16. Релігійні правові системи. Канонічне право в Україні.

Серед компаративістів немає єдності в питанні виокремлення та класифікації систем релігійного права. Так, Р. Давид та К. Цвайгерт і X. Кетц досліджують лише дві системи релігійного права: мусульманське (ісламське) та індуське1. Вітчизняні та російські автори, в основному, також використовують цей поділ. Наведена класифікації є неповною, бо не охоплює всіх правових систем, заснованих на релігійних нормах. Не можна також розглядати окремі релігійні системи, наприклад мусульманське право, як правові сім'ї, оскільки до їх складу не входять інші правові системи. Релігійна правова сім'я поєднує чотири правові системи, а саме: системи мусульманського, індуського, іудейського й канонічного права.

Характерні риси релігійних правових систем

1. Нерозривний зв'язок з релігією. Кожна правова система, що входить до цієї правової сім'ї, є частиною певної релігії — ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства. Норми права засновуються на релігійних уявленнях і віруваннях, унаслідок чого правові й релігійні норми тісно переплетені, а часто і збігаються. У цих системах не відбулося чіткого виокремлення норм права з інших соціальних норм, насамперед релігійних.

2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави. Право надане раз і назавжди, тож завдання людини в такій системі — лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Якщо оцінювати реальність, а не церковні догмати, то необхідно визнати, що зміст норм релігійного права змінювався протягом історії. Це відбувалося шляхом нового тлумачення релігійними діячами священних текстів. Проте такі релігії, як християнство й іудаїзм, визнали своє право створювати нові норми права.

3. Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто індивідуально. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де, на якій території вони мешкають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи. Таким чином, право не поширюється на іновірців та атеїстів.

4. Визнання соціальної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права і воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою. Р. Давид зазначає, що існує два види принципів, якими керуються незахідні країни. Одні визнають велику цінність права, але саме право розуміють інакше, ніж на Заході (країни мусульманського, індійського й іудейсько го права), другі відкидають саму ідею права і вважають, що суспільні відносини повинні регламентуватися іншим шляхом (країни Далекого Сходу, Африки й Мадагаскару).

5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. На відміну, наприклад, від романо-германської правової сім'ї, в якій цей принцип визнано як загальнолюдський, релігійні правові системи наділяють людину різним правовим статусом — правами й обов'язками згідно з належністю до певної групи, вирізненої за такими критеріями, як статевий, національний, релігійний або соціальний. Класичним прикладом може бути кастовий поділ в Індії, який визнаний і захищається індуським правом.

До релігійних правових систем належать: мусульманське, ка­нонічне, індуське, іудейське право; до традиційних — японське, далекосхідне і звичаєве право окремих держав Африки, Азії, ,Океанії. Загальною ознакою для них є те, що всі вони функ­ціонують нарівні з національним правом окремих держав, а ступінь впливу на суспільство залежить від їх авторитету серед населення.

Мусульманське право являє собою правила поведінки при­бічників ісламу, основний зміст яких становлять зобов'язання щодо Аллаха та інших мусульман, а також санкції за їх пору­шення.

Період становлення мусульманського права як системи со­ціально-нормативного регулювання охоплює УІІ-Х століття. Ви­никло воно на території Аравійського півострова, як гадають, у його західної частині — області Хіджаз.

Мусульманське право — це одна з найзначніших правових си­стем світу, яка охоплює понад 500 мільйонів осіб.

Зведення мусульманських теологічних та правових норма­тивів (шаріат), звернених до людей, було встановлена Аллахом і передано ним через пророка Мухаммеда¹. Джерелами мусуль­манського права є Коран, сунна, іджма та кійас.

Коран (арабською — «аль-Кур'ан», що означає «читати вго­лос речитативом, декламувати») за віровченням ісламу, — книга нестворена, вона — саме слово Аллаха, складається із 114 глав різної довжини, кожна з яких має назву сура. Кожна сура Кора­ну складається із аятів (віршів). За мусульманською традицією одкровення передавалися Аллахом його посланнику пророку Мухаммеду через ангела («святого Духа») приблизно у 610-632 роках, а їх запис вівся протягом наступних десятиліть.

Нарівні з релігійно-моральними положеннями приблизно в 300 віршах Корану подані установи нормативно-юридичного ха­рактеру.

