П О Я С Н Ю В А Л Ь Н А З А П И С К А

Одним із головних завдань вищої школи є розвиток пізнавальної активності студентів, виховання у них вимогливості до себе, бажання і потреби працювати твор­чо, постійно поповнювати і удосконалювати свої знання. Вміння самостійно засвоювати і творчо застосовувати знання на практиці є важливим показником загальної і професійної підготовки випускників вузів.

Від організації самостійної роботи багато в чому за­лежать результати навчання студентів та їх майбутня практична діяльність.

Самостійну роботу розглядають як окремий вид навчальних занять поряд з лекцією, семінаром, практичним заняттям та ін. При цьому її суттєвими ознаками вважають обов’язковість заняття у відведений розпорядком дня вузу час, роботу без безпосередньої участі викладача, але за обов’язкового його контролю.

Разом з тим, самостійна робота передбачає всю активну розумову діяльність студентів у навчально­му процесі, є внутрішньою основою зв’язку різних видів і форм занять між собою. Вона охоплює пізнавальну ді­яльність, яку здійснюють студенти не лише позааудиторно, а й на лекціях, семінарах, індивідуальних спів­бесідах, заліках, іспитах, під час захисту курсових, дипломних робіт тощо. Тобто, самостійна робота, згідно з таким баченням, охоплює всі види і форми навчально­го процесу.

Самостійна робота – навчальна діяльність студента, спрямована на вивчення й оволодіння матеріалом навчального предмета без безпосередньої участі викладача.

Враховуючи стан сучасної історичної науки, вузівський курс «Історії України» передбачає наскрізний аналіз буття України. Для вирішення цього завдання необхідно використовувати різноманітні форми навчальної діяльності студентів – підготовка до семінарських занять, виконання індивідуально-дослідницьких завдань тощо.

Організація та проведення семінарського заняття передбачає розгляд тієї чи іншої проблеми на основі опрацювання студентами джерел, відповідного матеріалу підручників та наукової літератури. У ході вивчення проблеми, винесеної на семінарське заняття, студент повинен занотувати у конспект історичні факти, їхнє тлумачення, висновки з посиланнями на джерела інформації.

Студенти вивчають, конспектують літературні джерела, за потре­би повторно перечитують їх окремі розділи, абзаци, звертаються до відповідних довідників і словників. Все це сприяє глибокому осмисленню навчального матеріа­лу з історії України, виробляє в студентів цілеспрямованість у здобутті знань, самостійність мислення. Самостійна робота здій­снює і виховний вплив на студентів, сприяючи форму­ванню і розвитку необхідних моральних якостей, патріотизму, національної самосвідомості.

Основними формами керівництва самостійною роботою студентів є визначення програмних вимог до вивчення навчальних дисциплін; орієнтування студентів у переліку літератури; проведення групових та індивідуальних консультацій; підготовка навчально-методичної літератури, рекомендацій, пам’яток тощо.

Провідне місце у системі форм самостійної роботи належить роботі з науковою літературою, яка є найважливішим засобом засвоєння змісту історичної науки.

На першому етапі роботи з науковою літературою необхідно вивчити історичні умо­ви і причини, що спонукали автора до написання науко­вої праці. У зв’язку з цим важливо попередньо в загаль­них рисах ознайомитися з нею: прочитати зміст, перед­мову, висновки (післямову), переглянути посилання на джерела, імена, події. Така робота допомагає зрозуміти структуру праці, загальний розви­ток думок автора, напрям роботи.

Корисним є і ознайомлення з критичною літерату­рою, яка стосується цієї праці, а також з інформацією про досліджувану в ній проблему, яка міститься в ен­циклопедичних довідниках, словниках, журналах, бро­шурах.

Суттєво допоможе студентові в освоєнні матеріалу вивчення подій і фактів, що висвітлюються в праці. Проте просто знати факти недостатньо, необхідно вникнути в їх суть, зрозуміти причини їх виникнення, роль і значення у розвитку відповідного явища (проце­су).

