнавська, В.Мішалов, художники М.Кміт, В.Савчак, Л.Денисенко, літератори Д.Нитченко (Чуба), В.Онуфрієнко, Н.Лазурський. В Австралії діє також ряд українських видавництв і газет.

Маємо констатувати, що невелика за чисельністю українська діаспора в цій країні (порівняно з діаспорами США, Канади, Аргентини, Бразилії), яка фактично має лише повоєнну історію, досягла одного з найвищих рівнів національно-культурного життя.

Азія

Серед азійських країн є досить численні українські громади, назвемо Ізраїль, Японію. Оскільки про діяльність діаспорових організацій в цих країнах мало відомо, то відзначимо лише видатних вихідців з України, що прославили себе участю у культурному, політичному та громадському житті країн, в яких вони живуть. В Ізраїлі - це прем'єр-міністр Г.Меїр, нобелівський лауреат письменник Ш.Агнон, політики С.Гольдельман, В.Жаботинський, Н.Щаранський; в Японії українець В.Єрошенко вважається класиком японської літератури.

Українці та вихідці з України проживають також і в Китаї та Туреччині. Але ні преса, ні урядові, ні громадські організації не подають даних про них як про сформовану діаспорову етнічну групу.

Ігор ПАСЬКО,

кандидат філософських наук професор, завідувач Донецької філії Центру гуманітарної освіти НАН України

УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ В КОНТЕКСТІ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРОЦЕСІВ

Українська діаспора тривалий час була яскравим носієм державницької національної ідеї України. Демократична еліта в сучасній Україні теж визначилася з українською ідеєю у межах політичної царини. Звідси джерела досить популярної концепції української політичної нації як суто політичного об'єднання громадян незалежно від їхнього етнічного походження, традицій, світогляду і культури. Головним інтеґруючим чинником вважається демократична держава з правами, свободами і обов'язками, що вона надає своїм підданим. З того політичного об'єднання має буцімто постати відчуття належності до єдиного цілого як суб'єкта історичного процесу, впевненість у можливості задоволення власних потреб у такій спільності, а звідси - державний патріотизм і колективна система вартостей.

Отож маємо спробу використання у наших умовах франко-англійської парадигми національної ідеї. Вона, безумовно, приваблива. Але не забуваймо, що спрацьовувала вона тільки за певних умов. По-перше, за умов усталення міцної, непорушної держави та коли загал громадян сприймає цей процес позитивно як свою власну історично зумовлену долю. У такому стані була Франція доби Наполеона. В нашому побуті цього політичного чинника вочевидь бракує. Значна частина російськомовного населення сприймає Українську державу як прикре, тимчасове явище, що виникло попри історичну необхідність, зі свавільних амбіцій деяких політиків. По-друге, в умовах, коли нова держава надає своїм громадянам політичний статус, права і повноваження привабливіші і ширші, ніж у попередній державі. Так було у Сполучених Штатах. Безперечно, наш люд не вважає за найвищу вартість демократію західного зразка, радше орієнтуючись на традиційно-знайомі державні форми. Політична культура загалу населення перебуває на маргінесі, тобто поза межами стандартів сучасної європейської культури. Нарешті, по-третє, в умовах, коли держава вабить заможністю. Цього теж не маємо.

Отже, доходимо висновку, що становлення такої абстрактної політичної нації в нашій державі допоки вельми проблематичне. Крім того, варто пам'ятати, що в будь-яких умовах формування політичної нації можливе лише навколо певного етнічного ядра і на ґрунті чітких мовних принципів.

Загальновизнаною є теза про взаємну позитивну комплементарність (взаємодоповнюваність) українського і російського етносів. Можливо, вона слушна щодо міжіндивідуальних контактів українців і росіян. Але взаємозв'язок їх на рівні етносів виглядає інакше. Чи можна кваліфікувати як позитивно комплементарні взаємини етносів, коли один з них вважає себе окремим народом, з окремою культурою і мовою, а другий радикально заперечує це, намагаючись піддати його асиміляції?

У зв'язку з цим виникають деякі міркування щодо специфіки співіснування цих народів на наших теренах. Поширена думка, що промислові міста України є зросійщеними, а тому й російськомовними. Це не зовсім так. Промислові центри з самого початку поставали як переважно російські міста. З різних причин - і об'єктивних, і суб'єктивних - українське селянство не пішло у міста, що виникали у добу індустріальної революції. Воно воліло традиційного способу буття. Краще з землею у Канаді, чи Зеленому Клину, ніж без землі у вибої чи біля домни - такі, очевидно, були рушійні сили більшої частини трудової української еміграції.

За чергового Виклику історії - індустріалізації - Україна не спромоглася на Відгук. Це була велика трагедія українського народу, наслідки якої він відчуватиме ще довго. Але для росіян колонізація українського міста теж стала фатальною. Антитеза "російське промислове місто - українське село і містечко" не стала джерелом розвою і взаємозбагачення культур. Українська природа, культура, мова, традиції - все це для росіян було (і значною мірою залишається до сьогодні) незрозуміле й необов'язкове, сприймалося (і частково сприймається до сьогодні) як вороже і відстале, сільське і меншовартісне. Керівна роль росіянина - чиновника, власника капіталу, просто носія панівної мови - заохочувала до активного прагнення перевлаштування всієї української етнічної системи за російськими зразками. Однак, руйнуючи українську звичаєвість і мову, росіяни руйнували свої етнічні традиції, ментальність, підґрунтя культури.

Якщо скористатись термінологією і методологією Л.Гумільова [2], то слід визнати дві фази розвитку відносин між цими двома народами - це ксенія і химера. Поки промислове місто і решта України були відносно відокремлені, існувала ксенія - форма нейтрального співіснування двох народів, за якої зберігається їхня своєрідність і відокремленість. Але разом з поступовою експансією міста на село, збільшення кількості української людності у місті, що особливо властиве для років радянської влади, постає химера - форма контакту двох народів, за якої вони втрачають свої питомі риси. В химерах маємо повний хаос суспільних норм, смаків, поглядів і уявлень. Химера - це спільнота, що нездатна до розвою, а також духовно-культурна імпотенція і деградація.

На українській землі російський етнос давно став химерою, так званим російськомовним населенням, побічною гілкою свого народу, що не плодоносить, а лише животіє за рахунок соків материнської культури. І мусимо не плутати російськомовне населення з російським народом, бо російський народ - то Росія. Хоча російське населення України майже повністю сконцентроване в її антропогенній сфері, тобто у містах, усім відома його загальна кількість. Вистачить на чималу державу. Але скажіть, де і коли в Україні творили справжні російські митці найвищого гатунку: письменники і поети, композитори і виконавці, художники і мислителі? Творили, але в Росії. Бо тільки там є камертон російської душі. Здається, ніби та сама російська мова, ті самі суспільні реалії, але чогось невідчутного бракує. Мабуть, рідної землі, повітря, сонця, тобто незбагненного "російського духу". Адже справжня культура, в тому первісному, староримському значенні, виростає на рідній землі. В іншому підсонні вона або дичавіє, або стає нежиттєздатною.

Мусимо визнати, що пересічні українці в ряді регіонів, зокрема Сході і Півдні, теж є невід'ємною складовою химери, як то не прикро. Для народження культури вистачить одного народу, для того, щоб позбавити її власного життя - необхідно мінімум двоє. Але українці наразі існують і поза химерою у природному довкіллі - українського міста і села. І хоча російськомовний українець, мешканець промислового міста, деструктивно впливає на свого родича у селі, допоки животіє те село, все ж маємо невичерпне джерело української культури, ментальності, національної ідентичності. Тільки у разі остаточного винищення села і української еліти в містах і світової української еліти в діаспорі можна буде поставити крапку. А доти історія народу триває...

