2.2.2. Карл Орф та його школа “Шульверк”

В австрійському місті Зальцбурзі знаходиться інститут, засновником і керівником якого багато років був найвизначніший німецький композитор XX ст., музикознавець і педагог К.Орф. Близько 400 дітей і понад 50 педаго-гів-музикантів з багатьох країн навчаються в цьому інституті за методом К.Орфа.

Методика дитячого та юнацького виховання, розроблена Орфом, спирається на широке використання музичного фольклору і розвиток творчої ініціативи учнів [12,34].

Своє художнє втілення ці принципи знайшли в “Шульверку” - п'яти-томному зібранні п'єс для хорового виконавства у супроводі інструментів, вправ у вимові й декламації, ритмічних вправ, театралізованих сценок. “Шульверк” таким чином містить матеріал для практичного музикування. Це своєрідна загальна початкова школа музикальності, що передує спеціальному навчанню музики, обов'язкова для усіх дітей, які надалі не обирають музику своєю професією.

Ця “Школа творчості” побудована на народних піснях і старовинній музиці, містить велику кількість фольклорних текстів: хорових пісень, різних прислів'їв, загадок, лічилок, дражнилок та ін. Усе це супроводжує коментар, який подає історичні або етнографічні відомості.

Музичне виховання дітей, на думку К.Орфа, не повинно обмежуватися розвитком слуху, ритму, слуханням музики, навчанням співу чи грі на інструменті. Завдання музичного виховання - стимулювати і спрямовувати творчу фантазію, вміння імпровізувати, творити в процесі індивідуального і колективного музикування.

У процесі цієї роботи слід спиратися на зв'язок музики з жестом, словом, танцем, пантомімою. Усі діти стають учасниками творчого процесу. Принци-пи народного варіювання і орнаментації сприяють виявленню дітьми творчої винахідливості.

Особливе місце відводить К.Орф інструментальному супроводу.

Музичне виховання дітей слід починати ще в дошкільному віці з колективного музикування на інструментах, які майже не потребують спеціального тренування і поєднують простоту навчання з високими акустичними якостями. Барвисте, чудове звучання цих інструментів є важливим чинником у вихованні естетичного смаку дітей [9,114-115].

Розвиток творчих здібностей учнів в одній галузі, вважає К.Орф, обов'язково відобразиться і на інших. Якщо дитина не стане музикантом, то творча ініціатива, закладена на музичних заняттях, позначиться на всьому, що вона робитиме далі у житті, - стане інженером, ученим чи лікарем. Ідеї ці багато у чому близькі до концепції російського музикознавця, педагога і композитора В.Асаф’єва, яку він сформулював у 1926 р. у статтях про музичну освіту і навчання.

На заняттях з дітьми К. Орф велику увагу приділяв ритміко-мовним і мовним поліфонічним вправам, а також вихованню звуковисотного слуху і розвитку співацького начала.

Переважна частина п'єс і вправ “Шульверку” побудована на вокальних елементах. Слід додати, що тихе і м'яке звучання акомпануючих інструментів також сприяє розвитку у дітей співацького начала /інструменти представлені в основному різними видами ксилофонів і металофонів, а також невеликими ручними барабанчиками і дзвіночками/.

Методика К.Орфа не пов'язана з певною системою сольфеджування і навчання нотної грамоти. Однак педагоги інституту використовують відносне /релятивне/ сольфеджування в дещо зміненому вигляді: відносні й абсолютні назви звуків вводяться майже одночасно [12,37].

За словами Орфа, принцип, покладений в основу роботи із “Шульверку”, зводиться до того, щоб на кожному етапі розвивати самостійність учнів, наштовхувати їх на творчі пошуки. Метод занять мобілізує фантазію учнів питанням, варіантами завдань, обговоренням. У процесі цієї роботи діти набувають навичок запису створеної ними музики. На заняттях пропонують-ся спеціальні вправи із сольфеджування, розвитку внутрішнього слуху. Таким чином, у “Шульверку”, педагоги багатьох країн можуть запозичити багато цінного: суміщення відносної і абсолютної сольмізації, стимулювання творчої фантазії навичок імпровізації, методи виховання музично-ритмічного відчуття та багато іншого.

