36. Правові аксіоми, правові презумпції, правові фікції.

Презумпція — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (наприклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знання закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.

Види презумпцій такі:

1. За фактом правового закріплення: фактичні (загальножиттєві) (в законі не виражені та юридичного значення не мають) і законні (у законі виражені і мають юридичне значення). Законні презумпції бувають двох видів: неспростовні (не потребують доведення, тому що не підлягають сумніву) та спростовні (можуть бути спростовані в результаті встановлення іншого щодо певних фактів).

2. За субординацією в правовому регулюванні: матеріально-правові та процесуально-правові.

Преюдиції — це нормативні приписи, зміст яких набуває свого вираження в проголошенні установки на те, що виключається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, Цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Фікції — це закріплені у правових актах нормативні приписи, що умовно проголошують факт (чи обставину), який не є встановленим. Наприклад, днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов'язкові.

Правові аксіоми — положення, певні істини, що не потребують доведення. Наприклад, неможливо бути суддею у вирішенні власної справи, люди народжуються вільними і рівними у власних правах.

37.Юридична концепція прав людини. Правовий статус особистості.

Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційо­ваного на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ус­кладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посеред­ництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з по­зиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності су­часного супільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами — мораллю, звичаями або ще чи­мось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина.

Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов'язках людини і громадя­нина як невід'ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов'язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспіль­них відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськи­ми та політичними інститутами.

Ця норма має бути формально однаковою, оскільки не повин­на залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але вод­ночас має власний зміст — свободу, що визнається непересічним надбанням з огляду на проблеми гуманізації соціальних відносин, гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і грома­дянина може засновуватися і практично функціонувати правова демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і дер­жави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і гро­мадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від ор­ганізації політичної влади, заснованої на будь-яких інших заса­дах, у тому числі — лише на законі, який може бути за умов авто­ритарного режиму і несправедливим.

Разом з традиційними формами демократії сучасне її ро­зуміння передбачає розуміння як однієї з її форм юридичне за­безпечення прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою та гуманною.

Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функ­ціонування основних державно-правових інститутів, органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та служ­бових осіб тощо.

Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії дер­жави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із централь­них її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і по­нятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливі­ша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

У різних науках у тому числі й державно-правових, для позначення людської істоти можуть використовуватися різні категорії - "людина", "особистість", "особа", "громадянин".

Позначаючи один і той самий об'єкт, кожен з цих термінів, характеризує різні якості однієї й тієї самої істоти.

Термін "людина" визначає людську істоту з природної точки зору як невід'ємну частину живої природи, живий організм, що підкоряється біологічним законам і який з огляду на особливості свідомості та психіки пристосований до суспільного способу буття разом із собі подібними. Тобто кожна людина народжується на світ з ознаками належності до людського роду та рядом індивідуальних рис, притаманних тільки їй, що змінюються і розвиваються в неї упродовж життя (вік, зовнішність, розум, звички тощо). Отже, людина - це біологічна категорія, що визначає належність живої істоти до людського роду за певними анатомічними особливостями та фізіологічними функціями.

Основними рисами людини є:

- розвинутість інстинктів, що забезпечує можливість реалізації різних інтересів;

- наявність мови як засобу спілкування та узгодження діяльності людини;

- необхідність спілкування із собі подібними з метою досягнення компромісу інтересів;

- чіткий розподіл праці у людському середовищі, що надає можливість досягти високого ступеня організованості відносин.

Біологічне у людині виявляється у генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та інших процесах, що властиві людському організму. Це фізіологічні процеси, що відбуваються у нашому організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та інформацією між організмом і навколишнім середовищем. Природне начало в людині вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, що вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.