Таким чином очевидно, що розбудова так званої української політичної нації на підмурках російської мови і культури, є повністю безперспективною справою. Саме тоді отримало б вагомий сенс питання про те, які маємо історичні, мовні та культурні підстави для самостійного існування власної держави. Відтак можна було б трактувати цю державу як нонсенс, як культурно занедбаний, штучно відірваний шматок Росії і ставити питання про негайне повернення до рідних пенатів. У такий спосіб поняття Україна повністю втрачало б усяке етнічне і культурологічне значення. Дійсність насправді мала б відповідати сентенції, що українці - це ті ж самі росіяни, тільки трішечки гірші, бо здатні продукувати, поширювати, споживати тільки російську ерзац-культуру. Держава такого народу могла б триматися лише на політичних важелях. Варто ці важелі усунути... Такий стан речей повністю влаштував би деяких. Але це не українська ідея.

Інша річ, коли ми говоримо про українську політичну націю зі стрижнем української мови, культури, історії. Ця ідея підтримується частиною сучасної української еліти, як в Україні, так і на зарубіжжі. Але це скоріше ідея для майбутнього, а не сьогодення, бо українцям треба стати цим стрижнем, перебравши під свій контроль різні інститути держави - інформаційний простір, освіту, державні структури, церкву та ін.

Українському народові не дарована Богом така держава, яка б витворила з нього народ-месію. Як то Росія. Не дарувала йому історія й такого політичного об'єднання, щоб став він народом-демократом, понад усе закоханим у свободу. Як то французи чи американці. Отож, чи знаходилося йому власне місце на політичній мапі Європи? Ні. І взагалі не мав він ніби талану стати нацією. Але, попри все, стає. І ми сьогодні - свідки цього важкого, але невідворотного процесу.

Була здеформована свідомість українського народу. Стерта його історична пам'ять. Розмилися контури, розплямувався ареал. Народ ніби пішов у небуття, асимілювався. Але ні, то не народу не стало, то не стало його зримого, чуттєвого образу, а залишилось незнищеним його позачуттєве, невидиме єство. Лише цим можна пояснити ту велику таємницю, що розшматований амбітними сусідами, не розчинився наш народ у російському, польському, румунському, угорському, словацькому етносах. Не поступився сугестії (навіювання, вплив на волю інших), що українська мова не лише зіпсованою польською чи діалектом великої російської. Відтворював власну. Не дав розрубати мечем Збруча Україну на два псевдонароди. Прагнув єдиного.

Єство українства причаїлося у катакомбах народної підсвідомості, під брилами руїни українського собору. Але воно весь час жило як загальноетнічне, як архетипи, як передвідчуття єдності долі і культури, пробуджувало історичну пам'ять і свідомість, карбувалося у мові і ментальних структурах повсякденності українського народу. Воно то майже непомітне, то нуртує аж через край за своїми власними, маловідомими законами.

Карл Юнг, аналізуючи еволюційні катаклізми німецької нації, писав: "Архетипи, як русла річок, що іноді пересихають, але навіть у цьому стані можуть бути виявленими будь-коли. Архетип є подібним до старого русла, вздовж котрого протягом багатьох сторіч тече вода життя, пробиваючи собі окремий глибокий канал; чим довше тече вода цим каналом, тим більше ймовірності, що рано чи пізно вона повернеться у старе русло... Життя націй - це величезний стрімкий потік, що зовсім не контролюється людиною і перебуває у руках Того, Хто завжди сильніший за людей..." [3, с.178].

Безперечно, маємо певні аналогії з українською духовною історією. У фундаменті розвою як німецької, так і української нації лежить суперечність між свідомим і підсвідомим, раціональним та ірраціональним, суспільно-політичним та етнічним. Вона розгортається як трихотомія архетипів етнічного підсвідомого, культури етносу і суспільної цивілізації. Етнічне підсвідоме, завжди утаємничене у вигляді символів, несе у собі відкарбування пам'яті минулого свого народу. Це найбільш архаїчний фрагмент його психології, що не контролюється свідомістю, але обов'язково виявляє себе в неочікуваний спосіб. Натомість цивілізація - це нормативна суспільно-політична та морально-правнича структура, у рамках якої відбувається реальне життя етносу. Якщо підсвідоме є внутрішньою серцевиною народного життя, то цивілізація - його зовнішньою оболонкою. Зв'язок цих двох шарів опосередковується духовною культурою.

На духовну культуру покладаються функції гармонізації зовнішнього і внутрішнього, архетипів і цивілізації. Ось у цій площині й розгортаються майже всі драми і трагедії життя народу. З одного боку, культура є нічим іншим як процесом постійного перекодовування ірраціональних імпульсів колективного підсвідомого у раціональні формули, процес "випаровування" енергії підсвідомих ваблень у вартості культури, процесом перетворення ірраціонального синкретичного етносу в націю як культурну спільноту, як сукупність окремих особистостей. З іншого, саме культура є продуктивною силою відтворення цивілізації, і за її рецептами мають створюватися і функціонувати нормативні структури соціуму. Асимілятивна ефективність культури щодо вируючих архетипів підсвідомого, адекватність культури щодо породжених нею соціально-нормативних структур - ідеал, мета і норма суспільного життя нації.

Водночас маємо й численні варіанти патології. Недорозвинена культура не може бути гарантом надійного цензурування підсвідомого. У цьому випадку суспільне буття етносу отримує ірраціональний, непрогнозований характер. Розвинена, але чужорідна культура, сформована на підмурках архетипів інших етносів, незалежно від того, нав'язана вона народові силоміць чи зовні добровільно запозичена, обов'язково стає репресивною культурою. Така культура замість регулювання етнічного підсвідомого замуровує його у своєму підземеллі, тим самим породжуючи ментальний дискомфорт: масове відчуття тривоги і небезпеки, апатії і агресії. Рано чи пізно підсвідоме виривається назовні, супроводжуючись каламутними потоками емоційної ненависті. Кров ллється найчастіше через фантоми, вартість яких раціональною культурою принципово не вимірюється: конфесійну належність, символіку тощо.

Іншим варіантом є невідповідність культури і цивілізації. Ця диспозиція досягає свого апогею у поневолених народів, соціальні процеси котрих регулюються нормативними системами метрополії. Але способи вирішення цього конфлікту в історії бувають досить різноманітними. Загалом можемо зазначити, що міра адекватності структур колективного підсвідомого, культури і цивілізації обираються критерієм гармонійності між різноманітними потребами та інтересами, правами та свободами народу і всім суспільним механізмом їх забезпечення.

Німецька історія дає нам класичний приклад усвідомлення конфліктної невідповідності архетипів германського етносу, з одного боку, і офіційної культури та суспільно-політичних структур німецького світу, з іншого. Німці розв'язували ці проблеми, розбудовуючи культуру й цивілізацію у формах, суголосних глибинному. Відмовившись від античної спадщини як чужинної, вони віднайшли свій власний героїчний епос. Романтичне мистецтво і некласична ірраціоналістична філософія постали на руїнах романського класицизму і класичного раціоналізму; "новий порядок" і Другий Рейх відновили середньовічну імперську ідею з її політичними структурами. Специфікою цього феномена було те, що німецький народ ніколи не був поневолений. Суперечність між підсвідомим духом германського етносу, його офіційною культурою і цивілізацією була внутрішньою проблемою самої німецької нації і не вела до зовнішніх конфліктів. Вона вимагала інтелектуальних та духовних пошуків, духовної полеміки, але зовсім не вимагала полеміки збройної. Ситуація змінюється вельми радикально лише в XX ст., особливо з Версальським миром, коли Ваймарська республіка стала сприйматися народною чуттєвістю як соціополітична форма, що ґвалтовно нав'язана їм Антантою. Поступово внутрішньо-німецька дискусія перетворилася у міжнародну, що відбувалася з застосуванням, усіх мілітарних аргументів. Так акт національного приниження обернувся всесвітньою трагедією.

