Моделі реформування економіки

Американська (так зване стихійне входження в ринок) - передбачає поступовий характер реформ, пасивну роль держави у цьому процесі, яка зводиться в основному до законодавчої діяльності й використання традиційних економічних важелів регулювання. Японська - передбачає активну роль держави у трансформаційному процесі: державне сприяння входженню в ринок та жорсткий контроль з боку держави на основі використання комплексу прямих, непрямих, економічних, правових, специфічних і нетрадиційних методів регулювання. Як показує світовий досвід, умовами успішного реформування національної економіки є:

- формування реалістичної ідеї національного розвитку (відродження) країни; - наявність програми перетворень, політичної волі керівництва та команди реформаторів; - швидке проведення реформування (так швидко, як це можливо); - компетентний і працездатний уряд (поєднання досвіду і знань), кваліфікована державна служба;

- єдність, консолідація суспільства.

Функції державного регулювання економіки перехідного типу:

1. Постійні (традиційні): цільова, стимулююча, регулююча, коригуюча, регламентуюча, контролююча, соціальна.

2. Тимчасові - пов'язані із реформуванням системи соціально-економічних відносин і створенням умов щодо формування ринку:

- макроекономічна стабілізація й вихід із кризи;

- створення і впровадження стабільного ринкового законодавства; - реалізація конкурентних переваг країни (специфічних ресурсів розвитку);

- становлення національного конкурентоздатного виробництва з орієнтацією на світові стандарти якості;

- підтримка вітчизняного товаровиробника на основі критеріїв ефективності;

- роздержавлення і пошук ефективного власника;

- формування конкурентного середовища;

- кардинальна, структурна перебудова економіки;

- раціональна науково-технічна та інвестиційно-інноваційна політика;

- створення ефективної кредитно-грошової та фінансової систем;

- формування інститутів ринкової інфраструктури;

- забезпечення раціонального входження у світову економіку;

- формування ефективної системи соціального захисту населення;

- забезпечення раціонального входження у світову економіку, реалізація конкурентних переваг країни (специфічних ресурсів розвитку);

- створення умов для збереження економічної єдності країни, комплексного, раціонального розвитку регіонів;

- проведення інституційних перетворень (створення правових інститутів, системи нових організацій та установ ринкового типу, нової системи управління економікою) тощо.

3. Цілі та завдання держави щодо соціально-ринкової трансформації економіки.

Важливими проблемами для перехідної економіки — розроблення комплексної економічної стратегії держави, яка включає стратегічну мету суспільства, напрями її досягнення, стратегічні завдання і пріоритети.

Стратегічна мета реформування економіки - створення соціально орієнтованої ринкової економіки, яка б на основі розвитку національного конкурентоздатного виробництва забезпечила гідний рівень життя населення, добробут нації в цілому.

Це побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, в якій поєднуються інтереси різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційна ментальність із загальнолюдськими цінностями, нівелюються індивідуалізм приватної власності і тоталітарність державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі сторони соціаль­но-економічної системи — виробничий потенціал, система економічних надбудовних відносин — та їх урахуванні з метою усунення деформацій і забезпечення її гармонічного розвитку.

Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі. Основними напрямами реалізації такої моделі мають бути:

• всебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступовий перехід до посилення ринкового саморегулювання;

• цілеспрямована підтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

• виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

• максимальне залучення існуючої інституційної системи, ура­хування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів до договірної економіки. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктами господарювання на ринку;

• стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

• постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Соціальна переорієнтація економічної політики — це не тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ. Ідеться про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Вивчення зарубіжного досвіду показує, що головними напрямами економічної стратегії української держави мають бути: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень усуспільнення виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою супроводжуватиметься посиленням непрямих методів управління нею. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.

Економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення. Тому має бути сформована соціальна база, в інтересах якої бажано було б здійснювати перетворення згідно зі стратегічною метою. Досвід показує, що ефективний перехід до ринкової економіки в наш час можливий лише в рамках дотримання соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності.

Другий напрям має, на нашу думку, розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, і включати також стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист навколишнього середовища тощо.

Третій напрям на ґрунті реалізації перших двох має формувати умови для створення заінтересованості економічних суб’єктів у розширенні й удосконаленні виробництва, структурній перебудові економіки. Орієнтиром при цьому мають бути структурні зміни у продуктивних силах, послідовне усунення макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою тощо.

Стратегічний напрям забезпечення еко­номічного зростання має сприяти відновленню збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен забезпечити подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних струк­тур, зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління. На жаль, в економічному та політичному житті не припинялося протистояння Президента і парламенту. За 1991-2014 рр. замінилося більше десяти урядових кабінетів, але прихід чергового прем’єра аж ніяк не означає різкого повороту в проведенні економічної стратегії та розробленні нової тактики її реалізації.

Конкурентоспроможність національної економіки – це здатність економічної системи забезпечувати за будь-якого впливу внутрішніх та зовнішніх чинників соціально-економічну оптимальність, яка виявляється у високому суспільному ефекті.

Рівень конкурентоспроможності країни визначається за допомогою Індекса зростання конкурентоспроможності (Growth Competitive Index – GCI). Цей показник вимірює здатність економіки досягти стабільного економічного зростання в середній і довгостроковій перспективі, виходячи з існуючих рівнів доходів.

Для протистояння в жорсткій конкурентній боротьбі будь-яка система повинна мати певні переваги перед своїми конкурентами. Під конкурентною перевагою розуміють будь-яку ексклюзивну цінність, якою володіє система, яка дає цій системі перевагу над іншими.

Так складовою у теорії М. Портера виступають детермінанти конкурентних переваг країни, у межах яких відокремлено чотири параметри країни, що формують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на її успіх у міжнародній діяльності:

• параметри факторів виробництва (наявність факторів, ієрархія факторів і механізми та динаміка їх створення);

• рівень попиту на внутрішньому ринку країни базування фірми, високі параметри якого виступають як підтримуючий і страховий чинник у разі операцій на зовнішньому ринку;

• наявність у країні базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;

• близькість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів; рівень внутрішньої конкуренції, яка впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.

Конкурентні переваги країни – можна визначити як ті характеристики, які створюють для країни певну перевагу над своїми прямими конкурентами.

Конкурентні переваги України:

• кваліфіковані трудові ресурси;

• значні запаси чорнозему, вигідно розташовані сільськогосподарські угіддя та сприятливі природно-кліматичні умови;

• значні вільні виробничі площі, використання яких дає можливість нарощувати виробництво з відносно невеликими витратами;

• вигідне географічне положення та транспортна інфраструктура;

• значний науково-технологічний потенціал (наукові школи, унікальні сучасні технології виробництва).