Коли йдеться про соціальну сутність людини, її соціокультурні виміри або про людину як особистість, слід виходити не з природного в людині взагалі, а з вивчення її елементарних психічних властивостей і процесів (наприклад, від найпростіших інстинктів). На певному рівні розвитку людини як суспільної істоти у процесі трудової діяльності, спілкування і формування духовності відбувся перехід від біологічного розвитку на шлях історичного становлення власне соціальних істот, у результаті чого сформувалася людина як природно-соціальна істота. Саме тому людина є цілісною єдністю біологічного, психічного та соціального1.

Особистість - це, передусім, соціальний тип людини, тобто конкретна людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Саме поняття "особистість" об'єднує загальні та індивідуальні типові та своєрідні якості людини.

Особистість - людина, яка має певний ступінь розвитку своїх індивідуальних здібностей, нахилів і свідомості та займається суспільно-політичною і трудовою діяльністю.

Особистість формується під впливом двох факторів:

- індивідуальних вроджених якостей;

- соціального середовища, що впливає на людину.

На соціальний характер категорії "особистість" вказують такі риси:

- розум, тобто здатність мислити та приймати осмислені, а не інстинктивні рішення;

- свобода, тобто можливість вибору із встановлених суспільством варіантів поведінки саме того, що найповніше відповідає інтересам особи та не порушує прав інших людей;

- індивідуальність, яка виявляється у наявності специфічних рис, що виокремлюють саме цю особу з маси їй подібних;

- відповідальність, що характеризується як можливість передбачати результати своїх дій, керувати ними та самостійно нести соціальну відповідальність у разі невиконання обов'язків, недотримання заборон чи порушення прав інших осіб. В юридичній науці частіше використовується не категорія "особистість", а категорія "особа". В нормативно-правових актах виділено два різновиди особи:

Фізична особа - це будь-яка людина (громадянин), яка е суб'єктом правовідносин.

Юридична особа - це організації, що мають відокремлене майно, можуть від свого Імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія "особа" набирає політичного змісту і перетворюється у категорію "громадянин". Спільним для понять "особа" і "громадянин" є те, що вони стосуються однієї людини, але "особа" визначає її місце в суспільстві, а "громадянин" - у державі. "Особою", тобто членом суспільства, можуть бути не тільки громадянин конкретної держави, а й іноземець чи особа без громадянства, які проживають на території цієї держави. Водночас людина може не проживати на території держави, але бути її громадянином.

Громадянство - це стійкий правовий зв'язок між людиною І конкретною державою (державами). Держава визнає і гарантує права та свободи людини, захищає їх як в межах своєї території, так і поза ними. В свою чергу, громадянин має дотримуватися норм права встановлених державою, виконувати покладені на нього обов'язки. Юридично закріплена система прав, свобод, обов'язків і законних інтересів, забезпечення яких бере на себе держава, становить правовий статус громадянина, що відрізняє його від іноземців та осіб без громадянства. У державах з монархічним державним устроєм терміну "громадянство" відповідає, як правило, термін "підданство". Крім того, існують "особи", які з тих чи інших причин у правовому відношенні не пов'язані з жодною державою; це особи без громадянства - "апатриди". Також трапляються випадки, коли особа одночасно належить до двох, а інколи і більшої кількості держав. Такі особи називаються "біпатридами".

Громадянин - це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею.

Основні риси:

- належить до постійного населення певної держави;

- користується правами, наданими державою, та виконує обов'язки, покладені на неї;

- користується захистом з боку держави: як правовим, так і судовим;

- несе юридичну відповідальність у разі порушення чи невиконання певних норм або рішень.

Зв'язок громадянина та держави визначається у процесі характеристики ознак держави:

- державна публічна влада с офіційним представником суспільства. Саме тому відносини громадянин - держава мають державно-політичний характер;

- держава є територіальним устроєм суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спеціальних засобів - норм права. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

- держава за допомогою права узгоджує Інтереси різноманітних суб'єктів і груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина і держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

Таким чином, поняття "людина", "особа" та "громадянин" надають можливість визначити приналежність людини до суспільства і держави, охарактеризувати особливості її статусу та можливості щодо захисту своїх суб'єктивних прав, свобод та законних інтересів1.