До гармонії між архетипами, культурою і цивілізацією німецька ідея на той час не привела. Про гармонію може свідчити лише той стан народу, коли підсвідомого ніби і не існує. Є тільки висока культура, демократична цивілізація і врівноважений пульс психічного життя нації. Так буває, коли етнос органічно розвивається на ґрунті власної культури, коли від початку відтворює культуру в збалансованій єдності з ірраціональним колективним підсвідомим, коли розвиток культури також органічно супроводжується розбудовою нормативних державно-політичних структур. Як то у французів, британців, американців... У німецькому варіанті слабкою ланкою стала культура, що виявилася фатально неспроможною регулювати раптову повінь підсвідомого. Ми мусимо пам'ятати цей урок історії.

Українські пошуки свого місця в історичному процесі також торуються крізь колізії сфер архетипів, культури і цивілізації. Від Руїни маємо в Україні той жахливий стан постійної невідповідності етнічного підсвідомого і панівних у суспільстві цивілізаційно-нормативних структур. У політичній площині ця невідповідність розгортається як конфлікт поневоленого і поневолюючого народів. Конфлікт між архетипами українського етносу і чужинецькою цивілізацією, опосередкований тоненьким прошарком власної культури, нездатної загатити ірраціональні потоки лави, розігрітої гарячими почуттями агресії і страху, тривоги і небезпеки, вини і помсти та направити їх у раціональні русла, у нашій історії з містичною закономірністю виливається у бунти, повстання.

Можемо скільки завгодно трактувати наших ребсльянтів як героїв. Але якщо йдеться про українську ідею, то повинні зважати на думку європейського співтовариства, без підтримки якого втілення в дійсність цієї ідеї не уявляється можливим. А в європейській опінії український народ отримав сталий імідж емоційно-ірраціональної нації, нездатної приборкувати примхи власного етнічного підсвідомого.

Певний раціональний сенс у такому ставленні існує. Але він полягає не в констатації емоційно-анархічної вдачі українства (такі риси притаманні підсвідомому багатьох народів, що не завадило їм віднайти шляхи державотворення), а у відсутності повновартісного механізму перекодовування підсвідомого у свідомі формули культури. Справді, ірраціональний бунт не розв'язує жодних проблем. Бунт може тільки руйнувати. Справа ж полягає у перебудові тих зовнішніх нормативних структур відповідно до внутрішнього єства нації. Тому національне рисорджименто (відродження, національно-визвольна боротьба) може мати надію тільки тоді, коли символи і фантоми етнічного підсвідомого не трактуються як найвищі вартості, а раціонально витлумачуються у мові політичних концепцій і програм, соціокультурних систем і мистецьких шедеврів.

Не викликає заперечення, що українська ідея від початку і до сьогодення постає і розгортається значною мірою як ідея української культури. Можна скаржитись на те, що Росія і Польща унеможливлювали розвиток української культури. Але то суб'єктивні українські клопоти. Об'єктивний діагноз говорить, що допоки у тому конфлікті архетипів з цивілізацією не постане культура як притомність саме української нації, майбутнє цієї нації залишається невизначеним.

Надзвичайно важливим є становлення культури, адекватної структурам підсвідомого, здатної безконфліктно виконувати регулювальні функції. Там, де у західних слов'ян бачимо розгорнутість у часі розвитку етносу-націй від символічних кодів міфу, через академічне його пізнання до перекодування в структури культури, в українській історії весь цей перебіг від міфу до культури може розглядатися сфокусованим у єдиній точці - Шевченковому генії. Натомість далі все навпаки - західні слов'яни в більшості створили універсальні системи культури і адекватні їм структури цивілізації. Для України проблема становлення повноструктурної національної культури залишається актуальною і сьогодні.

Україна отримала політичну незалежність, ще не вийшовши з культурницької стадії національного розвитку. Як то не парадоксально, але найбільше її досягнення за роки незалежності - то громадянський мир у державі. Тим самим світове співтовариство одержало перше підтвердження здатності української культури обмежувати ірраціональні імпульси колективного підсвідомого. На часі завдання розбудови національної цивілізації, бо поки що існуюча держава не є повністю українською за змістом, не є відповідною українському менталітету і архетипу. Але у цій царині поспішати треба вельми обережно. Розвиток культури повинен випереджати цивілізаційні реформи. Гармонія можлива лише там, де культура визначає цивілізацію. І тут здобутки української діаспори відіграють добру послугу для всього народу.

Підкреслимо, що сучасна цивілізація розвивається надзвичайно високими темпами, коли інформаційний та технологічний прогрес весь час пришвидчується. Вивільнена українська культура за останні роки зробила колосальний спурт. Надбанням широкого загалу стали досягнення практично всього світового українства, повертаються в лоно рідної культури видатні імена - від Ю.Дрогобича, Ф.Прокоповича, Д.Туптала та ін. аж до таких велетнів як В.Вернадський, С.Корольов, О.Архипенко, цілої плеяди письменників, митців, які жили і творили на зарубіжжі. В цих умовах розвиток культури може випередити розвиток політичних структур. Особливо це помітно в сучасних елітарних колах та серед молоді. Цю частину суспільства не задовольняє роль української нації - ні в державі, ні на міжнародному рівні.

Доконечність підстав української суверенності може бути доведена лише через формування політичних, економічних, соціальних інститутів, суголосних національній душі, національному характеру, національній культурі. Народові можна нав'язати політичні структури, можна нав'язати духовну культуру, але таке суспільство приречене на соціальні хвороби, конфронтацію, суспільні вибухи, бо не можна змінити підсвідому душу народу. В свою чергу шлях до соціального спокою і суспільної гармонії пролягає через культуру. Тільки культура може вгамувати архетипи підсвідомого і витворити адекватну їм цивілізацію. Саме тому українська ідея є передусім ідеєю випереджального розвитку української культури.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Костомаров М.І. "Закон Божий" (Книга Буття українського народу). - К., 1991.

2. Гумилев Л. Этносфера: История людей й история природи. - Москва, 1993.

3. Юнг Карп Густав. Душа й миф. Шесть архетипов. - К.,1996.

4. Mickewicz Adam. Ksiegi narodu i pielgrzy-mstwa polskiego. - Warszawa, 1986.

Секція 1

Донеччина і світове українство

Володимир БІЛЕЦЬКИЙ,

голова Донецького відділення Товариства "Україна-Світ",

професор Донецького національного технічного університету, доктор технічних наук

ДОНЕЦЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ ТОВАРИСТВА

"УКРАЇНА-СВІТ" у ДІЇ

Донецьке відділення товариства постало у 1997 році на базі Донецького українського культурологічного центру. На той час Центр вже мав суттєвий досвід роботи з діаспорою, виконував спеціальну програму "Міст", яка передбачала широкий аспект заходів співпраці із західною та східною українською діаспорою. До суттєвих дій центру слід віднести організацію і проведення в 1995 р. разом з УНСоюзом у Філадельфії ряду зустрічей в рамках конференції "Досвід українських громадських організацій", організацію з американським товариством "Золотий Хрест" у Лігайтоні Американсько-Української літньої молодіжної школи для обдарованих дітей Донбасу, опрацювання архіву відомого письменника, есеїста з Чикаго Івана Боднарука і випуск друком разом з ТУМ Чикаго книги цього автора в Україні "Між двома світами" (1996), участь у програмі випуску газети "Козацький край" для нащадків козаків на Кубані, Подонні та в Україні. Тому ми радо взялися за роботу вже під "дахом" Товариства "Україна-Світ".