Сунна — збірник переказів (хадісів), у яких йдеться про жит­тя пророка Мухаммеда, розповідається про його вчинки та наво­дяться висловлювання, що є свого роду дороговказом у житті для віруючого. І тільки близько 500 хадісів можуть бути віднесеними до норм — правил поведінки в правовому розумінні.

Іджма (доктрина мусульманського права) —_це єдина думка, якої досягли вчені всіх або ж однієї юридичної школи з питань ісламу і обов'язків правовірних. Звернувшись до Корану та сунни, мусульманські судді (каді) не завжди могли пристосувати їх по­ложення до розгляду конкретних справ. Тому, починаючи з VIII століття, функцію тлумачення перших двох джерел почали здійснювати правові школи тлумачення, що зробило доктрину провідним джерелом права. При цьому судді втратили право пря­мо посилатися на Коран та сунну, а були зобов'язані застосову­вати норми в інтерпретації певної правової школи тлумачення.

Кійас (метод міркування за аналогією) — застосування поло­жень, сформульованих у Корані, сунні та іджмі, для розгляду подібних та аналогічних випадків'.

Таке узгоджене об'єднання різних джерел дістало назву сис­теми «чотирьох корінь» ісламського права.

У XX столітті ряд мусульманських держав здійснив кодифі­кацію окремих галузей права за західноєвропейським зразком (цивільного, торгового, процесуального, кримінального та ін.). Це внесло значну різноманітність у вікові мусульманські правові тра­диції кожної з держав. Посилення ролі нормативного акта, хоча й прийнятого на підставі принципів ісламу, призвело також до по­слаблення ролі доктрини в процесі розгляду юридичних справ. У сучасному світі ідеї «вестернізації» найменше торкнулися таких держав, як Саудівська Аравія, Оман, емірати Персидської затоки. Як субсидіарні (додаткові) джерела праці вчених-юристів застосо­вуються лише за наявності прогалин у законодавстві Єгипту, Сирії, Ірану, Іраку, Пакистану, Лівії, Алжиру та ін.

У зв'язку з цим необхідно розмежовувати релігійне мусуль­манське право і право мусульманських держав.

Канонічне право в християнській релігії є сукупністю право­вих рішень (канонів), установлених, головним чином, на всесвіт­ніх та деяких інших церковних соборах. У католЩькїїГцеркві ка­нонічне право вміщує також постанови римських пап. Слово «ка­нон» у перекладі з грецької означає «норма», «міра», «стандарт». Найбільш ранніми канонами є правила нового Заповіту. Розріз­нені норми різних єпархій, декретів пап були систематизовані у Зводі канонічного права 1582 року (Согриз Зигіз сапопісі). Аж до XX століття ніяких інших кодифікацій канонічного права не відбувалося, воно лише інтерпретувалося каноністами. Поширен­ня в Західній Європі Кодексу Наполеона стало імпульсом до про­ведення кодифікації канонічного права з 1904 по 1918 рік, який залишався основним правом римської католицької церкви до 1983 року, коли був введений новий Кодекс.

Такі норми не повністю правові — скоріше це гібридна право­ва система, оскільки вона охоплює як корпоративні, так і мо­ральні регулятори. Як правові норми корпоративне право можна розглядати тією мірою, якою воно визнається обов'язковим у тій чи іншій державі (наприклад, абсолютна теократична монархія Ватикану).

Індуське право є одним_а_цайііільш стародавніх і оригінальних у світі. Ряд положень індійського збірника Веди (II тисячоліття до н. є.) можна витлумачити як правила поведінки загального ха­рактеру. Подолавши віки, традиційні норми стародавнього та се­редньовічного права — веди, смрити, дхармашастр та інші, зали­шилися складовою частиною внутрішньодержавного права Індії. Індуське право поширюється на осіб, які сповідують індуїзм не­залежно від місця проживання. Зараз у світі налічується близько 300—350 мільйонів індусів, які мешкають переважно в Індії. Жи­вуть вони також у Пакистані, Бірмі, Сінгапурі, Малайзії та дер­жавах Східної Африки.

