Лекцiя № 10.

З теми: «Реанімація та інтенсивна терапія в разі гострих екзогенних отруєнь».

Конспект змісту теми.

Гостре екзогенне отруєння-це патологічний процес, що виникає внаслідок потрапляння в організм отруйних речовин різного походження (хімічних речовин в побуті, промисловості, мікробних токсинів тощо), які викликають порушення гомеостазу.

Отрута- чужерідна хімічна сполука, яка порушує протікання нормальних біохімічних процесів в організмі, внаслідок чого виникає порушення фізіологічних функцій організму.

Отрута-це речовина підвищеної токсичності.

Причини гострих отруєнь:

Навмисні Випадкові

• Кримінальні; - виробничі;

• Суїциди. - побутові;

-медичні.

Дія отруйних речовин:

1. Місцева (кислоти, луги);

2. Резорбтивно-токсична (оцтова кислота, миш’ як);

3. Рефлекторна (хлор, фосген ,аміак).

Шляхи потрапляння отрути до організму.

Токсичні речовини можуть потрапляти до організму через травний канал, дихальні шляхи, шкіру, слизові оболонки . Найбільш частим шляхом проникання отрути є травний канал.

Клінічні фази перебігу гострих отруєнь.

1. Прихований;

2. Період наростання резорбтивної дії;

3. Період максимальної дії отрути;

4. Відновний.

Тяжкість отруєння залежить від дози, концентрації, шляхів потрапляння

до організму, швидкості їх виведення.

Клініка гострого отруєння визначається як вибірковою токсичною дією на окремі органи і системи, так і загальними порушеннями функцій всього організму. У хворих з гострими отруєннями виділяють наступні основні синдроми:

1. Синдром ураження нервової системи;

2. Синдром порушення кровообігу;

3. Синдром ураження органів дихання;

4. Синдром ураження органів травлення;

5. Синдром недостатності печінки і нирок;

6. Судомний синдром;

7. Гіпертермічний синдром;

8. Гіпотермічний синдром.

9. Деліріозний синдром

Наявність будь-якого з вказаних синдромів дає можливість встановити попередній діагноз щодо виду отруєння та негайно почати надавати допомогу.

Діагноз встановлюють на підставі даних анамнезу, і клініко-лабораторних досліджень. Таблетки, що залишились, отруйну рідину, порожні упаковки лікарських речовин ретельно підраховують та не викидають.

Під час обстеження звертають увагу на забарвлення шкіри та слизових оболонок, специфічний запах з рота та запах блювотних мас.

Взяття для дослідження 3-х середовищ організму ( крові, сечі, блювотних мас) обов’ язкове для всіх видів отруєнь.

Для цього медсестра або фельдшер набирають 10-15 мл досліджуваного матеріалу у стерильні пробірки, щільно закривають і підписують їх. На пробірці вказують час взяття матеріалу.

Матеріал для дослідження беруть відразу ж , як тільки хворий надходить в ВАІТ, до початку лікування!

Загальні принципи лікування при гострому отруєнні.

1. Виведення отрути з організму:

А). Виведення отрути, що не всмокталася:

- промивання шлунка;

- штучно викликане блювання;

- очисні клізми;

- ентеросорбенти;

-ШВЛ.

В). Прискорення виведення отрути, що всмокталася:

- форсований діурез;

- обмінне переливання крові;

- гемосорбція;

- плазмаферез;

-гемодіаліз.

Промивання шлунка- один з основних методів виведення отрути, особливо ефективний в перші 6 годин після отруєння.

Якщо хворий перебуває в коматозному стані, шлунок промивають тількі після інтубації трахеї трубкою і роздуванням манжетки!

Шлунок промивають водою кімнатної температури. Кількість рідини для одноразового введення не більше як 400-500 мл, всього для промивання використовують 5-15 л рідини.

Обов язково має бути суворий контроль за кількістю введення та виділеною рідиною : існує небезпека виникнення гіпергідратації та набряку мозку.

ШВЛ використовують у випадках значного пригнічення дихання, а також отруєння токсичними речовинами, що виводяться легенями. ШВЛ, як правило, проводять в режимі помірної гіпервентиляції.

2. Нейтралізація отрути здійснюється за допомогою антидотної терапії.

Антидот- це засіб, здатний знешкоджувати отруту.

Фізичні антидоти (активоване вугілля, крохмаль, тальк, ентеросорбенти) абсорбують на своєї поверхні токсичну речовину .

Хімічні антидоти нейтралізують отруту, вступаючи з нею в хімічну взаємодію ( сульфгідрильні групи унітіолу зв ‘язують важки метали з утворенням нетоксичних розчинних сполук).