На другому етапі самостійної роботи над науковою працею відбувається засвоєння її ідейно-теоретичного змісту. Студент повинен вичленувати її вузлові ідеї в контексті предмета, що вивчається, осмислити їх суть. Допомагає у розвитку відповідних вмінь постановка викладачем орієнтовних питань, що спря­мовують самостійну роботу студента.

Аналізуючи наукову працю, студент повинен зрозуміти логіку розвитку теоретичних положень, роздумів автора. Особливість цього завдання полягає в тому, що він пізнає закони суспільного розвитку не шляхом до­слідження соціальної дійсності, як це робить вчений, що відкриває, обґрунтовує той чи інший закон, а шля­хом оволодіння вже дослідженого наукою. Це означає, що під час самостійної роботи з твором студент обов’язково пови­нен розмірковувати вслід за автором.

Третім етапом роботи з науковою літературою є сис­тематизація, узагальнення знань, аналіз на їх основі конкретних фактів і подій дійсності.

З методичної точки зору процеси ознайомлення із науковою, навчальною та навчально-методичною літера­турою (підручниками з відповідних дисциплін, навчаль­ними і навчально-методичними посібниками, методичними розробками і вказівками, довідковою літературою), маючи ба­гато спільного, наділені й певними особливостями. Опрацьовуючи їх, студенти, крім уміння читати і конспектувати матеріал, виокремлювати головні ідеї та пов’язувати їх із сучасними завданнями суспільного розвитку, повинні орієнтуватися в розмаїтті цих видань, визначати головні, володіти культурою читання і ве­дення записів, мати навички роботи з бібліографічни­ми виданнями тощо.

Правильна організація самостійної роботи із нав­чальною та навчально-методичною літературою передба­чає з’ясування мети і зав­дань конкретної теми або розділу курсу, визначення джерельної бази, загальної послідовності вивчення реко­мендованої літератури, методів і форм роботи з нею.

Книги – не єдине джерело навчальної інформації, їх доповнюють періодичні видання, зокрема газети, журнали; Інтернет. Головна особливість цих джерел полягає у новизні наукової інформації, оскільки вони містять результати останніх досліджень, наявності ве­ликого фактографічного матеріалу для аналізу.

Обов’язковим елементом самостійної роботи з кни­гою, журналом, газетою є письмова фіксація прочитаного, що актуалізує і закріплює головні ідеї та положен­ня роботи, позитивно впливає на запам’ятовування матеріалу.

Основними загальноприйнятими формами занотову­вання прочитаних джерел є виписки, тези, план, кон­спект. Використання їх залежить від призначення, характеру твору, підготовленості студента.

Виписки – фрагменти з книжкового тексту, журналів, газет. Вони потрібні для того, щоб вибрати з прочитаного найсуттєвіше, що допомагає глибше зро­зуміти текст. До їх переваг належать точність відтво­рення авторського тексту, накопичення фактичного матеріалу, зручність користування. Вони можуть бути дослівними (цитати) і довільними, коли думка автора викладається словами того, хто з нею ознайомлюється. При цьому важливо вміти стисло і не на шкоду змісту формулювати свої думки.

Іншою формою занотовування при читанні книги, журналу є план – коротка форма запису основних пи­тань, які розглядаються в книзі чи статті. Його можна складати під час читання чи після озна­йомлення з прочитаним, що дає змогу підсумувати здійснену роботу.

План не виключає цитування окремих місць і уза­гальнюючих положень. Його складання привчає студен­та до чіткого логічного мислення, допомагає виробити вміння коротко і послідовно викладати суть питання, організувати самоконтроль, стимулює його розумову працю.

Повнішою і досконалішою формою запису є тези – стислий виклад прочитаного. Вони не повторюють до­слівно текст, але часто можуть бути близькими до ньо­го, відтворюють деякі важливі для розуміння його зміс­ту характерні вирази.

