3.4. Чинники виховання

Процес виховання має свою специфічну систему детер­мінації. Знаючи основні чинники виховання, педагог може активно впливати на цей процес. Це відбувається завдяки забезпеченню внутрішньої та зовнішньої актив­ності виховання, організації доцільного, морально спря­мованого, духовно збагаченого спілкування, здійсненню гуманно доцільного та науково обґрунтованого виховного впливу.

Активність дитини у виховному процесі

Основною умовою виховання є активність особистості. Не можна навчитися плавати, не ввійшовши у воду; не можна стати ввічливим, не виявляючи ввічливості, не­можливо бути добрим без уважного ставлення до людей.

Психологія виховання виходить із принципу розвитку особистості в діяльності як його необхідної умови. Щоб сформувати потрібні мотиви, діяльність повинна бути від­повідно організована. У ній формуються не тільки мотиви, а й звичні способи поведінки. Для формування у дітей гу­маністичної спрямованості недостатньо об'єднати їх спіль­ною, навіть суспільно значущою, діяльністю, оскільки діяльність має перейти у самодіяльність. Тільки за умови усвідомлення суб'єктом діяльності мети своїх дій, співвід­несення з цим самоусвідомленням своїх цілей і мотивів його старання набудуть особистісного сенсу. Адже у кож­ному акті внутрішньої предметної спрямованості людина виходить зі свого Я. Щоб дії вихованця були не лише пред­метно спрямованими, необхідно формувати їх смисли, ва­жливі й для інших людей.

Діяльність створює сприятливі умови для активного моделювання дітьми стосунків, характерних для світу до­рослих, формує ставлення до цієї діяльності. Головне для виховання — суспільне значення, моральний сенс, мета діяльності, її призначення та соціальна спрямованість. Будь-яка діяльність учнів є процесом реалізації і форму­вання їх психологічних особливостей, розуму і почуттів. Вона також сприяє виявленню суперечливих, негативних якостей особистості, спонукає до розвитку, пристосування до нових умов.

Для виховання важлива не лише індивідуальна, а й спільна (групова) діяльність, яка потребує від педагога вміння керувати міжособистісними стосунками та спілку­ванням. Під час діяльності між школярами можуть вста­новлюватись різні типи стосунків: співробітництво, взаєм­ність, суперництво, змагання, емоційна або поведінкова протидія, нейтральні ставлення одне до одного. Повноцін­ному розвитку особистості сприяють стосунки співробіт­ництва, взаємоповаги, взаємопідтримки, забезпечення рівноправних, ініціативно-творчих позицій кожного, то­лерантного ставлення до недоліків у роботі інших.

В організації діяльності учнів особливу увагу необхід­но приділяти підготовчому етапу: формуванню мети, за­думу, плануванню і нормуванню діяльності, вибору оптимального способу роботи, раціональних шляхів реалізації задуму, розподілу функцій і ролей. Усю цю роботу учні ма­ють здійснювати самостійно, адже це забезпечить розвивальний і виховний ефект.

На підготовчому етапі педагогічне керівництво повин­не поєднуватися з учнівським самоуправлінням, відпові­дати віковим та індивідуальним особливостям розвитку особистості, ставленню учнів до діяльності, рівню розвит­ку класу як суб'єкта спільної діяльності.

В організації спільної діяльності педагог зосереджуєть­ся на керівництві особистісними стосунками, спілкуванні вихованців, зміні їх позицій в системі діяльності (напри­клад, «керівник — підлеглий»). Важливою передумовою успішного управління особистісними стосунками є вия­влення педагогом лідерів класу, оскільки у групі діє меха­нізм «руху» мотивів, ціннісних орієнтацій від лідера до ін­ших її учасників, від учня до учня.

Педагог, який організовує спільну діяльність, повинен дбати про максимальну Я - включеність кожного учня в неї, тобто про перетворення дитини на суб'єкта діяльності. Це можливо, якщо зміст та організація діяльності відповіда­ють потребам, мотивам, можливостям школяра. Без цього не проявиться його зовнішня і внутрішня активність. «Справжнє мистецтво виховання проявляється там, — стверджував Г. Костюк, — де воно спирається на прояв «саморуху», ініціативи, самодіяльності творчої ініціативи у житті особистості, що розвивається».

У спільній діяльності мають поєднуватися зусилля старших і молодших учнів, що передбачає їх взаємозалеж­ність, взаємодопомогу. Наприклад, старші учні можуть шефствувати над учнями початкових класів. Кооперація повинна бути спрямована на досягнення загального ре­зультату, передбачати розподіл певних операцій. Напри­клад, школярі молодших класів, виготовляючи одяг для ляльок, щоб подарувати його дитячому садку, можуть роз­поділити між собою обов'язки: одні шиють плаття, інші — фартушки, черевички, капелюшки. Всі мають дбати про акуратність виробів, бути відповідальними, уважними до своїх колег.

Спільна діяльність може бути різною за змістом: ство­рення казок, участь у спектаклях, іграх, справах тощо. Суспільна значущість та очевидність результатів, усвідо­млення дітьми необхідності породжує в них обов'язковість і відповідальність. Якщо, наприклад, вони беруть шефство над будинками для людей похилого віку, допомагають у формуванні бібліотеки, облаштовують спортивні майдан­чики, їх діяльність стає суспільно необхідною.

У діяльності діти засвоюють норми поведінки. З часом діти набувають певної самостійності, демонструють опано­вані навички в інших ситуаціях. Самостійний аналіз фак­тів, зроблені висновки, відповідні оцінки свідчать про створення педагогом сприятливих умов для формування переконань учнів. Нав'язана вчителем оцінка фактів свід­чить лише про засвоєння знань, а не про вироблення пере­конань. Учитель, який різко зупиняє висловлювання діть­ми помилкових суджень, вимагає негайної їх зміни, кате­горично нав'язує свої, не стимулює учнів до обстоювання своїх міркувань, грубо порушує психологічні умови фор­мування поглядів, переконань, ідеалів. Адже вони можуть бути результатом лише власних висновків учня, його ста­влення до фактів і висновків, вчинків та дій.

Доцільно організована, соціально значуща індивіду­альна та групова діяльність вихованців сприяє розвитку їхньої особистості та учнівського класу, встановленню ді­лових та емоційних стосунків, створює умови для мораль­ної самореалізації.