Свою роботу Донецьке відділення Товариства "Україна-Світ" веде в декількох напрямках. По-перше, це програма, яку можна назвати "Нова книга", - пошук, підготовка до друку, друк і розповсюдження включно з презентаційно-інформаційними заходами нових видань, у першу чергу навчальних посібників з творчістю української діаспори. Їх призначення універсальне - для самої діаспори і для України. Спрямування - для шкіл та вузів, тобто для нової української генерації в Україні і діаспорі. В цьому напрямі ми вже здійснили декілька проектів. Першим проектом була вже згадана книга І.Боднарука "Між двома світами" (літературні портрети українських письменників діаспори, 1996), а другим - проект "Козак Мамай". Про нього - докладніше.

Важливе місце займає і підготовка власне художніх творів українців діаспори. У 1999 р. ми підготували і видали друком поетичну збірку шахтарського поета І.Герасименка, який родом з с. Біла, що на межі Курської та Білгородської області, оспівує в своїх віршах цей край, його людей, природу. В рамках більш раннього проекту газети "Козацький край" ми зверталися до творчого доробку сучасних українських поетів східної діаспори. Плануємо подальший пошук і видання поетичних та інш. творів, зокрема наших сусідів - кубанців.

По-друге, спільна робота з діаспорою по підготовці і випуску художніх книг і наукових досліджень-монографій. Тут на сьогоднішній день має місце п'ять проектів. Перший - підготовка і видання разом з кафедрою української філології Варшавського університету (С.П.Козак) наукової розвідки проф. В.О.Соболь "12 подорожей у країну давнього письменства" (2003) - вже зреалізовано. Другий проект - видання разом з українцями Хабаровська поетичної добірки Г.Гордасевич "Право на пісню" завершено у 2003 році. Перша партія книг розійшлася по основних бібліотеках України, у Національну спілку письменників. Третій - наукова розвідка В.О.Соболь про Дм.Туптала закінчена версткою в Україні (Донецьк) і щойно у 2004 р. вийшла друком у Варшаві. Цей проект особливо важливий у плані повернення в українську культуру і науку забутих (або призабутих) імен, видатних діячів науки і культури, дослідження їх творчості, введення у науковий обіг невідомих і маловідомих творів видатних українців минулого, які жили і творили повністю або частково поза межами України. Четвертий і п'ятий проекти ми зреалізували з нашим зем ляком - відомим українським поетом, журналістом, членом Спілки письменників України Володимиром Біляївим, який зараз живе в Каліфорнії (США). Суть цих проектів - підготовка і випуск друком в Україні та розповсюдження двох його робіт - поетичної збірки "Осіння обнова" (2001) та книги "На неокраянім крилі…" (штрихи до літературних портретів західної діаспори), яка щойно побачила світ і вже встигла 9 жовтня бути презентованою в рамках культурної програми Посольства України в США (Вашингтон). Крім того, нами проведена її презентація в Донецькому відділенні НСПУ, цими книгами нагороджені переможці донецької регіональної частини всеукраїнського конкурсу знавців української мови ім. П.Яцика.

Не можна не сказати ще про одну нещодавно завершену роботу, яка заслуговує на пильну увагу, - наукову монографію заступника голови Донецького відділення Товариства "Україна-Світ", кандидата педагогічних наук В.Оліфіренка "Підручник з української літератури: історія і теорія" (2003), в якій ґрунтовно опрацьовано розділ "Підручники з літератури в українському зарубіжжі". Це перша така робота в українській педагогічній та українознавчій науці. Здійснена вона за підтримки Канадського інституту українських студій Альбертського університету та ТУМ-Чикаго.

Третій напрямок нашої роботи можна означити як пресовий. Тривалий час в журналі "Схід", який видає Український культурологічний центр (Донецьк), ми готуємо і друкуємо в рубриці "Діаспора" матеріали про життя і діяльність відомих українських політичних і культурних діячів за кордоном, надаємо їм слово, знайомлячи донбаський та й всеукраїнський читацький загал зі світом діаспори. Так побачили світ статті В.Біляїва з Вашингтона, Храпливої-Щур з Канади, В.Чумаченка з Краснодара, В. Білинського зі США, М.Бірюка та В.Іскри з Воронежа, В.Мокрого з Кракова та багато інш. Статті фахового рівня, суто ексклюзивні, деякі є певного роду відкриттями - як, скажімо, перша публікація спогадів Ерастова - чільного діяча українства Кубані на початку століття. Важливі й актуальні публікації в журналі "Схід" та "Донецькому віснику НТШ" у 2000-2003 рр. стосовно проблеми формування, існування, розвитку та ролі українських наукових еміграційних центрів у Чехословаччині (в 20-40-х роки).

В рамках можливостей журналу "Схід" ми опрацювали план спецвипуску "Донбас і українська діаспора", підготували і видали його в кольорі до ІІІ Всесвітнього форуму українців (2001). Це унікальне видання, яке створили В.Білецький (шеф-редактор), С.Єременко (гол. редактор до 2004 р.), Н.Лоєнко (концепт-дизайн), О.Новикова та І.Кучук (комп'ютер) охопило понад 12-річний (з 1989 року) період контактів та співпраці на рівні громадських організацій (так званого "третього сектора") Донеччини із західною та східною українською діаспорою. Видання побачило світ завдяки активності Донецького відділення Товариства "Україна-Світ", "Українського культурологічного центру" в Донецьку та фінансовій підтримки Донецької облдержадміністрації. Воно було широко розповсюджено на ІІІ Всесвітньому форумі українців і надійшло в понад 40 країн світу, де мешкають сьогодні українські громади. Спеціальний номер аналітичного журналу "Схід" залишається найбільш повним зібранням матеріалів про культурні, громадські, фахові виміри контактів шахтарського краю зі східною і західною українською діаспорою. Без сумніву, випуск цього видання - один з найуспішніших наших проектів.

Крім того, ще у 2000 році разом з художньо-публіцистичним журналом "Донбас" підготовлено і випущено друком спеціальний випуск журналу, в якому близько 50% матеріалів висвітлюють співпрацю "Донеччина-Кубань", стан справ з української культури на Кубані.

Четвертий напрямок нашої роботи - громадсько-культурні зв'язки з діаспорою. Різнопланова робота членів Донецького Товариства включає, образно кажучи, відкриття України і Донеччини для діаспори і відкриття діаспори та світу для донеччан. Використовуючи грантові можливості, члени Донецького відділення Товариства "Україна-Світ" та Українського культурологічного центру здійснили творчі контакти з представниками української діаспори в країнах їх проживання (США, Росії, Польщі, Чехії, Канаді, Угорщині та ін.), а також приймали в себе гостей зі США, Канади. З ранніх акцій слід згадати і лекторії В.Тихої з української літератури на Вороніжчині, виставку там же української вишивки, і допомогу С.-Петербурзькому українському Товариству в проведенні шевченківського свята (В. Рижкова), і широку акцію "Українська книга - українцям Росії", яку ми провадили ряд років і в рамках якої надіслали до східної української діаспори тисячі книг. У жовтні 2000 р. ми приймали у Донецьку делегацію представників української діаспори з Бані Луки (Югославія).

Представники Донецького відділення Товариства взяли участь у ряді конференцій: міжнародній конференції "Українська діаспора в Росії", 7-8 квітня 2000 р, м. Москва (доповідь В.Оліфіренка "Навчальна книга для східної діаспори (досвід Донеччини)"), всеукраїнській конференції з проблем інформаційного простору та ролі в ньому української діаспори (при Державному комітеті інформації) - березень 2000 р. (учасники конференції - В.С.Білецький та В.В.Оліфіренко), підготували і провели звітно-виборчі конференції Донецького обласного відділення Товариства "Україна-Світ" (2000, 2003 рр.), взяли участь у презентаційному прийомі з нагоди щорічної конференції Вашингтонської групи (українська діаспора в Америці) - жовтень 2000 р., посольство України в Вашингтоні, в науково-практичній конференції Товариства "Україна-Світ" "Освіта в українському зарубіжжі" - 1-4 листопада 2000 р., м. Київ, та в цьогорічній конференції (7-8 грудня 2004 р. в Києві).

