Галина сімченко,

редактор аналітично-інформаційного журналу "Схід"

Українська діаспора: вчора і сьогодні

Розуміння і всебічне вивчення феномена зарубіжного українства, його причин, наслідків для культури народу, перспектив сьогодні як ніколи на часі в першу чергу тому, що ця сув'язь питань десятиліттями була закритою темою (а для української глибинки ще й до сьогодні малодоступною), по-друге, тому, що діаспора відіграла і продовжує відігравати непересічну роль у долі народу, його культурі, особливу роль у міжнародних контактах нашої країни, і, по-третє, сьогодні ми є свідками нової хвилі "заробітчан", які можуть поповнити нашу діаспору в країнах світу.

У "Великому тлумачному словнику сучасної української мови" діаспора розуміється як "релігійні та етнічні групи, що живуть у нових для себе районах як національно-культурні меншини". Сьогодення ж вимагає нових підходів до тлумачення терміну "діаспора". Досі в його змісті переважає розуміння розсіяння етносу як наслідку переселення в результаті насильницьких заходів, загрози геноциду, впливу економічних та географічних факторів. Але частина українців у країнах-сусідах живе на етнічних землях (не нових для них, а споконвічно українських), тому більш широким терміном для означення українців Польщі, Росії, Молдови, Словаччини, Чехії, Білорусі є не термін "діаспора", а "закордонні українці".

Водночас діаспора - це посол нашої Батьківщини в країнах поселення українців. Зарубіжні українці є носіями знань про Україну. Вони внесли і до сьогодні вносять вагомий вклад у загальний розвиток культури, науки, мистецтва, літератури українського народу. В цьому сенсі слід говорити про феномен "світового українства".

До речі, критерієм визначення "українець" - "неукраїнець" щодо наших співвітчизників та їх нащадків за кордоном може бути не так мова (більшість у мовному плані швидко асимілюють у середовище країни проживання і втрачають знання української), як відома формула приналежності до народу Петра Струве: "той, хто бере участь у культурі". При широкому розумінні останньої українці (адепти "світового українства") - це ті, які беруть зацікавлену участь у культурному, економічному, політичному, науковому та ін. процесі розвитку української нації, народу.

1. Ретроспектива української діаспори

Прийнято розрізняти чотири хвилі масового переселення українців за кордон. Перша - з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, друга - період між світовими війнами ХХ ст., третя - період після Другої світової війни, четверта - з 1990-х років і до сьогодні. Чи були переселення українців за кордон до цих чотирьох хвиль? Безперечно, були, що обумовлено активними політичними, економічними та ін. контактами України-Руси з ближніми і дальніми країнами, але масові переселення, як правило, не спостерігалися. Так, ще в XVII ст. багато не-католиків (у т.ч. й українці) внаслідок жорстких релігійних вимог влади переїхали з Польщі до Голландії, Німеччини, Англії, Франції. В армії Джорджа Вашингтона зустрічалися характерні українські прізвища - Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман тощо, у армії Симона Болівара поручиком служив Михайло Скибицький, людина дуже непересічна, освічена й талановита - за мужність і героїзм він був нагороджений орденом "Бюсто де Лібертадор" і входив до складу групи по розробці проекту каналу між Тихим та Атлантичним океанами, після повернення ж на Батьківщину цар Микола І відправив його на заслання. Загальновідомим фактом є перебування частини українських козаків за Дунаєм після невдалої для нас Полтавської битви. Але попри ці та інші яскраві факти все ж масові переселення українців за кордон починаються тільки в другій половині - наприкінці ХІХ ст.

Перша хвиля української еміграції була в основному соціально-економічною, трудовою. Масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії - у 1880-і роки, у Канаду - з 1891 року, до Російського Сибіру - після революції 1905-1907 рр. Економічні причини еміграції - аграрна перенаселеність та відсталість у економічному розвитку деяких українських територій, лещата економічних та соціальних утисків. Політичні причини еміграції - політичні утиски, національний гніт як з боку австро-угорської, так і російської монархії. На Закарпатті, скажімо, у 1907 р. з 571 не залишилося жодної української школи, стимулювалися процеси румунізації, онімечування. З Росії еміграція українців посилилася після революції 1905-1907 рр.

Куди емігрували українці першої хвилі? З 1870 р. найбільші групи українських переселенців із Закарпаття від’їздили до США (зокрема на вугільні копальні шт. Пенсільванія). Потім цей шлях торували переселенці з Лемківщини, Східної України (хоча останніх було менше). Активно йшло вербування до Бразилії і Арґентини. З 1890-х років серед української еміграції найбільш привабливими були США та Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови, Далекий Схід.

За оцінками фахівців, перша хвиля дала понад 155 тис. чоловік емігрантів-українців до США, в т.ч. з Австро-Угорської імперії - 235 тис., Росії - 5 тис. До Канади емігрувало 135 тис. чоловік, до Бразилії - понад 47 тис., Арґентини - 15 тис. За період 1897-1916 рр. з України до Росії переїхало близько 913 тис. чоловік - головно з Полтавської, Чернігівської, Київської областей. Вони прямували на Далекий Схід, до Казахстану, в Середню Азію.

Частина переселенців поверталася назад (від ще гірших умов на вигнанні) - так, у 1911 р. повернулися додому 70% українських переселенців до Сибіру.

Друга хвиля еміграції українців (період між світовими війнами) викликана низкою соціально-економічних та політичних причин. Більшість вимушеної еміграції після громадянської війни становили ті, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади. Це були представники різних верств населення, які підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. До їх числа, зокрема, входили великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Країни цієї хвилі еміграції - Польща, Чехословаччина, Австрія, Румунія, Болгарія, Німеччина, Франція, а також США і Канада. Із Західної України соціально-економічна еміграція продовжувалася після 1-ї світової війни, а з Радянської України вона припинилася внаслідок міцних кордонів і жорстоких репресій.

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці 2-ї світової війни. Її суттєві джерела - репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. У цих зонах у 1947 р. відповідно знаходилося: 54,6; 104, 19 тис. українців. Крім того, 100 тис. українців були розсіяні серед населення в цих зонах. Отже, близько 310 тис. українців було на становищі "біженців" або "переміщених осіб". Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і ті, хто відверто сповідував антирадянські погляди, колишні поліцаї, вояки дивізії СС "Галичина" тощо. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7 тис.), Арґентині (6 тис.), Франції (10 тис.).

За радянських часів еміграція штучно стримувалася, але з СРСР шляхом утворення сімей виїхало близько 40 тис. чоловік (з України, оціночно, 8 тис.).

Четверта хвиля - так звана "заробітчанська", розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини - економічна скрута перехідного періоду в Україні. Хоча деякі дослідники наголошують якщо не на умисному створенні безробіття, то на кричущій недбалості щодо створення нових робочих місць, і головно - у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і в Росію виїхало близько 7-8 млн. чоловік активного працездатного віку. Експерти вважають, що частина з них вже не повернеться в Україну.