Фізіологічні антидоти вступають у взаємодію з тими біоструктурами, на які спрямована дія отруйної речовини. Наприклад: етанол затримує метаболізм метанолу і перетворення його на токсичні метаболіти (формальдегід та мурашину кислоту).

Застосування антидотної терапії особливо ефективне на ранніх стадіях отруєння.

3.Симптоматична терапія залежить від ступеня та клінічнихпроявів отруєння. У разі пригнічення діяльності серця застосовують адреноміметики

( 0,5-0,7 мл р-ну ефедріну , 1-2 мл 4% розчину дофамінув 400 мл 5% глюкози), глюкокортикоїди. При зниженні ОЦК вводять плазмозамінні розчини, плазму крові.Під час психомоторного збудження вводять транквілізатори( седуксен,реланіум).

Екстракорпоральні методи детоксикації:

Екстракорпоральна детоксикація –це очищення крові та інших біологічних рідин поза організмом. Найчастіше використовуються наступні методи: гемодіаліз, плазмаферез, гемосорбція.

Штучна нирка (гемодіалізатор) - апарат для тимчасового заміщення видільної функції нирок. Штучну нирку використовують для звільнення крові від продуктів обміну, корекції водно- електролітного та кислотно-лужного балансів при гострій і хронічній нирковій недостатності, а також для виведення токсичних речовин при отруєннях і надлишку води при набряках. Основним завданням апарату штучної нирки є очищення крові від різних токсичних речовин, у тому числі продуктів метаболізму. Як і будь-який апарат очищення крові, він повинен забезпечувати, як мінімум, два канали зміни складу крові з метою нормалізації її показників, заснованих на інформаційно - енергетичних уявлень про її властивості. При цьому обсяг крові в межі організму залишається постійним.

В основі роботи штучної нирки – принципи діалізу

Показання:

• гостра і хронічна ниркова недостатність

• гостра печінкова недостатність,

• екзогенні та ендогенні отруєння,

• важкі порушення електролітного складу крові;

• виражені гіперкальціємія, гіпермагніємія, гіперурикозурія.

Принцип дії:

В основі гемодіалізу лежить принцип дифузії речовин через напівпроникну мембрану (целофан, ацетатцеллюлоза, поліакрилонітрил і поліметилметакрилат) з метою виведення з крові небажаних речовин і одночасного введення в неї необхідних компонентів. Постійний струм крові по одну сторону мембрани і розчину-діалізату, що очищає — по іншу її сторону дозволяє видалити залишкові продукти обміну речовин із крові способом, дуже подібним із процесом клубочкової фільтрації. Змінюючи сполуки діалізату, спосіб взаємодії крові і діалізату (геометрію діалізатора), тип і площу поверхні діалізуючої мембрани і частоту і тривалість сеансів діалізу, можна підтримувати у відносно благополучному стані навіть тих хворих, у яких нирки зовсім не функціонують.

Устаткування для проведення гемодіалізу складається з трьох основних частин — системи подачі крові; системи, яка забезпечує необхідну сполуку і подачу діалізату, і самого апарата-діалізатора. Кров подається під тиском у діалізатор за допомогою роликового насоса через систему трубок, оснащених відповідними приладами для виміру величини швидкості кровотоку і тиску в системі; величина швидкості кровотоку повинна складати приблизно 250— 300 мол/хв. Величину гідростатичного тиску в системі можна змінювати відповідним чином для досягнення бажаного ступеня виведення рідини, так званої ультрафільтрації. Діалізат подається в діалізатор з ємності, у якій він зберігається, або з дозуючої системи, у якій він виробляється. У більшості діалізаторів діалізат проходить через мембрану один раз, рухаючи назустріч току крові зі швидкістю 500 мол/хв, або ж рециркулює багато разів, але відповідно з більш високою швидкістю струму. Сполука діалізату подібна зі сполукою плазмової рідини, але його можна змінювати в залежності від потреб конкретного хворого.

Існують два основних типи діалізаторів — плоскопластинчатий діалізатор, у якому плоскі аркуші мембрани покладені один на іншій, із прокладеними між ними пластиковими матрицями; і пустотіловолоконний, або капілярний, діалізатор, у якому мембранний матеріал закручений у спіраль усередині тонких капілярів, тисячі яких зібрані, у пучки; кров тече через ці капіляри, у той час як діалізат циркулює з зовнішньої сторони пучків волокон.

Більшість хворих мають потребу в 10—15 год діалізу в тиждень, розділених на відносно рівні за часом сеанси. Конкретна для кожного хворого тривалість сеансів залежить від розмірів тіла, залишкової функції нирок, дієти , захворювань, що ускладнюють тощо.