Початок же представлення Донецького відділення Товариства "Україна-Світ" на міжнародних конференціях бере початок з року його утворення - 1997, коли ми заявили про себе на конференції у Воронежі "Россия и Украина на пороге ХХІ века…".

Донецьке відділення Товариства "Україна-Світ" підтримує постійні контакти з українцями Польщі (Краків, Варшава), Франції (Париж, Сарсель), США (Філадельфія, Чикаго, Вашингтон, Піттсбург та інш.), Канади, Англії, Росії (Москва, С.-Петербург, Вороніж, Краснодар та інш.).

Що стосується організаційного аспекту роботи Донецького відділення, яке й далі працює на базі більш сильної громадської організації - Українського культурологічного центру, то ми тісно співпрацюємо з Донецькою облдержадміністрацією, зустрічаємо тут розуміння і підтримку. Вважаємо правильним шлях конкретних вагомих акцій, проектів, зокрема видавничих, тих, які потрібні нашому сучасному суспільству, вченим, науковцям, студентам, учителям і учням - всім, хто бажає знати про минуле і сучасне феномена світового українства.

Надалі Донецьке відділення Товариства "Україна-Світ" діятиме в тому ж напрацьованому ключі. Великі перспективи бачаться в підключенні до роботи з діаспорою вищих навчальних закладів, спільну (Україна + діаспора) постановку ряду бізнесових структур в Україні - в туристичній, видавничій та ін. галузях.

…Звичайно, воно, можливо, було б краще, щоб світові буревії не розносили наш "цвіт" по всьому світу. Але ми сьогодні не в силі повернути колесо історії. Та в силі творчо, культурно, комунікативно "возз'єднати" світове українство в єдину потугу. Ось у чому вбачаємо свою місію.

Степан ГАЛУЩАК,

президент і виконавчий директор

Ukrainian Cultural and Humanitarian Institute

ПРОГРАМНІ РОЗДУМИ ПРО СПІВПРАЦЮ

УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В США З УКРАЇНОЮ,

СХІДНОЮ УКРАЇНОЮ, ДОНБАСОМ

Рим не будувався за один день.

Україна теж не збудується за один день.

As a member of the Ukrainian-American community in Pittsburgh, Pennsylvania, USA, I am naturally interested in the study of relationships among Ukrainians within Ukraine and beyond its borders, particularly with respect to the USA. I have been active in "Ukrainian" activities since I was a child, and since early 2002 have been summoning all of my experiences and education together in order to create an organization called the "Ukrainian Cultural and Humanitarian Institute", the mission of which is to develop contacts between the US and Ukraine on cultural, educational, and humanitarian levels. In total, I have visited Ukraine five times in the last six years, spending most of my time in Donets'k.

Як члена української громади в Піттсбурзі, штат Пенсильванія, США, мене звичайно цікавлять відносини між українцями в Україні та поза межами України - особливо в Америці. Я займаюся українським життям протягом усього мого життя й з початку 2002 року вкладаю весь досвід та знання, щоб творити організацію ,,Український культурний гуманітарний інститут", чия мета є розвивати відносини між Україною та США на культурному, освітному й гуманітарному рівнях. Я протягом минулих шести років їздив в Україну п'ять разів, перебуваючи більшість часу в Донецьку.

You may wonder, why Donets'k? I was for almost six years the local Director of the "Community Connections" (CC) Program in Pittsburgh. The CC Program is a short-term exchange program funded by the Bureau of Educational and Cultural Affairs of the United States Department of State. During my time with the CC program, I received 19 groups from Ukraine - eighteen of which came from Donets'k, and one group from Zaporizhzhya.

Мабуть, цікаво, чому Донецьк? Я працював місцевим директором програми "Громадські зв'язки" в Піттсбурзі протягом майже шести років. Ця програма обміну фінансується Бюро освіти та культури Державного департаменту США, через яку учасники приїжджають в Америку на короткий термін. Протягом шести років я прийнав 19 груп фахівців з України - 18 з Донецької області й одну з Запорізької.

Pittsburgh and Donets'k

The cities of Pittsburgh and Donets'k have a history of cooperation beginning in 1985 - a relationship with varying degrees of activity. In mid-1999, I became the President of the Pittsburgh-Donets'k Sister Cities Committee and traveled to Ukraine as part of a five-member delegation whose mission was to become better acquainted with the city of Donets'k and to obtain the official approval of this sister city relationship with the Mayor of Donets'k. Upon our return, Pittsburgh Mayor Tom Murphy signed the document, and it was registered with Sister Cities International. On February 15, 2000, the flag of Ukraine was placed in Pittsburgh City Council Chambers alongside the flags of other countries in which Pittsburgh has sister cities.

Піттсбург і Донецьк

Міста Піттсбург і Донецьк мають історію співпраці, яка почала в 1985 році. Ця співпраця була колись і дуже активна, і колись не дуже активна. В 1999 році я став головою Піттсбурзько-Донецького комітету міст-побратимів і їздив в Україну як член делегації п'ятьох людей, яка мала мету краще знати місто Донецьк й отримати згоду мера міста Донецька підписати договір між нашими містами стати побратимами. Мер Донецька й Піттсбурга підписали цей договір, і ці відносини є офіційними в очах організації Міжнародної асосіяції міст-побратимів. 15-го лютого 2000 року поставили прапор України в залі Міської ради міста Піттсбурга - рядом з прапорами інших країн міст, які теж є побратимами.

My grand-parents, both paternal and maternal, came to the USA before the First World War from villages in the far west of Ukraine. I speak only Ukrainian, but I did not learn it at home nor do I speak it now with my relatives in the USA. I never studied the Russian language, and when the first Community Connections Program group from Donets'k arrived in December 1996, I had difficulty at times understanding what they were saying. I was taught that people from Donets'k speak Russian, not Ukrainian, but nevertheless, I wondered why it was so difficult for me to understand members of the group when they spoke among themselves. After all, Ukrainian and Russian are quite similar. I learned very quickly how different the two languages are, especially to the ear of one, who had never previously been exposed to the Russian language. My friends from the group also found it difficult to understand how a person who knew Ukrainian couldn't understand Russian. They later confided to me that they had tested my language knowledge by purposely using Russian words in my presence and came to understand themselves the differences that exist between the two languages.

Мої бабусі й дідусі (на материній та батьковій сторонах) приїхали в Америку перед Першою світовою війною з сіл в далекому заході України. Я часто розмовляю лише українською, якої однак, не вчили мене батьки й досі не спілкуюся з ними або з іншими родичами в Америці українською мовою. Я ніколи не вчився російської мови, і як приїхала сама перша група з Донецька в грудні 1996 року, мені важко було розуміти, що діялось, як розмовляли між собою донеччани. Мені казали всі, що донеччани розмовляють російською, не розуміють українською. Все-таки мені дивно було це, бо українська й російська такі подібні. Мені швидко стало видно, що дійсно відрізняються ці мови, особливо людині, яка перший раз слухає російську мову на особистому й близькому рівні. Члени групи дивувались, як це так, що людина, яка знає українську мову, не розуміє російської. Потім мені говорили, що з наміром давали мені російські слова, щоб дізнатися, чи це дійсно так, що не розумію російської. Казали теж, що нарешті розуміють, як відрізняються ці дві мови.

As a professional charged with the task of acquainting Ukrainians with the operation of democracy and open markets in the US, I always felt that according to protocol it was necessary to use the official language of Ukraine in all written translations and oral interpretation. Many "experts" told me that people from Donets'k wouldn't understand and would even protest angrily the use of the Ukrainian language.

