Список використаної літератури

1. Бабій Н. І. Про роль центрів ССМ у профілактиці адитивної поведінки дітей та молоді / Н. І. Бабій, Л. І. Юрченко // Підготовка соціальних працівників / соціальних педагогів до профілактики адиктивної поведінки молоді: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 30-31 жовт. 2003 р., м. Черкаси. ― Черкаси, 2004. ― С. 15― 18.

2. Безпека життєдіяльності : навч. посіб. / П. С. Атаманчук, В. В. Мендерецький, О. П. Панчук, О. Г. Чорна. – К. : Центр учбової літератури, 2011. – 276 с.

3. Бенюмов В. М. Вред алкоголя, никотина и наркотиков :пособие для учителя / В. М. Бенюмов, О. Р. Костенко, К. М. Флоренсова. ― К. : Рад. шк., 1984. ― 125 с.

4. Різник Л. М. Соціально-педагогічна робота з підлітками, схильними до адитивної поведінки / Л. М. Різник // Вісник Черкаського університетуту. Серія Педагогічні науки. ― Черкаси, 2008. ― Вип. 121. ― С. 114 ― 117.

Науковий керівник: к. п. н., доцент, професор кафедри соціальної роботи та соціальної педагогіки Г. Я. Майборода

Принцип гуманізму у ставленні до інвалідів у історичній ретроспективі а. П. Очеретяна

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Динамічні перетворення в соціально-економічній сфері нашої держави, а також глобальні зміни спричинили нове осмислення гуманізму як ключового елементу в соціально-практичній діяльності. У зв’язку з цим у суспільстві набули поширення гуманістичні принципи й ідеали. Сутність сучасного гуманізму полягає в його універсальності: він адресується кожній людині, проголошує право кожного на життя, добробут, свободу. Особливої актуальності набула проблема вивчення гуманістичних принципів надання соціальної допомоги незахищеним категоріям осіб.

Саме гуманізм є основою, яка допоможе уникнути дискримінації та утиснення прав людей, які потребують допомоги як з боку держави, так і з боку суспільства. Історія та розвиток гуманного ставлення до людей з особливими потребами як соціального явища і його подальше введення в суспільне життя перебуває в епіцентрі наукової діяльності В. Бочелюка [2], Л. Байди, Л. Красюкової-Еннс, С. Бурова [3], А. Горілого [1], А. Шевчова [5].

Аналіз теоретичного матеріалу дає можливість стверджувати, що ідея гуманного ставлення до людей з особливими потребами знайшла провідне місце в суспільстві протягом тривалого часу і зазнавала різноманітних трансформацій під впливом суспільних перетворювань. Мета статті: обґрунтувати особливості ставлення до інвалідів в історичній ретроспективі.

Під впливом суспільного світогляду в усіх народів формувався певний погляд на хвороби людини, їх соціальні, психологічні та економічні наслідки. Л. Байда, Л. Красюкова-Еннс, С. Буров зазначають, що на ранньому етапі розвитку суспільства спостерігається негативне ставлення до інвалідів [3]. У епоху рабовласництва діти, які були з певними відхиленнями в розвитку, підлягали фізичному знищенню, зокрема, таке явище відбувалось у Стародавній Греції, воно було описане у творах Аристотеля, Платона і Сенеки.

Зміни у ставленні до інвалідів пов’язані з появою християнства, яке відкрило новий погляд на сенс буття, людину як найвищу цінність у житті, що створена за образом і подобою Божою. З появою християнства ставлення до людей з інвалідністю поступово змінювалося на більш гуманне, але одночасно зростала кількість релігійних упереджень, забобонів; умови прожиття та існування людей з інвалідністю залишалися жорсткими. Християнська традиція милосердного, доброго ставлення до людей з особливими потребами простежується в нашій країні ще за часів Київської Русі. Так, у «Літописі Руському за Іпатіївським списком» згадується, що князь Володимир доручив церкві турбуватися про знедолених, заснувавши для цього Десятинну церкву. Сюди відраховувалась десята частина від княжного маєтку і всіх міст. Таким чином, певний досвід благодійності міг бути накопичений Десятиною церквою, реально першою вітчизняною лікарнею, якою, як зазначає А. Шевчов, стала лікарня при монастирі Києво-Печерської Лаври, заснована в середині XI ст. святим Феодосієм [5, с. 23].