У правових системах різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити такі чотири усталених підходи:

- ліберальний підхід виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження цих прав можливе лише у виняткових випадках (для забезпеченням охорони суспільною порядку, правопорядку, захисту прав та свобод інших людей і громадян, запобігання насильства та ін.); конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не згадуються в конституції країни;

- колективістський підхід надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права, розрізняють права громадян (людини) і права трудящих, у нормативно-правових актах закріплено широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було 11);

- підхід до правового статусу особи в мусульманських країнах визначається нормами шаріату. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права, розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед мусульманською спільнотою; - підхід до правового статусу особи у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії, Латинської Америки. В цих країнах людина розглядається як невід'ємна клітина племені, ЇЇ права не можуть реалізовуватися окремо від племені1. Складні зв'язки між державою та індивідом, взаємовідносини між людьми фіксуються державою в юридичній формі, тобто в формі прав, свобод та обов'язків, і тим самим ці елементи і утворюють правовий статус особи. Категорія правового статусу особи - одна з найважливіших політико-юридичних категорій, яка залежить від рівня демократії, економічної та соціальної структури суспільства, дотримання законності.

Правовий статус особи у державі закріплюється в Конституції, законах та інших нормативних актах (внутрішньодержавних та міжнародних).

Взаємозв'язок особи з державою потребує чіткої урегульованості та упорядкованості. Права та обов'язки, фіксують складну систему взаємозв'язків особи та держави, що мають бути засновані на принципах соціальної справедливості та демократизму, формуються в результаті суспільного розвитку, що обумовлює обсяг і характер прав та обов'язків громадян. Суб'єктивні права та юридичні обов'язки визначають найважливіші параметри поведінки індивіда у структурі громадських зв'язків, що існують у суспільстві.

Правовий статус особи як багатоелементна та багатоаспектна категорія у широкому аспекті є юридичним закріпленням положення особи у суспільстві. Тобто все те, що юридично характеризує, визначає, гарантує реальне положення людини у суспільстві, має пряме відношення до категорії "правовий статус особи". У демократичних державах він встановлюється за допомогою норм права в інтересах усього народу. Термін "правовий" використовується у зв'язку з юридичними можливостями особи, її правами та свободами, повноваженнями, а також з обов'язками та юридичною відповідальністю конкретної людини як суб'єкта права.

В основі правового статусу особи фактично лежить соціальний статус, який визначається сукупністю політичних, економічних, духовних та інших умов життя суспільства. Норми права закріплюють місце індивіда у суспільстві, а також визначають необхідний комплекс прав та обов'язків, юридичні свободи особистості, гарантії їх здійснення, способи захисту, форми відповідальності, правоздатність та дієздатність, громадянство, принципи взаємовідносин з державою та суспільством.

Правові статуси людини і громадянина - поняття узагальнюючі, однак їх не можна ототожнювати. Правовий статус людини має більш широкий, а саме соціально-правовий зміст, правовий статус громадянина - державно-правовий, оскільки громадянин завжди належить до певної держави. Правовий статус людини притаманний усім і кожному члену суспільства. Поза його межами залишається все індивідуальне, приватне, усі особливості що належать йому, характеризують конкретну особу або групу осіб.

Правовий статус людини (особи) - це сукупність прав, обов'язків, законних інтересів, гарантії їх реалізації, що закріплені у законодавстві і характеризують особу як суб'єкта права. У правовому статусі ми можемо виділити соціально-політичний, економічний, ідеологічний, юридичний, психологічний, вольовий, моральний зміст. Усі вони, є гранями прояву правового статусу особи, його сутності. Водночас ця категорія об'єднує складний комплекс різноманітних соціальних зв'язків, інтересів, відносин.