Як професіонал, який мав завдання познайомити українців з системою демократії та відкритим ринком в Америці, мені видно було, що треба було користуватися українською мовою в усіх усних та написаних перекладах програми. Казали мені ,,знавці", що донеччани не будуть розуміти, що розсердяться й будуть протестувати.

It was to my distinct pleasure to learn that most of our friends from Donets'k spoke Ukrainian quite well, and no such angry protests occurred. I cannot say that it was easy for all of them, and it was, in fact, quite difficult for those who had not been born in Ukraine and had never studied the language.

Мені дуже приємно було, що, навпаки, донеччани розмовляють досить добре й вільно українською мовою, й такого нерозуміння, такого гніву, таких протестів не було. Не скажу, що легко було всім членам груп, очевидно, важко було деяким, які не народилися в Україні й ніколи не вчилися мови української.

What is even more pleasurable for me to report is the sincere thanks I received from CC Program participants for using the Ukrainian language. Citizens of Donets'k have commented that they surprised themselves at how well they could speak Ukrainian and promised that they would return to Ukraine and continue to speak in Ukrainian as often as they could. They said that they came to understand how important the use of Ukrainian is to the development of the country of Ukraine and that the reason they don't speak Ukrainian better is lack of practice. Instead of provoking hostility, our use of the Ukrainian language produced smiles and expressions of gratitude!

Ще приємніше було, що щиро подякували мені учасники програми за те, що користувались українською мовою. Ці мешканці Донецька кажуть мені, як їм приємно було розмовляти українською, і які вони були здивовані, що вміють розмовляти українською й що будуть намагатися розмовляти українською, як повертаються додому в Україну. Зрозуміли, що це дуже важливий крок вперед в розвитку України й що вони не розмовляють українською вільно лише тому, що не мають практики. Замість негативних реакцій, з нашого користування української мови вийшли усмішки та подяки.

In short, it is very important to approach the "language question" with circumspection. It is not advantageous to affix blame to anyone for the language he or she uses. Force begets resistance. Demonstrations of pride in and love for the Ukrainian language, however, are met with acceptance and cooperation. We Ukrainians are "in this together" - those of us from Ukraine, who by historical habit speak Russian as their first language and those of us from the USA, who by historical habit speak English as our first language. A search for "common ground" by which to support each other in our expression of our Ukrainian identity will transcend the dry economic and sociological figures. It will also help Ukrainians find out who we really are and who we think we are.

Треба ставитись до мовного питання з перспективою. Невигідно скаржитись на когось, що не розмовляє українською. До того ж, з насилля виходить опір. Прояви любові та гордості за мову було прийнято в дусі визнання та співпраці. Українці "сидять в одному човні" - ті з України, які розмовляють російською в результаті історичних реалій, і українці з Америки, які розмовляють англійською теж в результаті історичних подій. Пошук того, що нас об'єднає, допоможе нам підтримувати один одного й покаже, що сухі економічні та соціологічні дані не показують цілу правду. Позитивне, конструктивне ставлення до відносин між українцями світу допоможе нам показати світу, хто ми є й що ми є.

Beyond language

This "search for common ground" perspective carries over well beyond the language issue, however. And it is obvious that the language issue, while important, is not so threatening that it impedes true progress in developing a more distinct Ukrainian identity. The fact of the matter is that Ukrainians in the USA do not understand Ukrainians in Ukraine and Ukrainians in Ukraine do not understand Ukrainians in the USA.

Ukrainian Ukrainians do not understand the deep need of Americans to find their roots, to establish a connection with an identity in a land where many cultures intermingle and form a somewhat multi-cultural identity. Historically these American Ukrainians' attempts have focused on cultural symbols that seem somewhat superficial to Ukrainian Ukrainians.

Не лише мова

Об’єднує не тільки мова. Видно, що мовне питання важливе, але не таке жорстке, що перешкоджає розвитку української ідентичності. Справа в тому, що іноді (або навіть часто) українці в Америці не розуміють українців в Україні та українці в Україні не розуміють українців в Америці. І це зрозуміло чому. Довгі роки без зв'язків (холодна війна) і.т.д. Українці з України не розуміють, як глибоко потрібно американцям будь-якого походження "знайти корінь" та мати ідентичність в країні (Америка), яка є своєрідним етноперетоплюючим "казаном" для не дуже добре розвиненої ідентичності. Історично українці в Америці звертають увагу на певні символи української культури - символи, які вважаються українцям (з України) поверховими, неглибокими.

On the other hand, American Ukrainians do not comprehend that people in Ukraine are faced with more practical life issues that transcend this search for identity and heritage. Years of foreign rule and lack of freedoms that Americans take for granted have created issues needing to be addressed, with which Ukrainians have little experience in solving.

З іншого боку, українці з Америки не розуміють, що українці в Україні мусять звертати увагу на повсякденні, практичні проблеми, які переходять межі пошуку за ідентичність. Через довгі роки без самоврядування та відсутності свобід, які мають американці, з’явилися складні проблеми, які вимагають уваги, - проблеми, в розв’язанні яких українці мають мало досвіду.

Ukrainian communities in the USA are now experiencing a period of major transition and rebirth. Such periods of change are never without difficulty. Many in the established Ukrainian-American communities ask "Why don't the new immigrants from Ukraine take part in our community activities", "Why don't they come to our events?" The answer to such questions goes beyond the many challenges of life as an immigrant (low pay, lack of language skills, adjustment to life in a new home, etc.) to a more basic level: Ukrainians in Ukraine have a different life experience from Ukrainians in the USA. While Ukrainians in the USA experienced discrimination and lack of understanding, they were always free to express their ethnic identity without fear of reprisal. In addition, the American "can-do" attitude and strong history of volunteerism is not a cultural paradigm that Ukrainians from Ukraine share. Finally, the established Ukrainian American communities must allow themselves to be reborn by encouraging the pro-active participation of their members, who must be allowed to have input and give from within, not merely repeat the actions of the past.

Зараз є час великих змін в українських громадах в Америці - це період і зміни, й відродження. Такі періоди змін завжди важкі. Часто питають українці в Америці: "Чому нові іммігранти з України не беруть участі в наших суспільних подіях?" Відповісти на таке питання легко, бо іммігранти мають менше вільного часу - забирають його такі проблеми, як вивчення англійської мови, потреба виконувати важку роботу за малі гроші та взагалі адаптування до життя в Америці. Але така відповідь не є вичерпною. Українці в Америці мають інакше життя, ніж українці в Україні. Хоч українці в Америці відчували певні дискомфорти, вони завжди мали право показати свою ідентичність без страху або жорстокого покарання. До того, американський менталітет, що завжди каже: "Я можу!" - не є таким поширеним в Україні. Бути волонтером (добровільцем) в Америці легше та більш прийнято в культурі Америки протягом 200 років. Не так в Україні, хоч участь у таких волонтерських подіях в Україні збільшується. Врешті-решт, існуючим українським громадам в Америці треба обов'язково відновлюватись. Цим громадам треба підбадьорювати нових іммігрантів (та дітей українців в Америці) давати щось від себе, щось нове, нові ідеї, новий менталітет українським громадам в Америці. Ці нові іммігранти мусять мати можливість показати, які таланти мають, який розум - не лише повторювати те, що було в минулому.

It is safe to conclude that the most important tool Ukrainians in Ukraine and the US have for developing mutual understanding is maintaining a dialog and a focus on the future. Ukrainians have a rich and wonderful history, but this history is also one of conflict, political challenges, and oppression. History is an important tool and must never be forgotten, but great effort must be made not to try to impose an historical model on a contemporary situation. Before adopting any sort of action plan, a shift in mindset must occur, one which encourages cooperation, ignores minor differences, avoids settling the scores of the past, and focuses on developing mutual trust and understanding.