Володимир Мономах у своєму відомому «Повчанні» наставляв своїх синів не забувати убогих та сиріт та по можливості їх годувати.

Можна зазначити, що в період Київської Русі були позитивні дії влади з надання допомоги інвалідам, але ці заходи мали поодинокий характер і були зосереджені в одному адміністративному центрі, здебільшого в Києві [3, с. 235].

У роки середньовіччя значну роль у формуванні світогляду суспільства і, зокрема, ставленні до людей з фізичними та розумовими вадами відігравала церква. Ідеологи середньовіччя, принципово розходячись у поглядах на віру та державну владу, одностайно вважали осіб з фізичними та розумовими відхиленнями неповноцінними. Факти «позбавлення від неповноцінних осіб» в середньовічній Європі були численними [1, с. 81].

На наш погляд, значний внесок у гуманізацію ставлення до інвалідів внесли праці Ж-Ж. Руссо – філософа, письменника, який вважав, що ідеальна природа людини була зіпсована суспільством. Переконання Руссо в тому, що всі люди гідні, рівні й цінні було революційною ідеєю, яка ставила під сумнів велич тих, хто вірив у власну вищість, тобто простежувалась лінія гуманізму [3, с. 23].

Першим гуманістичні реформи започаткував французький лікар Піннел, котрий наказав зняти кайдани з психічно хворих. Це свідчило про пом'якшення суспільного ставлення до інвалідів. У XIX столітті відношення до фізичного та психічно хворих людей починає розглядатися не тільки як прояв гуманності, але і як засіб самозбереження суспільства [2, с. 75].

На думку В. Бочелюка, А. Турубарової, суттєві позитивні зрушення в правовому регулюванні ставлення до інвалідів на міжнародному рівні відбулися в XX столітті. Нарешті після двох світових війн люди почали звертатись до першоджерел гуманізму і, таким чином, ставитися з повагою і розумінням до людей з особливими потребами [2, с. 32].

З другої половини XX століття відбувається впровадження нової концепції політики стосовно «інвалідності», яка спрямована на забезпечення дотримання прав людини на рівній основі та участі людей з інвалідністю у житті суспільства [5, с. 102].

У 1975 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про права розумово відсталих осіб. У цьому документі уточнені і розширені права аномальних осіб, визначено поняття «інвалід». У 1983 році – прийнята Конвенція про професійну реабілітацію, зайнятість інвалідів. Це перший документ, який змінив підхід до вирішення проблем людей з особливими потребами. У 1989 році була прийнята Конвенція про права дитини, де особливу увагу приділено дітям-інвалідам [4, с.15].

У 1993 році Генеральна Асамблея ООН схвалила Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю та Факультативний протокол до неї. У 2006 році відбулося восьме засідання Спеціального комітету, на якому цей документ став інтегративним, тому що саме після його прийняття змінилося ставлення до інвалідів як до категорії осіб, яким потрібна допомога, розуміння і толерантне ставлення, а 16 грудня 2009 року ця Конвенція була ратифікована і Верховною Радою України [4, с. 39 ].

Мета цієї Конвенції полягає у заохоченні, захисті та забезпечені повного і рівного користування всіма людьми з інвалідністю правами людини та основоположними свободами.

Отже, є важливим той факт, що світова спільнота, переживши війни і катастрофи, зрозуміла, що саме люди з інвалідністю потребують допомоги, в основі якої принцип гуманності та толерантного ставлення.