Давньогрецький історик та географ Страбон про грецькі колонії в Північному Причорномор’ї та скіфську державу

У середині VII ст. до н.е. на узбережжя Чорного моря прибули греки-колоністи. Вони шукали вільних земель, ринки збуту товарів, вигідних партнерів для торгівлі, притулку після поразок у політичній боротьбі в Елладі.

Перші міста виникали там, де була вода для пиття, зручний порт, місцевість, яку було б зручно захищати.

У VII ст. до н.е. в гирлі Дунаю греки заснували Істрію, на острові Березань (під Очаковом) – місто Борисфен. Потім у VI – V ст. до н.е. виникли такі колонії, як Ольвія – на березі бузького лиману (в перекладі з грецької означає «щаслива»), Херсонес, Пантікапей, Тіра, Феодосія (в Криму); на північ від Азовського моря – Манаїс. На сході Криму 480 року до н.е. сформувалося Боспорське царство.

Протягом III – IV ст. під ударами готів та гунів античні міста-держави припиняють своє існування в умовах так званої доби великого переселення народів.

* * *

«… Великий Херсонес за формою і розміром подібний до Пелопоннесу. Херсонесом володіють правителі Боспору, хоча вся ця область спустошена безперервними війнами. Раніше вони володіли лише невеликою частиною країни біля гирла Меотіди і Пантікапея до Феодосії, а більшу частину (країни) до перешийка і Каркінітської затоки (Арабатська затока) займало скіфське плем’я таврів. Вся ця країна, а також майже вся область за перешийком до Борисфену звалася Малою Скіфією. Однак через те, що безліч людей з Малої Скіфії переправлялись через Тірас й Істр і поселялись у тій країні, значна частина Фракії теж дістала назву Малої Скіфії, фракійці тим більше, що поступилися пришельцям, почасти примушувані силою, почасти ж унаслідок поганої якості ґрунту, бо більша частина цієї країни болотиста.

Крім гористої приморської області, що розкинулася до Феодосії, вся решта Херсонесу становить рівнину з добрим ґрунтом і надзвичайно родючу, особливо багату на хліб. В усякому разі земля, зорана абияк будь-яким лемешем, дає врожай у 30 мір… Народність херсонесців називалась «георгами» (хліборобами) в буквальному розумінні цього слова, тому що скіфське плем’я, яке жило вище них, було кочовим, споживало в їжу не тільки м'ясо взагалі, особливо конину, а також сир з кумису, свіже і кисле молоко…»

Хрестоматія з історії України / Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О.М. – С. 8-9.

З книги Йосипа Флавія «Іудейська війна» про сарматів

Сармати – ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. – іраноязичні племена з-за Уралу та Поволжя. Вони проживали там кілька століть, розподіляючись на язигів, аланів і роксоланів. У своїй масі сармати були кочовими скотарями, їхні житла, зброя майже не відрізнялись від скіфських. Жили сармати на возах-халабудах, а напівосідлі сармати-орачі – в грубошерстних наметах. Назва сарматів походить, можливо, від іранського слова «саоромат», що означає «перепоясаний мечем». Дійсно, головним предметом їхнього культу був меч – уособлення бога війни. Сарматська кіннота вважалася непереможною, до того ж жінки й дівчата теж майстерно володіли верховою їздою, зброєю, брали участь у походах. Вони нарівні з чоловіками їздили на конях, стріляли з лука, добре кидали дротини, билися мечем. Воювали вони до одруження. Дівчину, що не вбила трьох ворогів, ніхто не брав за жінку. Звідси, мабуть, побутує записана Геродотом легенда про походження сарматів від шлюбів скіфів з амазонками, а також прізвисько сарматів – «покірні жінкам».

У І ст. до н.е. племена язигів та роксоланів проникли на землі Римської імперії, а грецькі міста – колонії Причорномор’я й Криму сплачували їм данину. Наприкінці І ст. об’єднання сарматських племен, прозване аланами, підкоривши інші споріднені народи, примусило до сплати данини й Рим. Через деякий час сарматів розгромили гуни, і частина сарматів разом з ними рушила в Європу, а звідти – до Африки. Невелика частина сарматського населення влилася в праслов’янське середовище.

* * *

«… До Риму дійшла звістка про повстання скіфів проти римлян. Численне скіфське плем’я – сармати – непомітно переправилась через Дунай в Мізію у великій кількості і напали на римлян, розповсюджуючи паніку несподіваністю свого нападу, знищили значну частину римського гарнізону, вбивши виступившого проти них легата Фонтея Агріппу, після чого вони пограбували і спустошили всю переможену країну. Віспасіан (римський імператор 69-79 рр.), дізнавшись про ці події і про спустошення Мізії, відрядив для помсти сарматам Рубрія Галла, який знищив значну кількість сарматського війська, а тих, що залишилися в живих, примусив тікати на батьківщину. По закінченні цієї війни полководець подбав про майбутню безпеку краю: він виставив більш численні і більш сильні гарнізони, які б зробили неможливим для варварів перехід через Дунай…»

Хрестоматія з історії України / Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О.М. – С. 9-10.