Можна сказати щодо співпраці та взаєморозуміння між українськими громадами в Україні та США, що сама важлива річ є продовження зв'язків, обміну ідей та фокус на майбутнє. Українці мають довгу чудову історію як народ, але ця історія дуже складна й повна конфліктів, політичних проблем і пригнічення. Знати історію обов'язково й ніколи не можна її забути, але треба звертати увагу та зусилля на майбутнє, й не лише повторити стратегії минулого. Перед тим, щоб створити певний "план", який дасть структуру, в якій виконувати спільні проекти, треба інакший менталітет приймати. Такий менталітет буде підтримувати співробітництво, буде звертати менше уваги та енергії на розходження в думках, не буде витрачати час на минуле й буде заохочувати українців з обох країн краще розуміти один одного й довіряти один одному.

What next?

Obviously, Ukrainian diaspora communities must rise to the challenge of meeting the needs of our newest members (the immigrants) in building the structures that a solid community needs. These include primarily finances and social services. The network of 22 Ukrainian Credit Unions in the United States can boast of an impressive record of providing Ukrainian immigrants with access to financial services including home loans, automobile loans, and savings instruments. This credit union network also provides the stimulus toward developing a professional and business class among many Ukrainian communities in the USA.

Що далі?

Очевидно, українські громади в Америці мусять приймати слушну нагоду задовольнити потреби наших найновіших членів - мусять будувати структури, через які буде закладено певний фундамент. Ці структури включають й фінанси, й соціальні послуги. Мережа - 22 українські кередитні спілки в Америці має вражаючу історію протягом минулих 50 років, відкриваючи фінансові послуги іммігрантам з України - наприклад, кредит для придбання власних будинків та автомобілів, розрахункові рахунки і.т.д. Ця мережа теж сприяє розвитку бізнесового життя в наших громадах.

The aforementioned needs do not concern the diaspora communities alone, however. Ukraine is faced with the task of building community structures, which did not exist in a Ukrainian form during the hundreds of years of tsarist and Soviet rule. Combining the experiences of Ukrainians in Ukraine and the USA will strengthen efforts to identify the challenges faced by the Ukrainian people, present them in a manageable way, and identify opportunities to solve these issues. We can and must do this together.

Вищезгадані потреби стосуються не лише українських громад в Америці. Україна мусить будувати такі самі структури, які дозволяють своїм громадянам жити на вищому економічному рівні. Україна мусть будувати систему соціальних послуг, які століттями не мала під імперією російського царя й під радянською владою. Поєднування досвіду в Америці та в Україні в цьому шляху допоможе нам зазначити проблеми, обговорити їх та створити практичні стратегії до вирішування цих проблем. Маємо силу й талант, щоб виконувати таку роботу, й також маємо обов'язок співпрацювати.

The Donbas and all of Eastern Ukraine provide great opportunities for the reshaping of the Ukrainian mentality in Ukraine and in the USA. Objectively speaking, a great deal of the attention of Ukrainian American communities is focused on Ukrainian culture - folk culture, in particular - and on preserving a political identity. In addition, Ukrainian American communities have traditionally focused their attention on western Ukraine as most of the ethnically-conscious Ukrainian immigrants trace their roots to that region of Ukraine. Ukraine, however, has been a an independent nation for over twelve years; her needs are complex; and her people inhabit a land that covers both Western Ukraine and Eastern Ukraine.

Донбас та весь схід України має великий потенціал у розв'язанні цих проблем і особливо в розвитку української ідентичності в Україні та в США. Говорячи об'єктивно, українські громади в Америці звертають більшу увагу на культуру - фольклор зокрема - та на збереження політичної ідентичності. Українські громади в Америці теж традиційно зосереджуються на Західній Україні (більшість іммігрантів з України в Америку приїхало з Західної України). Однак Україна вже самостійна держава 13 років; її народ живе на землі, яка покриває й Західну Україну, й Східну - з Карпати до Азовського моря.

As a multi-cultural region itself, the inhabitants of the Donbas occupy a unique position in the further development of the Ukrainian identity. Opening our minds to new ideas and people dedicated to the progress of the people of Ukraine will provide energy and life to this effort. Just as the inclusion of non-Ukrainians with pure intentions in Ukrainian-American activities rejuvinates our diaspora communities, so does the inclusion of non-Ukrainian citizens of Ukraine in the rejuvination of life in Ukraine. Broadening the concept of what it means to be "Ukrainian" promotes an inclusiveness that can only benefit the Ukrainian cause.

Донбас теж регіон де живуть багато національностей - отже, мешканці Донбасу займають унікальне місце в відродженні української ідентичності та її дальшому розвитку. Відкрити для себе нові погляди завжди корисно й прийняття ідей людей, які серйозно ставляться до утворення сучасної української ідентичності дасть енергію та надхнення цьому руху. Так як в Америці, участь не-українців у вирішенні проблем українців та їхнє цікавлення українською культурою омолоджує наші громади, участь подібних гуманітарних українців не українського етнічного походження омолоджує життя в Україні. Розширення поняття, що означає слово "українське" в розуміння культурного життя, сприяє включеності, яка матиме багато позитивного для українства.

Specifics

While it is impossible to lay out an exact plan of activities designed to unite our communities, it is possible to identify areas of opportunity:

Деякі особливості

Хоч не можливо вичерпно сказати що саме маємо робити, все ж можна зазначити декілька сфер в яких можна діяти:

1 - The internet provides an incredible opportunity to maintain and develop relationships between and among Ukrainian communities across the globe. I have been fortunate to participate in a number of forums conducted via the internet, forums which have brought dozens of people located thousands of miles apart together - an idea almost impossible to image just ten short years ago.

1 - Інтернет дає чудову можливість утримувати та розвивати відносини між українськими громадами всього світу. Я себе вважаю дуже щасливим, що мав можливість та змогу брати участь у декільках таких сесіях по-Інтернету - сесії, які об'єднає багато людей, які не мали можливості так спілкуватися лише 10 років тому назад.

2 - Video-conferencing is another aspect of modern technology, which unites people from across the globe. One advantage of video-conferencing is putting a human face on the actors involved.

2 - Відео-конференції є ще один аспект високої технології, яка об'єднає людей з усіх країн світу. Дуже корисний варіант, бо учасники бачать один одного.

3 - Become better acquainted with cooperative work that is already occurring between the US and Ukraine. The US-Ukraine Foundation in Washington, DC, for example, has over the last 12 years built a solid framework for building democratic institutions in Ukraine and shines light on the needs of the Ukrainian nation. Its Community Partnerships program has brought hundreds of Ukrainians to the USA to share experiences and establish relationships with their American colleagues.

3 - Краще знати спільні проекти, які виконуються між Україною та США й користуватися нагодами, які дають ці прогами. Фундація Україна-США у Вашингтоні, Д.К. , наприклад, протягом попередніх 12 років збудувала сильну структуру через яку підтримує розвиток демократичних структур в Україні й розширення інформації про сучасну Україну. Через її програму "Громадські Партнери" сотні фахівців з усіх регіонів України приїздили в Америку, щоб познайомитися з колегами й започаткувати довготривалі відносини.

Hundreds of students from Ukraine come to the USA each year to study at colleges and universities through programs such as the Fullbright Program, Muskie, IREX, and others. Hundreds more make shorter-term visits through the aforementioned Community Connections Program and the US State Department's International Visitor Program. Expanding knowledge of the existence of such programs among Ukrainians in the USA and Ukraine and capitalizing on these exchanges, making the most of the time spent by these participants in the USA is a golden opportunity, which doesn't require much additional funding or effort.