Тези особливо сприяють узагальненню матеріалу, викладу його суті в коротких формулюваннях. Як пра­вило, у тезах не наводять обґрунтовуючих фактів, прик­ладів. Іноді в остаточному варіанті тези нумерують по порядку. Раціональна послідовність дає змогу зробити їх короткими, уникнути повторень.

В академічному навчальному процесі конспект вва­жають найдоцільнішою формою запису при вивченні наукової, навчальної, навчально-методичної літератури. Адже конспектування є процесом розумового пере­осмислення і письмової фіксації прочитаного тексту. Внаслідок конспектування з’являється запис, який до­помагає його автору негайно чи через деякий час із не­обхідною швидкістю відтворити отриману раніше ін­формацію. Конспектування дає змогу ви­черпно викласти головний зміст творів, документів, з’ясувати внутрішній зв’язок і логічну послідовність обґрунтованих у них теоретичних положень.

Дбаючи про раціональну організацію тексту кон­спекту, слід дотримуватися таких правил:

1. чітко, стисло, лаконічно формулювати думку. Це дає змогу зосередитися на головному, найсуттєвішому в прочитаному тексті;

2. дослівно занотовувати визначення, афористичні думки, аргументи автора. Думку, цитату не можна об­ривати посередині, за необхідності зробити пропуски в тексті використовують три крапки;

3. всі цитати слід брати в лапки, точно зазначати джерело (назва, місце виходу у світ, видавництво, рік випуску, том, сторінка);

4. оформлювати важливі статистичні дані у вигляді таблиць, графіків, діаграм;

5. використовувати скорочення слів, умовних по­значень, якщо вони цілком зрозумілі автору конспекту і не ускладнюють перечитування записів;

6. записувати компактно, що дає змогу зробити кон­спект доступним для огляду;

7. робити між рядками інтервали, достатні для впи­сування доповнень за необхідності;

8. датувати записи.

Орієнтовна форма конспекту з історії України

№ п\п	Ключові терміни і поняття	Зміст історичної події	Цитата
1.	Нова економічна політика (НЕП)	Продподаток Вільна торгівля спочатку в межах місцевого товарообігу Грошова реформа 1924 р. /золотий червінець/ Ринок вільнонайманої праці Денаціоналізація дрібної і середньої промисловості Децентралізація. Госпрозрахунок. Економічні методи управління Відносне пом’якшення репресивної системи

Обсяг конспекту залежить від рівня підготовленості студента, характеру і складності літературного джере­ла. Однак багатослівні, великі за обсягом конспекти, як правило, свідчать про недосвідченість студента, недо­статню осмисленість його роботи.

Виконаний із дотриманням головних вимог кон­спект сприяє засвоєнню знань, є неоціненною підмогою в підготовці до іспитів, у майбутній практичній діяль­ності [3, с.151-153].

Отже, дбаючи про засвоєння всього теоретичного змісту праці, її місця в історії розвитку іс­торичної теорії, починати роботу над нею слід з орієнтовного читання, роблячи короткі виписки на закладках. Це дасть змогу не тільки зрозуміти, а й засвоїти її загальний зміст і внутрішню структуру, суттєво полег­шить подальшу роботу над нею.

З метою кращого засвоєння учбового матеріалу, а також формування основ теоретичного історичного мислення студентам пропонується при опрацюванні окремих розділів і тем з курсу складати словник історичних термінів та понять. Перевірка даного виду самостійної роботи проводиться під час семінарських занять у вигляді словникового диктанту і оцінюється відповідною кількістю балів.

Зразок оформлення словника історичних термінів і понять

Колективізація – політика КПРС, яка полягала в переході від роздроблених селянських господарств до великих колективних господарств (колгоспів), причому в ході цього переходу відбувалося відчуження безпосередніх виробників як від засобів виробництва, так і від кінцевого продукту їхньої праці.

У навчальній діяльності студентів особливе місце посідає самостійне вивчення наукових джерел з історії України, оскіль­ки засвоєння їх змісту надає методологію, теоретичні основи наукового світогляду, розвиває здатність до творчого мислення, розширює кругозір, формує життє­ву позицію.

