Список використаної літератури

1. Данилюк Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах / Д. Данилюк // Закарпаття. – 2001. – №5. – С. 65–70.

2. Жупанин С. І. Народознавча педагогіка Олександра Духновича / С. І. Жупанин // Рідна школа. – 1992. – №9 – 10. – С. 89–91.

3. Коваль Н. Ф. Роль учителя у творчій спадщині Олександра Духновича / Н.Ф. Коваль // Радянська школа. – 1978. – №5. – С. 99–100.

4. Машталер А. В. Педагогічні погляди О. В. Духновича / А. В. Машталер // Ужгород. – 2004. – №2. – С 18–34.

5. Скільський Д. М. Морально-естетична спрямованість змісту навчальних книг / Д. М. Скільський // Педагогіка. – 2005. – №4. – С. 54–59.

6. Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка / Сухомлинський В. О. – К.: Радянська школа, 1979. – С. 298–300.

Науковий керівник: викладач В. В. Конограй

Онто-інвайроментальна педагогіка в проспекціях компаративізму вітчизняних педагогів в.О. Кронгауз

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

На сучасному етапі розвитку педагогічна наука в Україні та країнах СНД досягла значного рівня розвитку,який можна визначити як новий і сучасний. Потреба у різних педагогічних знаннях призвела до виникнення відповідних напрямів у розвитку педагогічної думки.

До системи педагогічних наук сьогодні цілком вписуються такі її напрями, як телеологія педагогіки, онто-педагогіка, інвайроментальна педагогіка, які створюють єдиний цілісний комплекс формування всебічно розвиненої особистості в контексті гармонії із оточуючим навколишнім середовищем.

Аналіз науково-педагогічної літератури дає підстави свідчити про те, що телеологія педагогіки являє собою педагогіку успіху. Вперше це підкреслив дитячий психіатр (психоаналітик) Італії Л. Менегетті. У своїх лекціях, спрямованих до батьків, і у своїх наукових доповідях на наукових конференціях він справедливо висуває питання стосовно підготовки дітей та підлітків до життя. Він наголошує, що діти повинні знати і уміти, як досягати успіху в житті. І з цим неможна не погодитись. Дітей слід готувати до «вибору» шляхів, способів діяльності, які ведуть до успіху. І елементи такої педагогіки можемо знайти у працях багатьох творчих педагогів та вчених: «Вчити здобувати перемогу» (В.Ф. Шаталов), оволодівати «корисними», «позитивними» знаннями (І.І. Мечников), вчити оптимістично (А.С. Макаренко) – всі ці елементи телеологічної педагогіки.

В свою чергу, Л.С. Нечепоренко наголошує на особливості онтопедагогіки (педагогіки особистості) і інвайроментальної педагогіки (науки про навчання і виховання дітей та підлітків на позиціях гармонії особистості з оточуючим середовищем і самим собою, з опорою на позитивні мотиви пошуку гармонії, гармонізації та співпраці), що спрямовує вихованця до успіху, а суспільство – до соціального прогресу. Автор стверджує, що конфлікти, напруженість у стосунках із дітьми, людьми на сьогоднішній день є досить актуальною проблемою. Сварки і конфлікти у сім’ї, в малих групах породжують розлад, а суспільство ведуть до революції, війни. Зло неможливо перемогти злом, а насилля-насиллям. Лише толерантність, консенсус, згода, співпраця, «кроки назустріч» ведуть до взаєморозуміння та миру. Завданням педагогіки і педагога є вчити і виховувати людину як носія ідей гармонії та доброзичливості.

Доцільно звернутися до історії педагогіки, філософії, соціології, досвіду педагогічної діяльності – створити компаративістичний аналіз педагогічних поглядів, що дають цікаву та корисну інформацію, опанування якою є необхідним елементом для кожної особи та суспільства в цілому. Звертаючись до праць, які досі не були предметом аналізу вчених, сподіваємося на їх позитивний вплив на процес навчання і виховання учителів, учнів, студентів, дорослих.

К.Д. Ушинський, у своїх поглядах на виховання, поєднує ідеалістичні і матеріалістичні аспекти. Вчений наголошує, що людина формується і розвивається у процесі трудової діяльності. Праця виступає джерелом фізичного, розумового і морального вдосконалення людини. Ось чому, на його думку, виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а формувати особистість із подальшою реалізацією у житті.