У поняття загального правового статусу як найбільш широкої категорії, слід включити складові елементи змісту, які характеризують його структуру:

- правові принципи, що складають методологічну основу правового статусу;

- норми права, що встановлюють загальні для всіх права, свободи та обов'язки;

- правосуб'єктність, тобто можливість суб'єкта мати права та обов'язки та користуватися ними та нести відповідальність за свої дії;

- законні інтереси, що спонукають суб'єкта права до відповідних дій, або навпаки орієнтують його на дозволену нормами права пасивність;

- юридична відповідальність як обов'язок нести відповідальність за порушення правового статусу;

- громадянство, тобто такий правовий стан, який вказуючи про належність людини до відповідної держави, дає право на те, щоб розширити коло прав та обов'язків;

- правовідносини загального (статусного) характеру.

В загальних (статусних) правовідносинах перебувають усі особи стосовно держави, один до одного, реалізації своїх прав та обов'язків, їх захисту, гарантування й т. і.

Ядром правового статусу є права та обов'язки, що реалізуються завдяки зв'язкам між їх носіями-правовідносинам. З вищезазначеного очевидно, що норми права та правовідносини загального (статусного) характеру, що виникають на їх основі, визначають правовий статус суб'єктів права.

Охарактеризувати правовий статус особи, означає розкрити місце, роль, положення та значення конкретної особи в суспільстві та державі, її можливості, цінність, вплив, принципи взаємовідносин з державою, з іншими людьми, що, в свою чергу, розкриває характер самого суспільства, його соціального ладу.

Правовий статус громадянина - це правове становище особи, що е громадянином певної держави.

В юридичній науці виділяють три види правового статусу особи:

- індивідуальний (приватний) статус - це правовий статус кожної конкретної особи, кожного окремого громадянина. Цих статусів стільки, скільки особистостей, громадян. Вони характеризуються неповторністю, як і люди - носії цих статусів. Індивідуальний статус визначає правове положення конкретної особи, конкретного громадянина, в суспільстві, державі;

- спеціальний (родовий) статус - сукупність елементів, що характеризують правове положення окремих категорій громадян та осіб (дітей, студентів, військовослужбовців, робітників, посадових осіб, членів тих чи інших організацій, інвалідів війни та праці, пенсіонерів та інших). їх також існує велика кількість, хоча і значно менше ніж індивідуальних, саме через це їх повна класифікація майже неможлива. Лише найважливіші з них досліджуються окремими галузями права;

- загальний правовий статус - це статус людини як особистості, члена суспільства, громадянина, держави. Він єдиний для всіх, такий статус ще можна називати базовим.

На основі загального правового статусу потрібно розглядати статуси конкретних осіб або їх груп. Індивідуальні статуси ґрунтуються на загальному, який має ключову, вихідну роль. Відомо, що, виходячи з юридичного та фактичного становища особи в суспільстві, легко можна встановити соціальну природу цього суспільства, його позитивні та негативні сторони.

Загальний статус не може змінюватися без відома держави, законодавця, а індивідуальні статуси є більш динамічними, рухомими і можуть змінюватися за бажанням самих носіїв або через те, що в їх суспільній чи трудовій діяльності відбуваються зміни. Але такі зміни знову ж таки можуть відбуватися у межах загального статусу, не порушуючи його настанов.

У загальному правовому статусі складові частини - постійні, а в індивідуальному - змінні. Це не порушує принцип рівноправності громадян, тому що та чи інша особа може мати свій особливий індивідуальний статус, наприклад, відповідні пільги (ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС 1-ї категорії, інваліди праці тощо).

На індивідуальний правовий статус впливають такі фактори, як стать, вік, сімейний стан, професія і т. ін. Але деякі автори не погоджуються з цією точкою зору. В.А. Кучинський, наприклад, стверджує, що у випадку, коли правовий статус розглядається як фактичний правовий стан, то можна допустити можливість зміни статусу за волею його носія1. На нашу думку саме так і відбувається.