Характерними ознаками індуського права є: персональний характер правової системи, оскільки вона за­стосовується лише до індусів (за народженням, релігією) та до навернутих до індуїзму (мається на увазі, що в разі переїзду індус везе право з собою);

поширення на означені категорії відносин: внутрішньосімейні, кастові, відносини землекористування, договірного права, права власності;

відносна незалежність від інших правових систем (англійсько­го, мусульманського права), що свідчить про високий рівень пра­вової культури;

наявність жорстких правил станово-кастової організації, за якою члени кожної касти — брахмани (священослужбовці), кшатрії (військові), вайшиї (торговці) та шудри (слуги і ремісни­ки) мають власну систему прав і обов'язків, власну мораль, рівень пізнання істини;

тісний зв'язок з індуїзмом релігійно-філософської і соціаль­но-етичної систем, заснованих на віротерпінні, релігійних дог­мах, норми яких не мають уніфікованого характеру, а церква — ієрархічної організації;

здатність до адаптації в умовах "постійних соціально-еко­номічних і політичних змін;

включення до сфери дії індуського права представників неортодоксальних релігійних ,общин, сектантських груп (лингаяти, ар'я-самаджисти, джайли, будисти, сікхі та ін.);

різноманітність джерел права: веди — священні книги, ідейні засади індуського права; смрити — правові трактати, що комен­тують веди; збірники висловлювань індійських авторитетів; зви­чаї — правила поведінки доброчесних, розсудливих людей.

Сьогодні окремі положення індуського права зазнали змін у зв'язку з прийняттям відповідних законопроектів; скасована відповідальність за порушення норм кастової належності, заборонена полігамія, дозволені розлучення, встановлено право на отримання аліментів та ін.

Іудейське право (єврейське право) виникло понад три тисячоліття тому, розвивалося і зберігалося як право єврей­ського народу незалежно від того, була державність у євреїв чи не було її. Цьому процесу сприяла наявність внутрішньої автономії єв­рейських общин — їм дозволялося мати органи самоврядування і власні судові заклади. Іудейське право являє собою нормативну ча­стину Усного Вчення — Талмуда. Воно включає також Агаду — ста­родавні сказання та легенди, вислови мудреців, повчальні історії. Спочатку законодавчі положення передавались усно із покоління в покоління і аж у V столітті були зафіксовані в письмовій формі.

Записане вчення — Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон, є основним джерелом права для суддів і нагадує конституції єврейського народу. Іншим джерелом є талмудична література — Мішна, Мндрашим, Барайти, Єрусалимський та Вавилонський Талмуди.

Іудейське право регулює цивільні, сімейні, трудові і криміна­льно-правові відносини. Його головною відмінною ознакою є релігійно-національний характер: додержання релігійних наказів так само обов'язкове для євреїв, як і додержання юридичних за­конів іудаїзму. При цьому право постійно вдосконалювалось ви­нятково представниками європейської юридичної думки, що відрізняє його від інших релігійно-традиційних правових систем.

Іудейське право забороняє євреям звертатися до неєврейських судових інстанцій, хоча презюмується, що законів держави слід обов'язково дотримуватися. Ця заборона не стосується звернень до державних судів після створення Ізраїлю.

Характерно, що сучасна судова система держави Ізраїль не пов'язана зобов'язанням дотримуватися принципів єврейського права. Проте фактично законодавство і судова практика абсор­бує багато положень із старовинних джерел, особливо в галузі приватного права.

Усередині самого єврейського права вирізняється проблема колізії законів унаслідок світового географічного розселення єврейських общин, яке призвело до формування різних правил та норм, що застосовуються при розгляді подібних юридичних проблем у різних регіонах.

Сучасна література з порівняльного правознавства практично не приділяє уваги цій релігійно-правовій системі. Як і у випадку з іудейським правом, це пояснюється дуже незначним її поширенням у сучасному світі. Однак канонічне право являє собою досить цікавий об'єкт для вивчення, оскільки має унікальні риси і власний вплив на розвиток права в Європі.

Канонічне право — це релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна «канон», який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому — юридичному значенні цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для упорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.

Щоб зрозуміти, що ж таке релігійна канонічна система права, необхідно співвіднести між собою два поняття — канонічне і церковне право, які не завжди досить чітко розрізняють. їх відмінність можна провести за походженням і змістом норм. Канонічне право створюється тільки самою церквою і складається з норм, що визначають не тільки церковні, а й інші правовідносини, які впродовж середніх віків становили предмет її юрисдикції. Церковним же, навпаки, називається право, що регулює відносини виключно церковні, хоча створено воно може бути в тому числі й державою. Отже, з точки зору логіки ці поняття перетинаються, але не збігаються1.