Робота студента над першоджерелами з історії України не може обме­жуватися лише розумінням, запам’ятовуванням змісту теоретичних проблем, які в них розглядаються. Він повинен усвідомити, де і в яких випадках ці теоретичні положення можна застосувати в його повсякденному житті і в майбутній професійній діяльності.

Розпочинаючи роботу з першоджерелами, студент повинен з‘ясувати достовірність (правдивість) історичного джерела, його первинність або вторинність. З цією метою необхідно визначити обставини його появи, тобто спробувати відповісти на запитання «Коли з‘явився документ? Коли документ був укладений, написаний? У який час створювався документ?»

Як правило всі офіційні документи (акти, грамоти, декларації, доповіді, доповідні записки, закони, заяви, інструкції, накази, ноти, постанови, проекти, протоколи, резолюції, рішення, ультиматуми, урядові телеграми, ухвали тощо) є результатом діяльності тих чи інших владних органів. Поява таких документів обов‘язково датується. У такому випадку звертайте увагу на дату, яка може бути поставлена на початку, або вкінці документа.

Досліджуючи час написання документа, звертайте увагу на: 1) події, історичні факти, які згадуються у документі, вони можуть допомогти вийти на час написання документа; 2) авторство документа: хто його створював, у які роки жив автор, у який період життя автора цей документ міг з‘явитися; 3) орган, який його уклав: роки функціонування, діяльності; 4) джерело, в якому опублікований документ: газета, журнал, книга, інформаційний вісник і т.д.

Важливим документом є джерела мемуарного характеру, що належать учасникам історичних подій (щоденники, інтерв‘ю, листи, записки тощо) і виражають суб‘єктивну оцінку автора.

Досить часто при вивченні історичного матеріалу студент має справу з документами, що мають оціночний характер, тобто інтерпретують історичні факти й події. Встановлення дати появи таких документів допомагає нам з’ясувати точку зору на ту чи іншу подію, яка формується в залежності від політичного режиму, наявності чи відсутності демократичних прав і свобод у суспільстві, ролі й становища особи в суспільстві, яка оцінює історичний факт тощо.

Первинні джерела, як правило, це ті, що подають інформацію з перших вуст, від очевидців та учасників подій. До первинних джерел належать і  офіційні документи, оскільки вони відображають зміст та характер діяльності тих чи інших владних органів. Разом з тим, первинними документами не можуть бути джерела на зразок коментарів політиків, істориків, журналістів тощо. Текст підручника з історії, стаття в історичному чи суспільно-політичному виданні, наукова праця, коментар журналіста з приводу тієї чи іншої події, політичний огляд тощо – усе це вторинні джерела, оскільки вони здебільшого коментують, оцінюють історичні факти, події, явища.

Для того, щоб уявлення студента про ту чи іншу подію були більш-менш повними і достовірними, необхідно залучати для пізнання історичного процесу різні джерела як за змістом, так й за їх видами (візуальні, статистичні, картографічні, текстові тощо).

Студент повинен зрозуміти й усвідомити, що не може бути єдиної оцінки якоїсь події; залучення до наукового обігу додаткових історичних джерел призводить до кореляції, уточнення точки зору стосовно тих чи інших подій минулого. Такий багатоперспективний підхід дозволить студентам критично осмислювати минуле і шукати відповіді на запитання не в одному, а в багатьох джерелах.

Практика роботи з історичними документами показує, що іноді окремі з них потребують певної схеми аналізу. Це стосується в першу чергу первинних документів, які мають приховану інформацію. В таких випадках для розкриття змісту текстового документа радимо використовувати окремі схеми. Подібні схеми (план аналізу, відповідь на запитання, заповнення анкети) дозволяють здійснити більш детальний аналіз документа.