Сотні студентів з України приїжджають в Америку кожен рік на навчання в університетах і коледжах через програми "Fullbright," "IREX" та інші. Ще сотні приїжджають в Америку на коротші терміни через програми, які фінансує Держдепартамент США. Розширення інформації про такі програми серед українців в США й в Україні й краще використання цих нагод дає золотий шанс українцям сконтактуватися без вкладання багато грошей або сили.

The key here is what Americans call "networking" - expanding and developing ideas and opportunities through a network of ever-increasing contacts. "Rome wasn't built in a day" - and neither will be Ukraine.

Ключем у наших контактах і співпраці є американська концепція "networking" - тобто розширення та розвиток ідей та нагод через сітку зв'язків, яка постійно збільшується.

Рим не будувався за один день - Україна теж не збудується за один день.

Вадим ОЛІФІРЕНКО,

кандидат педагогічних наук, доцент Донецького

національного університету, заступник голови

Донецького обласного відділення

Товариства "Україна-Світ"

ПІДРУЧНИК З ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ

ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ШКОЛЯРІВ ПІВНІЧНОЇ

СЛОБОЖАНЩИНИ (КУРСЬКА, БІЛГОРОДСЬКА

ТА ВОРОНЕЗЬКА ОБЛАСТІ РФ)

Історія української діаспори, зокрема її освіти, - багатоаспектне суспільно-культурне і політичне явище, в якому історія української школи і викладання в ній одного з провідних українознавчих предметів - української літератури - посідає в процесі культурного збереження української ідентичності надзвичайно важливе місце.

Українська художня література як вияв народного духу в художньому слові має особливу значущість для фізичного і морального виживання українців за межами батьківщини. Література - це носій історичної пам'яті народу, його поглядів на мораль, зосередження народної символіки. Література - це й естетичне освоєння світу через рідне художнє слово. За тисячі кілометрів від батьківщини рідна мова і література стали для переселенців найміцнішим ланцюгом, що єднає їх з Україною.

Історія української освіти у західній діаспорі нараховує не один десяток років. Українська педагогічна думка у Західній Європі, Америці (Канада, США, Бразилія, Арґентина), а також в Австралії у минулому столітті сформувала оригінальні типи підручників, які успішно застосовувались і застосовуються в школах українознавства. Найвагоміші результати в підручникотворенні належать українським педагогам в Америці, де Шкільна Рада в Нью-Йорку змогла акумулювати досягнення у цій галузі в усьому західному світі і втілити їх у десятки типів підручників для початкової і середньої школи.

Демократизація суспільного устрою у республіках колишнього Радянського Союзу покликала до життя призабуту і притлумлену владою необхідність навчання українською мовою тисяч дітей українського походження.

Шляхів для реалізації такої гострої проблеми намітилося кілька: відкриття повнотижневих і суботніх шкіл, впровадження у школах, де вчаться діти українців, класів з українською мовою навчання тощо.

Разом з тим, на нашу думку, плідною є ідея вивчення на уроках літератури у місцях компактного проживання наших земляків творчості українських письменників, які мали відношення до краю, відобразили його у художніх творах. Такий літературно-краєзнавчий підхід має важливу перспективу, не підміняючи, звичайно, здобутків "великої" української літератури Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та інших видатних майстрів художнього слова.

Як відомо, українські культурні традиції складалися впродовж не одного століття не тільки в Україні, але й далеко за її межами, зокрема у східній діаспорі: на Зеленому Клину, на Нижній Волзі, на Малиновому Клину (Кубань) і на Північній Слобожанщині та в ін. краях поселення українства. На північнослобожанських землях успішно розвивалося художнє слово багатьох відомих українських письменників. Їхні імена стали окрасою нашої літератури у XVIII, XIX і XX ст. Пригадаймо лише Йосафа Горленка, Миколу Костомарова, Василя Ярошенка, Костя Буревія та ін. Слід пам'ятати також, що мотиви та образи тих земель, де оселились українці, увійшли у творчість багатьох українських письменників з Великої України. Отже, для вивчення творчості українських письменників у східній діаспорі є вагомі об'єктиві підстави.

Вчити дітей на місцевому літературно-краєзнавчому матеріалі - стара як світ ідея, яку потрібно відроджувати і допомагати українцям східної діаспори у створенні відповідних посібників, підручників і хрестоматій. Тим паче що включення до шкільних програм уроків літератури рідного краю стало загальноприйнятою нормою практично в усіх землях Росії.

Саме під впливом цієї ідеї було укладено посібник-хрестоматію "Козак Мамай" (упорядники В.Оліфіренко (Україна) і В.Чумаченко (Краснодарський край) для школярів середніх класів Кубані (Київ-Донецьк - Краснодар,1998), який був підготовлений та виданий під опікою Українського культурологічного центру (Донецьк, директор В.С.Білецький) та Товариства "Україна-Світ" (голова - І.Ф.Драч). До посібника увійшли твори А.Головатого, Я.Кухаренка, В.Мови (Лиманського), П.Капельгородського та ін. При цьому оптимальною стала така методика укладання посібника.

Враховуючи відсутність на Кубані шкіл з українською мовою навчання, нариси про життєвий і творчий шлях письменників та методичний апарат подаються російською мовою, а тексти художніх творів - українською. Крім того, для учнів подаються короткі нариси про українську граматику, переклади малозрозумілих для учнів діаспори слів.

Аналогічний підхід до вивчення творчості українських письменників-земляків може бути реалізований і для Північної Слобожанщини, де в Курській, Бєлгородській і Воронезькій областях живуть сотні тисяч дітей українського походження, а жива народна українська мова продовжує активно функціонувати.

Історія Східної Слобожанщини - етнічних українських земель невідривно пов'язана з історичною долею всієї України. Протягом віків на Воронежчині, Білгородщині і Курщині поселялись сотні тисяч українців. Там розгорталася творчість українських етнографів і фольклористів І.Дикарєва, М.Ертеля, О.Афанасьєва-Чужбинського та ін. і письменників Г.Сковороди, І.Горленка, М.Костомарова, А.Животка, В.Єрошенка, Є.Плужника, К.Буревія, А. Паніва, Г. Михайличенка, сучасних письменників Ф.Моргуна, В.Череватенка та ін.

У 20-х роках нашого століття почалось активне відродження на цих землях української культури, письменства і школи.

З метою подальшої активізації процесів відродження української культури на землях Східної Слобожанщини, ми в Донецькому відділенні Товариства "Україна-Світ" вважаємо необхідним підготувати і видати для загальноосвітніх шкіл Слобожанщини -Чорнозем'я посібник з української літератури "Слобожанська хвиля". Це видання повинно бути спрямоване на доповнення шкільного курсу літератури (російської) в умовах відсутності української школи на російській Слобожанщини.

З'ясовано, що вчителі Вороніжчини, Білгородщини і Курщини мають практичну потребу у посібнику, який би знайомив школярів із літературними здобутками українських письменників, які народились і жили на Східній Слобожанщині, у межах уроків літератури рідного краю, а також знайомив з тими майстрами українського художнього слова, які певний час перебували на цих землях і писали про цей край.

Посібник "Слобожанська хвиля" буде використовуватись на факультативних заняттях і курсах за вибором учнями 9-10 класів. Він включає короткі нариси про письменників Г.Сковороду, І.Горленка, М.Костомарова, А.Животка, В.Єрошенка, Є.Плужника, К.Буревія, А. Паніва, Г. Михайличенка, Ф.Моргуна, В.Череватенка та ін., містить хрестоматійну частину з їхніми творами. Враховуючи ту обставину, що українська мова у школах Білгородщини, Вороніжчини та Курщини не вивчається, методичний апарат посібника, матеріали про письменників подаються переважно російською мовою. Тексти та допоміжний літературно-культурологічний матеріал - українською.

Отже, сьогодні в зарубіжного українства існують вагомі культурно-літературні надбання, які вже пора інтенсивно спрямовувати на відродження української духовності в східній українській діаспорі.