92. Аграрна політика сучасної держави. Захист прав сільськогосподарського виробника в Україні .

Аграрна політика – складова частина економічної та загальної політики держави. Формується аграрна політика в тісному взаємозв’язку з іншими складовими політики – зовнішньоторговельною, промисловою, екологічною, соціальною тощо. Існує два принципові підходи до розуміння аграрної політики:

1. ^ У вузькому розумінні під аграрною політикою розуміють систему цілей і заходів, спрямованих на розвиток аграрного сектора економіки. У даному випадку «аграрну політику можна визначити як діяльність держави, спрямовану на створення господарсько-фінансових і політичних ринкових умов в аграрному секторі, яка реалізується шляхом впливу на економічні процеси, що протікають у ньому, через форми та методи, найбільш дієві в області аграрної економіки».

2. У широкому розумінні до аграрної політики включають:

   • політику розвитку аграрного сектора;

   • продовольчу політику, що стосується споживання продуктів харчування основними групами і шарами населення;

   • агропромислову політику, пов’язану з проблемами обслуговування сільського господарства, включаючи торгівлю, переробку, сферу виробництва засобів виробництва для сільського господарства;

   • зовнішньоторгову політику.

Таким чином, аграрна політика може бути визначена як сукупність принципів і дій, які здійснює держава у вирішенні комплексу проблем, пов’язаних з функціонуванням агропромислового комплексу (власне сільськогосподарського виробництва, структур агробізнесу, ринку сільгосппродукції, споживання, розвитку сільських територій тощо). Широкого трактування традиційно дотримуються в ЄС. Про це свідчать сформульовані в ст. 39 Римського договору цілі Спільної аграрної політики країн європейської співдружності: збільшувати продуктивність сільського господарства шляхом сприяння технічному прогресу і забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва та оптимального використання факторів виробництва, особливо праці;

1. таким чином забезпечувати достатньо високий рівень життя сільського населення, зокрема шляхом збільшення індивідуальних доходів осіб, зайнятих в сільському господарстві;

2. підтримувати стабільність ринків;

3. забезпечувати можливості для пропозиції сільськогосподарської продукції;

ґ) сприяти тому, щоб сільськогосподарська продукція продавалася споживачам за прийнятними цінами. Із 80-х років минулого століття аграрна політика ЄС найтіснішим чином пов’язувалася з розвитком сільських територій. Сьогодні вона все більше орієнтується на природоохоронні і ландшафтні заходи, більш повноцінне соціальне забезпечення сільського населення.  Відповідно до офіційної методики Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), аграрна політика поділяється на сільськогосподарську (на користь виробників) і продовольчу (на користь споживачів)¹.  Предметом аграрної політики є ті сторони соціально-економічних відносин в АПК, які не можуть бути відрегульовані механізмами ринкової економіки і потребують участі держави. Методи аграрної політики – це прийоми (інструменти) державного регулювання економіки АПК. Державне регулювання агропромислового виробництва являє собою систему законодавчого, адміністративного та економічного впливу держави на виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції, сировини та продовольство. За способом функціонування розрізняють методи прямого та непрямого впливу на аграрну економіку. ^ Методи прямого впливу передбачають таке регулювання, за якого суб’єкти економіки змушені приймати рішення, основані не на самостійному економічному виборі, а на вказівках держави. Наприклад, це можуть бути зміни в податковому законодавстві, адміністративні обмеження в галузі контролю якості продовольства тощо. Методи прямого впливу часто бувають найбільш ефективними у досягненні економічного результату, проте в них є серйозні недоліки, пов’язані зі створенням перешкод у ринковому процесі. ^ Методи непрямого впливу виявляються в тому, що держава, не впливаючи прямо на рішення, що приймають суб’єкти економічної діяльності, створює передумови для цього, щоб при самостійному виборі суб’єкти віддавали перевагу тим варіантам економічних рішень, які відповідають цілям економічної та аграрної політики. Ці методи не порушують ринкової ситуації, стан динамічної рівноваги.  В Україні основні засади аграрної політики було остаточно визначено з прийняттям 18 жовтня 2005 р. Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року». Згідно із цим законом метою заходів аграрної політики до 2015 року є забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки, системності і комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування.  Основними складовими аграрної політики визначено комплекс правових, організаційних та економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки, розв’язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій. Реалізація завдань, що стоять перед аграрною політикою, здійснюється через дотримання певних принципів, головними серед яких є такі: Принцип пріоритетності національних особливостей та інтересів при формуванні аграрної економіки. Створюючи ринкову економіку, не слід сліпо копіювати будь-яку закордонну модель агроринку;

1.  Принцип однакового підходу до функціонування різних форм власності в аграрній економіці. Існування різних форм власності в системі аграрного виробництва і їх рівність випливає з механізму конкуренції. Через нього виявляється ефективність різних форм господарювання, раціонально розподіляються ресурси, формуються ринкові ціни, стимулюється зниження витрат виробництва, відбувається перехід до виробництва нових видів продукції;

2. Принцип розвитку аграрної економіки на засадах ринку. «Сьогодні більшість економістів світу погоджується, що ефективний розподіл ресурсів через центральний план є занадто складним завданням навіть для найбільш здібної команди спеціалістів. Для того, щоб вирішити, як найефективніше розподілити наявні економічні ресурси країни, плановикам потрібна інформація. Зокрема їм треба знати, які саме ресурси є в наявності, скільки коштує підприємствам виробництво товарів за умови використання цих ресурсів та яким чином домашні господарства оцінюють вироблені товари. Оскільки кожне домашнє господарство має свої вподобання, а кожне підприємство має свою собівартість продукції, то плановикам потрібен величезний обсяг інформації, значно більший від того, який можна реально та швидко зібрати за найсприятливіших умов. Прихильники централізованої планової системи часто стверджують, що необхідна інформація є і завжди була. Проте вони, як правило, посилаються на інформацію, що містить лише середні величини. Навіть точність такої інформації (що є маловірогідним) не забезпечила б її корисності на практиці, якщо нею користуватися як базою для ухвалення рішень стосовно розподілу ресурсів, тому що середні величини не відображають розбіжностей у собівартості продукції та вподобань в економіці країни. Це зазначав професор Гьоттінгенського університету, член Німецької консультативної групи при уряді України Штефан фон Крамон-Таубадель. 

3. Принцип поєднання ринкового механізму з державним регулюванням. Без утручання держави, створення чіткого механізму регулювання, результати функціонування будь-якої форми власності і господарювання будуть незначними;

4. Принцип соціальної справедливості і соціальної відповідальності. Аграрні перетворення здійснюються заради селянина, підтримки його статусу, турботи про умови його праці та побуту.