4.3. Психологічні основи оптимізації навчання

Донедавна педагогічна психологія основну увагу приділяла дослідженню діяльності учнів, недостатньо вивчаючи діяльність вчителя і вимоги до його особистості.

Вважалось, що проблемою навчання займається педагогіка, а педагогічна психологія повинна обмежуватися лише вивченням учіння як самостійної пізнавальної діяльності школяра. Внаслідок цього з поля зору випали суттєві аспекти взаємодії вчителя та учня, більшість психологічних чинників, що зумовлюють ефективність навчального процесу.

Загальна психологічна характеристика навчання

У психолого-педагогічній літературі навчання тлумачиться як передавання знань (досвіду), культури підростаючому поколінню; групова, спільна пошукова діяльність; єдність процесів викладання та учіння; керівництво пізнавальною діяльністю учнів; розв’язання навчальних (дидактичних) завдань.

Кожне з визначень характеризує окремі аспекти навчання. Розгляд його як передавання досвіду підростаючому поколінню підкреслює суспільні функції навчання. Вивчення як групової діяльності, єдності викладання та учіння сприяє виокремленню у його структурі викладання й учіння. Тлумачення навчання як процесу керівництва навчальною діяльністю школярів акцентує увагу на формах його функціонування; як розв’язання дидактичних завдань – на способах навчальної діяльності.

Однак погляд на навчання як на передавання знань не відтворює його суті і механізму, оскільки знання як ідеальне утворення не може бути безпосередньо передане однією людиною іншій. Воно засвоюється, осмислюється суб’єктом у результаті його пізнавальної активності. При цьому знання є компонентом діяльності, отже, необхідно формувати в учнів не окремі компоненти навчальної діяльності, а її загалом.

Навчання як система є видом групової діяльності, в якій здійснюються навчаюча (керівна) й навчальна (учіння) діяльність учня. Навчаюча діяльність вчителя є практичною, а учіння школяра – теоретичною (пізнавальною) діяльністю. Суб’єкти цих діяльностей розв’язують різні завдання: педагог – дидактичні, учні – навчально-пізнавальні. Ці завдання є взаємозалежними, наприклад, навчальне завдання є компонентом навчання і навчальної діяльності. За твердженням Л. Виготського, така взаємодія допомагає дитині підніматися на вищий ступінь інтелектуальних можливостей, переходити від того, що вона вміє, до того, чого ще не встигла навчитися.

Навчання необхідно розглядати як систему навчаючої і навчальної діяльності, виходячи з того, що всі його компоненти, в т. ч. різноманітні знакові і технічні засоби, функціонують у контексті навчання і навчальної діяльності; стосунки між учителем і учнем є особливим видом взаємодії – керівництва. Саме керівництво, а не просте передавання знань, є головним механізмом навчання.

Основним об’єктом навчання як керівництва є навчальна діяльність.

Проблеми навчання розглядаються в дидактиці і методиках вивчення різних навчальних предметів. Педагогіка вивчає зміст, форми організації та методи навчання; спеціальні методики – їх реалізацію у викладанні конкретних навчальних предметів; дидактика – питання організації системи занять. Педагогічна психологія розглядає психологічні основи і механізми оволодіння навчальним змістом, причини, що оптимізують чи ускладнюють цей процес. Важливою проблемою її вивчення є дослідження способів полегшення навчання й актуалізацій особистісних інтелектуальних можливостей дітей, реалізації поступального, продуктивного характеру їхнього розумового розвитку. Психологія навчання аналізує дидактичні технології зсередини, показуючи, які психологічні умови сприяють появі нових психічних та особистісних утворень.

Із психологічного погляду, навчання – це взаємозумовлена діяльність вчителя і учня, у процесі якої відбувається засвоєння знань, вироблення умінь і навичок, формуються властивості особистості (розвиваються здібності, інтереси, ціннісні орієнтації, відбувається становлення характеру тощо). Особистість, яка навчає, зосереджується на організації, стимулюванні і допомозі тим, кого навчає.

До аналізу навчання можна підходити як до соціально-психологічного процесу, в якому відбувається передавання інформації, формуються соціальні ролі, позиції і настанови; процесу спілкування (суб’єкт-суб’єктних зв’язків і стосунків); процесу співтворчості вчителя і учнів, зумовленої спільною діяльністю; процесу активності суб’єктів, без якої неможливе виникнення жодного психічного та особистісного новоутворення.

Традиційна модель шкільного навчання орієнтує на запам’ятовування інформації, оволодіння системою знань, а не на засвоєння способів їх одержання. Навчання побудоване за дисциплінарно-предметним принципом, у ньому відсутнє керівництво процесом засвоєння.