10. Юридична антропологія та її призначення. Право в людині – людина у праві.

Юридична антропологія - це наука про людину як соціальну істоту в його правових виявах, вимірах, характеристиках. Вона вивчає правові форми суспільного життя, які складаються в різних спільнотах (первісних, традиційних, сучасних), у різних етносів (народів, націй), в різні епохи і в різних регіонах світу.

Юридична антропологія сформувалась у другій половині XIX ст. на межі юриспруденції, антропології, етнології, соціології, культурології, історії, філософії. З юридичних дисциплін помітний вплив на її становлення зробили історія права (особливо історія древнього права) і порівняльне правознавство. Спочатку юридичну антропологію цікавило, головним чином, дослідження архаїчного права. Основними поняттями юридичної антропології були: «звичаєве право», «звичаєве право», «звичай», «традиція», «звичаєво-правова ментальність», «звичаєво-правова система». На сьогоднішній день можна констатувати розширення сфери інтересів сучасної юридичної антропології.

Відповідно до антропологічної концепції право трактується як система взаємопов'язаних зобов'язань, що розглядаються як право, на одній стороні, та визнаються як обов'язок, на іншій стороні. Таке праворозуміння вказує на можливість існування права за межами заходів зовнішнього офіційного (в тому числі державного) примусу.

В рамках антропологічної концепції права також можливо здійснити новий підхід до проблеми становлення права і його співвідношення з державою. На основі величезного емпіричного матеріалу було обґрунтоване твердження про те, що право виникло задовго до появи держави.

Впровадження антропологічного підходу в правовому мисленні дозволяє здійснити «антропологічний поворот» до людини як первинної правової реалії, подолати існуюче домінування соціоцентричних, державоцентричних установок, які передбачають більш важливе значення цілого (суспільства, держави), а не його частини (громадянина).

Юридична антропологія дозволяє виділити загальноправові тенденції розвитку, одночасно визнаючи правове різноманіття світу. Юридична антропологія свідчить, що кожна правова культура має право на автономію, і слід було б окреслити межі цієї автономії, визнати плюралізм правопорядку, відмовившись від властивого юриспруденції європоцентризму.

Висновок юридичної антропології зводиться до того, що право виступає як інструмент, який створюється кожним суспільством для вирішення виникаючих в ньому конфліктів. Використовуючи розробки юридичної антропології, правознавство виходить до нових можливостей пояснення існуючої правової реальності, глибше проникає в проблематику зв'язку людини і влади, формування правового менталітету, розгляд правової системи і правової культури як продуктів певної цивілізації.

11. Право в системі соціального регулювання. Нормативне, ненормативне та індивідуальне регулювання.

Жодне суспільство не може існувати без упорядкування поведінки людей, введення її в певні рамки, надання їй певної спрямованості.

Соціальне регулювання — це здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів вплив суспільства на поведінку суб'єктів з метою упорядкування відносин та забезпечення соціального компромісу. У юридичній літературі існують різні підходи до проблеми соціального регулювання. Соціальне регулювання характеризується наступними ознаками:

— Воно здійснюється в межах суспільства.

— Регулює поведінку соціальних суб'єктів.

— Має загальний характер.

— Поширюється на всіх суб'єктів.

— Здійснюється за допомогою спеціальних засобів.

— Гарантується суспільством.

— Забезпечує функціонування суспільства як певним чином організованої системи.

Соціальне регулювання використовує нормативні та ненормативні регулятори. При цьому нормативне регулювання виступає як регулювання за допомогою різноманітних норм, тобто правил, масштабів поведінки. Цими нормами можуть бути: релігійні, моральні, політичні, організаційні, естетичні, правові і т. д. Правове регулювання відрізняє високий рівень формалізації, ієрархічності, цілісності, процесуальності і гарантованості. За рахунок проголошення формальної рівності і наділення учасників суб'єктивними правами і юридичними обов'язками правове регулювання здатне протистояти свавіллю, а право виявляється символом свободи і справедливості.

Ненормативне регулювання поділяється на ціннісне (здійснюване на основі сформованих цінностей), директивне (тут використовується пряма вказівка, наказ, директива, пов'язані з досягненням цілі або рішенням завдання) та інформаційний (інформованість, забезпечувана ЗМІ, використовується при вирішенні конкретних соціальних і особистих проблем). Ненормативні регулятори часто доповнюють (посилюють або знижують) дію нормативного регулювання. В системі соціального регулювання помітно прагнення забезпечувати поєднання нормативного і ненормативного регулювання. Зокрема, у правовому регулюванні сьогодні проглядається поєднання нормативного і ціннісного регулювання, не кажучи вже про використання директивного регулювання в управлінні, при вирішенні екстремальних ситуацій та ін.

Соціальне регулювання пов'язано не тільки з використанням нормативного і ненормативного регулювання. Найчастіше необхідно ці різновиди регулювання доповнювати індивідуальним регулюванням, тобто пов'язаним з прийняттям індивідуальних рішень. В правовому регулюванні існує налаштованість на встановлення жорсткого зв'язку нормативного та індивідуального регулювання. Іншими словами, тут індивідуальне регулювання може виступати тільки як піднормативне регулювання.

Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування відносин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Індивідуальні правові рішення завжди формуються лише «для даного випадку» і не є обов'язковими для інших аналогічних ситуацій. Як правило, індивідуальне правове регулювання засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих умов їхньої дії. Найпоширенішими актами індивідуального правового регулювання є рішення та вироки судів за результатами розгляду окремих юридичних справ і т. ін.

Ці види юридичного регулювання взаємно доповнюють один одного. Завдяки їхньому комбінуванню компенсуються недоліки як нормативного регулювання (абстрактність, віддаленість від фактичних відносин), так і індивідуального (мінливість, значний простір для проявів свавілля, суб'єктивізму).