Орф - один із самих визначних майстрів сучасного оркестру. Музика Орфа ніколи не слугує звуковим фоном.

Вона сама - ігровий елемент уявлення, завжди пов'язана з рухом виконавця. Музиканти відмічали гіпнотичну силу музики Орфа, яка зробила ім'я її автора визнаним у всьому світі. Твори Карла Орфа увійшли до репертуару театрів багатьох країн Європи, Азії, Америки. Орф визнаний не тільки як композитор. Він вніс неоцінимий вклад до дитячого музичного виховання. Вже в молоді роки, в період заснування ним у Мюнхені школи гімнастики, музики та танцю, Орф був зацікавлений створенням педагогічної системи. В основі цього творчого методу -імпровізація, вільне музикування дітей, з елементами пластики, хореографії. Орф створив школу без сумніву прогресивну, музично-творчого розвитку дітей, що спиралася на німецький фольклорний матеріал. Головна мета системи К.Орфа - розвити учня в безпосередньому, живому, творчому музикуванні.

Творча імпровізація в співах, а також інструментальних ансамблях з використанням маленьких трикутничків, барабанчиків і т.д., рух під музику, ритмізація віршів здатні викликати цікавість у будь-якої дитини та створиш необхідні психологічні роботи для успішного засвоєння кожної грамоти виконавчих навиків. Творче спілкування з музикою, нехай спочатку самого елементарного виду, без сумніву активізує процес пізнання. К.Орф вказав думку ,що музично - творчі імпульси є у більшості дітей; він назвав їх “захованими здібностями” та настоював на необхідності пошуку ефективних доріг до кожної дитини. “Досвід, - говорить К.Орф, - переконав мене, що рідко можна зустріти зовсім немузичних дітей, що майже до кожного можна знайти шлях, у кожного викликати відгук, і таким чином, допомагати розвитку прихованих здібностей Орф прийняв постулат про те, що “спочатку був барабан”. Барабан звав до танцю. Танець народжувався з музики і - потребував музики. Барабан - це метафора, псевдонім ритму. Спочатку був ритм. Ритму неможливо навчити. Його можна звільнити, “розв'язати” в людині. Це не розумова абстракція, це жива сила організму та всього біологічного життя. “Розв'язання ритму” починалося з оплесків рук, клацання пальцями, притулування ногами. Все це прикрашалося брязкальцями та трещітками, що належать до старовинних інструментів людства. В етнографічному музеї знайшлись зразки для виготовлення гримлячих браслетів та різноманітних брязкальців, які надіваються на зап'ястя, коліно, щиколотку. Матеріалом могли бути камінчики, сухі фрукти, шкарлупа горіхів, дерев'яні кулі [12,41].

Особливо ж — ремінчики з пришитими до них маленькими та великими бубенцями. Ритмічні вправи та танці супроводжувалися цими звуками. Першим справжнім інструментом став бубон з одною перетинкою на кільці.

Грали то долонею, то кулаком, то окремими пальцями, то по середній перетинки (мембрани), то по краю ,то звучно, то глухо. Почали грати також паличками. Включали і справжні барабани з двома мембранами тримали їх на колінах улаштовували на підставках, вдаряли обома руками з боків та зверху. Орф пише, що “з тугою згодою про кількість прекрасних барабанів берлінської колекції К. Сакса, що стояли поруч, не використовуваних, примушених мовчати; в них бачилось так багато неслуханої музики ...”. Відкриття та пристосування нових інструментів для музикування в школі Гюнтер стало пристрастю Орфа. У Гюнтермуле займалися вільною ритміч-ною імпровізацією. Брязкальця, прив'язані до ніг, створювали постійний ритмічний фон. Солісти вступали зі своїми ритмами один за другим і, витримуючи індивідуальні ритми до кінця, будували ритмічні імпровізації. Виникнення та зникнення ритмічних фраз нагадувало картинки в калейдоскопі. Моделями ритмічних фігур слугували слова, ланцюг слів та фрази, які легко виходило “перекласти на барабан” з усіма нюансами справжньої мови. Виходили цілі барабанні монологи та діалоги на основі вибраних текстів. Діалоги та “сперечання” барабанних ритмів створювали захопливу гру.