Якщо ми прагнемо сформувати громадянина демократичного суспільства, то ми повинні навчити його сприймати історичний процес як багатовимірне явище. Оцінка історичного факту матиме завжди різні інтерпретації. Студент повинен навчитись розуміти ці оцінки і пояснювати їх. Він має усвідомлювати також, що з часом ці оцінки можуть змінитися, оскільки з‘явиться якась додаткова інформація, будуть переглянуті критерії, відбудуться серйозні зміни в суспільній свідомості, політиці, моралі тощо. Чим більше джерел ілюструватимуть те чи інше явище, тим більше інформації отримуватиме студент про саме явище, про складність історичного процесу, тим частіше перед ними виникатиме питання про власний шлях розв‘язання даної проблеми, тим ретельніше він  шукатиме власний вихід із складної ситуації [1].

Р оботу над виконанням індивідуально-дослідницького завдання з історії України доцільно починати з добору літератури із проблеми. Частково цю літературу наведено у робочій навчальній програмі з курсу «Історія України». Студент за допомогою викладача здійснює пошук необхідних джерел та наукових видань. При цьому варто залишити поза увагою застарілі та популярні видання.

Ознайомившись на основі підібраної літератури зі змістом проблеми, студент повинен скласти складний план роботи, а після його узгодження з викладачем починає роботу над текстом. У вступній частині слід визначити актуальність теми, об‘єкт та предмет роботи, її мету і завдання, ступінь висвітлення в історичній літературі. Якщо проблема виявилась дискусійною, слід розкрити сутність наукової дискусії, висловити й обґрунтувати своє бачення проблеми. При розкритті теми обов‘язкове посилання на джерела та наукову літературу. Там, де це доречно, слід встановити зв‘язок із сучасними проблемами розвитку українського суспільства.

Критеріями оцінки виконання індивідуально-дослідницького завдання є рівень підбору джерельної бази, ступінь розкриття теми, науковість висновків, зв‘язок із сучасністю [4, с.212]. Робота оцінюється за шкалою від 1 до 10 балів включно.

Науково-дослідна робота з історії України виконується в межах самостійного опрацювання матеріалу курсу і є одним із видів індивідуальної роботи студентів. Тематика науково-дослідних робіт, що охоплює актуальні проблеми вітчизняної історичної науки, затверджується на засіданні кафедри на початку навчального року і пропонується студентам і курсантам – членам студентського наукового товариства.

За студентами закріплюються наукові керівники, що здійснюють керівництво науково-дослідною роботою (проводять консультації, рекомендують спеціальну наукову літературу, допомагають при складанні робочого плану дослідження тощо). Результати науково-дослідної роботи студентів оприлюднюються на конференціях різних рівнів (кафедральних, університетських, поза межами університету тощо).

Критеріями оцінки наукових робіт з історії України виступають актуальність теми, рівень її розкриття та оволодіння методологією наукового дослідження, використання джерельної бази та аналіз стану історіографічного дослідження проблеми, науковість та ґрунтовність висновків, зв‘язок із сучасністю, оприлюднення результатів дослідження на наукових конференціях. Науково-дослідна робота студентів і курсантів оцінюється за шкалою від 10 до 25 балів.

Насамкінець, слід зазначити, що використання відведеного на самостійну роботу часу є справою творчою. Добре, коли студент у процесі роботи виробляє власний стиль, взявши за його основу наукову організацію праці. Економії часу також сприяють знання студентами основ комп’ютерної грамотності, бібліографії, система забезпе­чення обов’язковою літературою, вміння працювати з нею.

Література: [116; 130; 141; 215; 218;220; 230; 236]

ЗМ 1. ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Тема 1. Феномен української історії

План лекції:

1. Курс «Історія України», його мета і завдання.

2. Методологічні засади курсу «Історія України». Джерела та історіографія історії України.

3. Періодизація вітчизняного історичного процесу.

4. Основні етапи розвитку української національної історичної думки.

Питання для самостійної роботи:

1. Характеристика основних комплексів джерел з історії України.

2. Визначте основні етапи вітчизняного історіографічного процесу.

3. Наукова періодизація історії України.