Гармонію у вихованні дітей простежуємо у педагогічній діяльності С. Русової. У багатьох статтях Софія Федорівна Русова обґрунтовувала і розвивала свої погляди на організацію українського шкільництва. Вона наголошувала, що освіта і виховання повинні базуватися на чіткій взаємодії із народною педагогікою, таким чином переймаючи досвід попередніх поколінь.

Дещо іншої думки дотримувався Г. Ващенко, він був переконаний, що гармонізація людини у процесі навчання і виховання може існувати лише на підґрунті ідеалістичного світосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога на внутрішнє переконання людини. Однак, його християнський ідеал в сучасному розумінні є досить абсолютизованим, так само, як дещо переоціненим є розуміння ролі нації в історичному та політичному аспектах. Суттю його поглядів стає релігійний консерватизм, спроба обмеження розвитку нової української генерації християнською ідеологією.

Педагогічна основа А.С. Макаренка відноситься до розряду унікальних, де знайшли реалізацію певні принципи синергетики. Проте, слід відзначити, що зараз до ідей А.С. Макаренко ставляться дещо критично, заперечуючи цінності теоретичної спадщини видатного педагога. Методика виховної роботи А.С. Макаренка в першу чергу була спрямована на виправлення негативної поведінки вихованців, формування у них готовності підпорядкувати свою поведінку зовнішнім вимогам колективу.

Новим етапом гуманізації виховання стає педагогічна основа В.О. Сухомлинського. Він концентрує увагу на вихованні внутрішніх (психологічних) регуляторів особистості: совісті, емпатії, почутті власної гідності. Його ідеї більшою мірою співзвучні ідеям екзистенційно-гуманістичної психології. Особливої уваги він надав «парній» педагогіці («духовного співробітництва»), індивідуальним бесідам, задушевним розмовам і розповідям, особистому прикладу вчителя «…виховання колективу – це тонка, філігранна робота вихователя з кожною особистістю, ласкавий, людяний доторк до кожного серця, тонка підготовка кожної особистості до життя в колективі».

Нами досліджено, що система позитивних знань про світ значно зміцнює позиції педагога, а конкретика в оцінках поглядів і діяльності відомих особистостей дає йому право використовувати окремі прийоми у своїй діяльності. Наприклад, відповідь академіка М.М. Амосова на запитання журналістів про те, що скорочує життя та заважає здоров’ю, М.М. Амосов назвав заздрість, ревнощі, підступність, інтриги, жорстокість одними з причин, що сприяють моральній втомі, захворюванням та інфаркту міокарда. Тому, необхідно бути благородним, вміти жити в мирі та дружбі. Він висловлював думку про те, що біологічна сутність людини суперечить силі розуму через те, що наукові відкриття не завжди спрямовані на зміцнення моральних засад, а переслідують лише матеріальні вигоди.

Таким чином, провідною ідеєю розробленої нами методологічної системи теорії і практики є формування педагогічної культури як складника професійної майстерності; концепція онто-інвайроментальної педагогіки щодо сприйняття та визнання єдності всього світу – матеріального, фізичного, духовного, що потребує чутливого, розважливого й поблажливого ставлення до всіх учасників навчально-виховного процесу. Порівняльна характеристика поглядів вчених констатує можливість досягнення бажаного результату навчально-виховного впливу на вихованця тільки за умови дотримання тих вихідних принципових положень, якими є правила й сформовані умови поведінки в кожному місці та послідовне дотримання правил вічних моральних доброчинників.

Визначаючи природно-біологічне начало людського походження, ми його тісно єднаємо з духовним, ідеальним, морально-психологічним. Тіло (фізичне) і дух (у тому числі – ментальність) виступають у людській особі в єдиній особі, а тому педагогам необхідно дбати не лише про фізичний розвиток (досконалість) дитини, але й розумовий (творчий) та духовний потенціал. Морально-духовний феномен у сутності людської особистості – то є така ж реальність, як її фізичний стан, яким вона поєднана з реальним і складним довкіллям. Сьогодні на чергу дня висувається проблема Всесвіту як єдиної сутності, в якій людина посідає своє місце.