Список використаної літератури

1. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы. [Електронний ресурс] / Е. П. Ильин. — СПб. : Питер, 2002. — 512 с: ил.

2. Калошин В. Ф. Причини невдач в навчанні // Практична психологія та соціальна робота : Науково-практичний та освітньо-методичний журнал . – 2005. – №7. – С.17 – 20.

3. Фіцула М.М. Педагогіка [Електронний ресурс] : Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. / М.М. Фіцула – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 528с. – Режим доступу до вид.: http://pidruchniki.ws/1613030534943/pedagogika/pedagogika_-_fitsula_mm

Науковий керівник: к.п.н., доцент С. О. Захаренко

Система вищої освіти російської федерації

І. І. Цівіна

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

В інформаційну епоху чітко проявляється соціальна роль освіти як інтегральної цінності духовної культури. При цьому до освіти ставляться принципово нові соціально-економічні, духовно-моральні, культорологічні вимоги. І це зрозуміло, адже в такому динамічному інформаційному суспільстві люди, які не отримали відповідних знань і вмінь не будуть в ньому орієнтуватися. Саме такі жорсткі вимоги в суспільстві і роблять дослідження надзвичайно актуальним.

Процес модернізації та інтеграції вищої освіти Європи поширився на її східні терени, зокрема на Російську Федерацію. Загалом вища освіта Росії зіштовхнулася з певними труднощами, що, звичайно, вимагає відповідної перебудови усієї системи вищої освіти та зміни освітніх орієнтирів.

На сьогодні в Росії налічується 541 цивільний і 89 військових ВНЗ; у недержавному секторі приватних і муніципальних ліцензованих закладів – 225 університетів, академій, інститутів, коледжів, тому загальна кількість студентів перевищила 3 млн. з навчанням за 89 напрямами і понад 400 спеціальностями [1, 24].

Для отримання права навчатися у ВНЗ Російської Федерації необхідно мати атестат про закінчення 11-річної загальноосвітньої школи чи диплом середніх проф- і техшкіл, еквівалентний у доступі до вищої освіти шкільному атестату. Абсолютна більшість молоді складає конкурсні вступні іспити, програми яких встановлює Міністерство освіти з огляду на зміст предметів середньої школи і вимоги вищої освіти до рівня знань вступників. Університети та інші ВНЗ достатньо автономні у проведенні вступних екзаменів і в деталях відбору абітурієнтів.

Доступ до вищих рівнів навчання у ВНЗ також конкурсний, зазвичай, зі вступними екзаменами чи за іншими формами відбору (програми магістра, докторські студії і т. ін.) [3, 15].

До складу навчального персоналу вищих навчальних закладів Росії входять чотири категорії викладачів: професори, доценти, старші викладачі, асистенти. Для отримання вченого звання «професор» і відповідного диплома необхідно мати науковий ступінь «доктор наук» (у виняткових випадках за наявності визнаного наукового доробку і тривалого успішного викладання достатньо диплома кандидата наук). Професор має керувати кафедрою чи напрямом наукових досліджень і викладати якийсь профілюючий курс (дисципліну). Доцент-кандидат наук повинен читати лекції і керувати науковою роботою. Старший викладач має право читати лекції і вести інші види занять, асистент для читання лекцій повинен отримувати дозвіл керівництва факультету. Усі викладацькі посади заміщуються за конкурсом. Останнім часом відбуваються експерименти щодо контрактного зарахування [5, 25].

У Російській Федерації стара п’ятирічна вища освіта надавала лише подвійну за змістом кваліфікацію «дипломованого спеціаліста», вище якої були ступені (звання) кандидата і доктора наук. Нова структура передбачає чотири заключні кваліфікації за зростанням запланованої для їх отримання тривалості навчання після школи: бакалавр (4), магістр (5-6), доктор філософії (8-9), доктор наук (понад 12 років). ВНЗ освіти можуть пропонувати програми підготовки спеціалістів двох рівнів: чотири роки (спеціаліст), пʼять і більше – спеціаліст з розширеною освітою [4, 36].

Розвиток російської вищої освіти розглядається як частина оновлення країни, забезпечення її стратегічної конкурентоспроможності. Досягнення цієї мети неможливе без перебудови всієї сфери освіти – «наріжного елементу майбутньої національної інноваційної системи» [2, 114].

З погляду експертів, для визначення подальших кроків відносно розвитку національної системи вищої освіти, російській державі ще належить пройти ряд сценарних розвилок: вирішити, чи проводити кардинальну реформу системи освіти або залишити систему еволюціонувати, обмежившись загальними реформами бюджетного фінансування вузів; регулювати систему або зробити ставку на ринкове саморегулювання; імпортувати найбільш передові зразки вузів або намагатися побудувати власні і т.д. Одним з рішень з метою збереження глобальної конкурентоспроможності російської вищої освіти, на думку дослідників, є розгортання системи нових національних університетів на базі старих вузів країни, а у ряді випадків – і на нових майданчиках[2, 198].

Завершуючи наш аналіз, підкреслимо: Росія акцентує— двоциклове навчання і два головні дипломи, кредитні виміри обсягів навчальної діяльності студентів, модульно-рейтингова модель навчального процесу та ін. Та в майбутньому цілком необхідно буде модернізувати середню освіту й досягти у ній європейських стандартів, адже якість роботи ВНЗ дуже залежить від системи середньої освіти.

Варто зазначити, що міжнародна кооперація дасть змогу Росії вийти на нові рубежі в організації системи моніторингу якості навчально-виховного процесу, досягнень студентів і підвищення їх професійного рівня. Ця система має спиратися на існування в кожному окремому закладі власної системи самооцінювання і безперервного порівняння з аналогічними установами в межах країни і за кордоном.

Матеріальне забезпечення фундаментальних наукових досліджень також є проблемним для Росії. Але є сподівання на те, що розвиток співпраці з зарубіжними колегами дасть змогу поєднати інтелектуальні можливості студентів і молодих науковців з тими багатими матеріальними засобами, наявними в розвинутих країнах Європи.