Методичні вказівки і рекомендації:

Готуючи відповідь на перше питання, студенти повинні звернути увагу, що джерелами з історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей (речові, етнографічні, лінгвістичні, усні, писемні).

Одне з чільних місць серед історичних джерел належить літописам. Окрему групу джерел з давньої історії України складають юридичні пам’ятки: договори Русі з Візантією, “Руська Правда” та ін.

У другому питанні слід зазначити, що вивчення історичного минулого нашого народу ґрунтується на ознайомленні з працями провідних вітчизняних науковців, що складають величезний доробок української історіографічної традиції. Серед них – комплексні дослідження з історії України М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Смолія, В. Литвина, О. Бойка, Я. Грицака, В. Даниленка, І. Колесник, Н. Яковенко та ін.

Історіографія (від грец. (h)istoria + graphe [описування]) – дослівно – «описування історії».

Починаючи від ХІХ ст. й до сьогодні під «історіографією» розуміють:

1) сукупність праць, присвячених тим чи іншим питанням історії;

2) наукову дисципліну, що вивчає стан історичної науки та історію історичного знання [11, с.31].

Зусиллями вітчизняних істориків і науковців засновано низку періодичних видань – „Український історичний журнал” (виходить з 1957 р.), “Київська старовина” (видається з 1992 р.), “Пам’ять століть” (публікується з 1997 р.).

На думку Л. Зашкільняка, загальними тенденціями еволюції сучасної історич­ної думки можна вважати зближення та інтеграцію історичних досліджень з іншими соціально-гуманітарними науками – соціоло­гією, економікою, антропологією, лінгвістикою, психологією, куль­турологією тощо, а також зміщення акцентів з соціальної та політичної історії в бік свідомісної й культурної. Використання істориками методологічних принципів цих наук сприяє формуванню комплексного уявлення про зміни мислення та поведінки людей і людських спільнот в часі та просторі, встановленню прямих зв’язків між наслідками людських діянь та станом індивідуальної та колективної свідомості. Порівнюючи сучасні дослідження з історіографією ХІХ-ХХ ст. Л. Зашкільняк підкреслює зростання ролі «внутрішньої» історії свідомості та мислення людини (ментальної історії) як рушійної сили «зовнішньої» історії подій та явищ соціального життя [4, с.5].

Відповідь на третє питання пов‘язана з усвідомленням того факту, що вивчення курсу історії України повинно ґрунтуватися на дотриманні наукової періодизації вітчизняного історичного поступу. На сьогоднішній день існує кілька варіантів наукової періодизації історії України. Студенти повинні ознайомитися із різними варіантами, вміти обґрунтовувати критерії виокремлення етапів історичного розвитку.

В сучасній історичній науці немає одностайності щодо періодизації вітчизняного історичного процесу. Більшість дослідників виокремлюють такі етапи в історії України:

І. Праісторичний період (до ІХ ст. н.е.).

ІІ. Княжа доба (ІХ ст. – 1349 р.).

ІІІ. Литовсько-польська доба (початок XIV ст. – 1648 р.).

IV. Доба козацько-гетьманської держави (1648 р. – кінець XVIII ст.).

V. Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій (ХІХ – початок ХХ ст.).

VI. Українська революція 1917-1920 рр.

VII. Україна в 20-30-х роках ХХ ст.

VIII. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.).

ІХ. Україна в 1945-1991 рр.

Х. Розбудова Української держави (з 1991 р.).

Загальноєвропейській періодизації історії відповідає періодизація, запропонована вітчизняними дослідниками Гісемом О. В. та Мартинюком О.О. [2, с.8]:

Назва періоду	Хронологічні рамки
Стародавня історія України	Від появи першої людини на українських землях до V ст. (до ІХ ст.)
Середньовічна історія України	V – XV ст. (ІХ ст. – 1569 р.)
Нова історія України	XVI ст. – 1914 р. (1569-1914 рр.)
Новітня історія України	1914 р. – до сьогодення