Розрізняють також централізоване правове регулювання та децентралізоване правове регулювання поділяється на координаційне і автономне.

12. Нормативний, соціологічний і філософський підходи до права. Визначення права.

Право дуже складне соціальне явище, і щоб розкрити його поняття необхідно відмежувати його від інших соціальних явищ. В нашій науці існує декілька концепцій до розуміння права: нормативний підхід та інші. Крім того, потрібно розрізняти право, яке створене державою, і право природне, яке виникає в результаті історичного розвитку.

Нормативний підхід до розуміння права

Згідно із цим підходом норми права відрізняють від інших соціальних норм за такими ознаками: 1) норми права регулюють і охороняють найбільш важливі суспільні відносини і соціальні цінності з позицій інтересів суспільства, держави і особи. Ці відносини визначаються громадянським суспільством і державною владою; 2) норми права, на відміну від інших соціальних норм, формально виражені в системі діючих нормативно-правових актів (в законах). Вони мають характер офіційних юридичних документів. Інші норми можуть існувати в усній або в письмовій неофіційній формі; 3) норми права офіційно встановлені або санкціоновані державою; інші соціальні норми державою не встановлюються, хоча і багато прогресивних соціальних норм держава зацікавлена підтримувати; 4) норми права, на відміну від інших соціальних норм, є загальнообов'язковими для виконання всіма учасниками суспільних відносин, оскільки це офіційні правила поведінки і діяльності й держава використовує примус у випадку їх невиконання; 5) норми права охороняються державною владою від порушень на відміну від інших соціальних норм. Держава застосовує або може застосувати санкції за їх порушення; 6) норми права встановлюють юридичні права і обов’язки учасників суспільних відносин або офіційний правовий статус громадян, організацій, держави; інші соціальні норми можуть регламентувати моральні, політичні, релігійні та інші права і обов'язки, 7) норми права виражаються тільки в певних юридичних формах (закони, постанови, укази, декрети, накази, загальнообов'язкові рішення) і мають чинність в часі, просторі і стосовно певних суб'єктів. Інші соціальні норми таких ознак не мають

Отже, право — це система або сукупність норм (правил поведінки), які мають офіційний формальний характер, встановлені державою, є загальнообов'язковими для всіх учасників суспільних відносин, охороняються державою від порушень, виражають юридичні права і обов'язки і направлені на регулювання і охорону найбільш важливих суспільних відносин і соціальних цінностей.

Право потрібно також розглядати як певний культурний, гуманний засіб для регулювання суспільних відносин, для охорони соціальних цінностей, для управління суспільством за допомогою правового законодавства і державних органів. Право не може бути засобом придушення і гніту певних класів і соціальних груп. Воно є інструментом (засобом) становлення і розвитку демократії, зміцнення законності і правопорядку. Право є засіб соціального компромісу, засіб консолідації суспільства, народу, нації.

Соціологічний підхід до розуміння права

Законодавчі акти, які не реалізуються, не застосовуються в реальному житті, перестають бути правом, вони відмирають і стають “мертвим правом”. Живе право — це такі норми, які закріплені в законодавчих актах, усвідомлені населенням і діють, реалізуються в конкретних правовідносинах. Без реалізації закони залишаються “шматком макулатури” або історичними пам'ятниками права.

Право є антипод правопорушень, а правопорушення не зводяться до пошкодження того чи іншого кодексу чи закону. Правопорушення наносять шкоду і мають соціальну небезпеку для реальних матеріальних і духовних цінностей суспільства, держави і людей.

Крім того, потрібно підкреслити, що в суспільстві бувають випадки, коли закони не прийняті, а правовідносини сформувались на підставі моралі, угод, договорів, свідомості тощо.

Таким чином, в суспільстві можуть існувати правовідносини без законодавчих актів. Ці правовідносини можуть існувати також на підставі звичаєвого права, прецедентного права, договірного права, релігійного права (там, де існує система релігійного права).

Таким чином, право — складне явище, оскільки воно відображає дуже складні економічні, політичні та інші соціальні відносини. Право, законодавство повинно відображати економічні, політичні закономірності розвитку суспільства, тоді закони будуть мати правовий характер.

Філософський підхід

Філософія завжди виявляла інтерес до права. Він зумовлений передусім потребою філософії пересвідчитися в тому, що вона справді має загальний характер, що вона поширюється і на таку особливу галузь, як право. Відзначимо, що й право завжди прагнуло визначити своє місце у загальній системі соціальних явищ, знайти філософське обгрунтування своїх положень.

Розуміння лрава, його сутності та особливостей залежить від тієї філософської позиції, з якої воно розглядається.

Розвиток філософії слід розуміти не як боротьбу матеріалізму проти ідеалізму (і взагалі "боротьбу всіх проти всіх"), а як спосіб буття вільної думки, заповзятливої, ризикуючої, критичної та самокритичної, через що вона не заспокоюється на жодному своєму результаті.

Право є надзвичайно багатим явищем, і кожна філософська течія відповідно до своєї природи обирає для дослідження той аспект права, який, на її думку, виявляється головним. Одначе представники практично всіх філософських течій погоджуються з тим, що право є засобом регулювання відносин у суспільстві.

На підставі аналізу цих концепцій можна дати багато визначень права. Право — це система або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності їх розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, виражають міру справедливості, рівноправності, свободи і відповідальності учасників суспільних відносин, охороняються державною владою від порушень, закріплюють юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідносин, охороняють соціальні цінності суспільства, держави і громадян і направлені на розвиток демократії, зміцнення законності і правопорядку