По-перше, будь-який правовий статус - це юридичний та фактичний правовий стан. По-друге, індивідуальні статуси дійсно залежать значною мірою від їх носіїв. Зміст, обсяг, характер правового статусу у громадян протягом життя змінюються не одноразово. Наприклад, громадянин був студентом, потім інженером, майстром, начальником цеху, головним інженером, директором підприємства, нарешті, пенсіонером, його індивідуальний статус весь час змінювався, а загальний (як громадянина) залишався незмінним.

Загальний статус людини не залежить від зміни місця роботи або від соціального стану. Ця якість постійна, єдина та рівна. На відміну від правоздатності загальний правовий статус - не персоніфікована якість людини, не здібність особистості, а її становище у суспільстві.

Правовий статус індивіда тісно пов'язаний зі статусами інших осіб. Усі права та обов'язки людини мають значення та зміст лише тому, що вона взаємодіє з державою, суспільством, іншими суб'єктами, колективом, перед якими має зобов'язання, або має відповідне суб'єктивне право. На нашу думку, кожен повинен знати свій статус, свої права та обв'язки. Якщо ж особа не буде ознайомлена з ним, вона може поводитись всупереч вимогам норм права та інших соціальних норм.

Отже, правовий статус охоплює усю систему прав та обов'язків, які має відповідна людина, конкретний громадянин. Як важлива правова категорія, він має одночасно відповідати двом, здавалося б, несумісним умовам: по-перше, бути сталим, тобто не змінюватися за своїм змістом; по-друге, він повинен враховувати ті реальні зміни, що мають місце у суспільстві, та прямо чи безпосередньо зорієнтовані на людину, відповідну категорію людей тощо.

На зміст правового статусу впливають як позитивні так і негативні процеси, що відбуваються у суспільстві та обумовлюють його подальший розвиток, який проявляє себе дуже різнобічно: як прямо, так і опосередковано. До них відносяться:

- зміцнення нормативно-правової основи та гарантованості правового статусу, подальше удосконалення законодавства, яке регулює весь комплекс відносин, що складаються між особою та державою; підвищення якості нормативно-правових актів та усіх норм права;

- диференціація та уніфікація правового статусу - диференціюються індивідуальний та спеціальний, а уніфікується - загальний;

- зростання міжнародного значення правового статусу громадян України, його вплив на розвиток усієї правової системи України;

- політизація та ідеологізація цього явища, посилення боротьби у даній сфері (особливо навколо питань прав та свобод людини), через це правовий статус протягом довгого часу не втратить якостей політичної гостроти;

- інтенсифікація механізму реалізації правового статусу, підвищення його ефективності - передусім при впливі на особу, її правову, суспільно-політичну та громадянську активність;

- підвищення взаємодії та єдності між усіма складовими частинами правового статусу, а також його взаємозв'язків з іншими компонентами правової системи;

- взаємообумовленість та узгодженість у правовому статусі суспільних, колективних та особистих інтересів та потреб;

- соціологізація правового статусу, підсилення у ньому моральних, гуманістичних та інших суспільних витоків, оскільки в кінцевому результаті він може з правового трансформуватися в соціальний статус;

- підвищення правової активності та позитивної відповідальності особи, підвищення її юридичної культури, правосвідомості;

- посилення методологічних та філософських основ правового статусу, його соціальної обумовленості, наукової обґрунтованості;

- подальше розширення переліку прав, свобод та законних інтересів громадян, створення найсприятливіших умов для користування ними1.

Ці процеси тісно пов'язані і лише в сукупності дають уявлення про основні напрями розвитку правового статусу людини і громадянина.

Правовий статус впливає на соціальну систему, в якій він функціонує (на стан законності та правопорядку, дисциплінованості, організованості, розвитку суспільних відносин). Особистість сміливіше та активніше протидіє недолікам, відстоює інтереси суспільства, держави, колективу та свої особисті тоді, коли вона більш впевненіше відчуває себе в правовому відношенні, коли у неї надійні правові позиції.