3. Основи організації роботи, державна та індивідуальна програми реабілітації

Організація реабілітаційної роботи – це складна, багатопланова справа. Базою цієї справи є програми реабілітації – державна та індивідуальна.

Державна типова програма реабілітації інвалідів розробляється центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики (Кабінет Міністрів, Міністерство праці і соціальної політики), за участю інших органів влади, на які покладене державне управління організацією реабілітації інвалідів.

Державна програма встановлює гарантований державою перелік послуг з психолого-педагогічної, медичної, фізичної, професійної, соціальної реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення, які мають надаватися інвалідам, з урахуванням їх фактичних потреб, безоплатно або на пільгових умовах.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда розробляється спеціалістами МСЕК для кожного інваліда окремо і уявляє собою комплексний документ, який визначає показані інваліду види, форми і обсяги реабілітаційних заходів, що спрямовані на відновлення або покращення стану здоров’я та життєдіяльності людини з функціональними обмеженнями.

Правовою основою розробки ІПРІ є два нормативні документи, а саме:

- Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда, затверджене Кабінетом Міністрів України 22.02.1992 р.

- Методика складання індивідуальної програми реабілітації інваліда, затверджена Міністерством охорони здоров’я України 20.01.1992 р.

Структурно цей документ включає в себе шість пов’язаних між собою блоків або розділів:

1) анкетні дані інваліда.

2) експертна діагностика і висновок.

3-5) заходи з медичної, соціальної та професійної реабілітації.

6) етапний епікриз.

Стисло про зміст деяких з цих блоків. Блок “експертна діагностика і висновки” містить в собі інформацію про клініко-функціональний діагноз захворювання інваліда, соціально-середовищну характеристику і професійний статус інваліда, також про клінічний та соціально-трудовий прогноз, нарешті висновки про необхідні заходи реабілітаційної допомоги. Заключний блок програми “етапний епікриз” передбачений для висновків про виконання намічених реабілітаційних заходів, а також даних про ефективність проведеної роботи.

В наступних трьох блоках програми деталізуються показані інваліду заходи за основними напрямками реабілітаційної роботи, тобто з медичної, соціальної та професійної реабілітації, про що піде мова при розкритті наступних тем курсу.

Індивідуальну програму реабілітації інваліда розробляють на завершення експертного огляду спеціалісти МСЕК під керівництвом лікаря-реабілітолога комісії. Вони ж несуть відповідальність за якість її формування та організацію виконання. Програма реабілітації є обов’язковою для виконання органами охорони здоров’я та соціального захисту населення, іншими підприємствами та установами, незалежно від форм власності та видів їх діяльності. У разі невиконання запланованих в програмі заходів, винні в цьому виконавці, за відповідною санкцією МСЕК, повинні відраховувати певні кошти до Фонду соціального захисту інвалідів.

Розробка якісної індивідуальної програми реабілітації інваліда є передумовою успішності організації всієї реабілітаційної роботи.

ЛЕКЦІЯ №14

Тема: Психологічна реабілітація інвалідів

План

1. Вплив інвалідності на психічний стан людини.

2. Поняття психологічної реабілітації, її завдання і значення.

3. Психотерапія, її види та методи.

4. Психологічна саморегуляція та самовдосконалення.

Література

1. Лакосина Н.Д. Медицинская психология. – М.: Медицина, 1990.

2. Рузанов А.Д. Проблеми реабілітації інвалідів. – Чернігів, ЧЮК, 2001.

3. Слободяник А.П. Психотерапия. – К.: Здоров'я, 1993.

1. Вплив інвалідності на психічний стан людини

Перш за все слід згадати здавалось би прості, але дуже важливі наукові висновки про те, що живий організм - це цілісна саморегулююча система. Головними складовими цієї системи є психіка і сома, або простіше - душа і тіло, які тісно пов’язані між собою і взаємодіють. Звідси походить мудре народне ствердження: в здоровому тілі - здоровий дух, здоровий духом не буває кволий тілом. Наукові дослідження підтверджують таке ствердження. Зокрема, доведено, що нормальна життєдіяльність організму обумовлена оптимальною роботою всіх складових організму, разом з тим, вирішальна роль у координації діяльності належить нервово-психічній сфері.

Керуючись принципом цілісності організму, лікарі при обстеженні хворого мають вивчити не тільки патологію певних внутрішніх органів, а людину як особистість в цілому, з характерним складом її психіки, іншими індивідуальними особливостями.

Виявляється, що порушення в діяльності внутрішніх органів і систем закономірно викликає певні зміни в психічній сфері людини. Особливо це характерно для тяжких хронічних захворювань та тілесних вад, які часто-густо бувають пов’язані з інвалідністю.

Діапазон можливих варіантів переживання людиною свого захворювання дуже широкий. Як кажуть, скільки на світі людей, стільки і можливих варіантів реакції на захворювання. Академік М.О.Скворцов писав, що хворий здатний по-різному реагувати на своє захворювання, зокрема, може:

- не звертати уваги на хворобу, триматися вище її;

- активно боротися з хворобою і перемагати її;

- боятися хвороби, трагічно її переживати;

- підкорятися хворобі і ставати її рабом;

- звикати до хвороби, навіть любити її, шукати через неї вигоду

та полегшення;

- бачити увесь білий світ через призму своєї хвороби.

Індивідуальні особливості реакції на захворювання, інвалідність зумовлені рядом факторів; перш за все, вона залежить від:

а) преморбідних (тобто до настання хвороби) особливостей психіки людини, складу особистості;

б) етапу у розвитку захворювання;

в) виду і тяжкості патологічного процесу.

Зрозуміло, відмінним буде відношення до хвороби в осіб з різним складом особистості. Один варіант реагування буде спостерігатися у людей з сильним, врівноваженим типом нервової системи, цілісних і вольових, і зовсім інший - в осіб з тривожно-помисливим складом особистості, слабких та неврівноважених.

Навіть при оптимальному варіанті реагування, його фабула і яскравість змінюється з часом, залежно від стадії розвитку захворювання, успішності лікування. Прийнято розрізняти такі послідовні етапи в переживанні тяжкого захворювання:

1) гостра психічна реакція, пов’язана з стресом, яскравими негативними переживаннями;

2) етап дестабілізації, “ломки” життєвого стереотипу, пошуку виходу з критичної ситуації;

3) етап компенсації, з поступовим пристосуванням до нової життєвої ситуації;

4) етап реадаптації, з відновленням життєвого стереотипу або формуван­ням нового, з роллю немічної людини, інваліда.

Безумовно, існують певні особливості реагування на захворювання, можливих змін психіки в залежності від виду патології, якою страждає хворий, інвалід. Так, наприклад, в осіб, які тривалий час хворіють на захворювання печінки, жовчовивідних протоків з часом може сформуватися так званий “жовчний характер”, для якого притаманні дратівливість, похмурість, озлобленість.

Особливу увагу приділяють випадкам, коли розвивається надмірна психічна реакція на соматичне захворювання з такими її патологічними варіантами, як:

- астено-депресивний - з характерними тривожністю, неврівноваженістю, пригніченим настроєм;

- психастенічний - при якому у хворого виникають замисленість, нав’язливі страхи, фіксація на хворобі;

- істеричний - коли спостерігається занурення у хворобу, з прагненням бути об’єктом опіки, турботи у оточуючих;

- іпохондричний - коли хворий “зациклюється” на своїх хворобливих відчуттях, причому не стільки реальних, скільки надуманих, з переоцінкою тяжкості свого стану.

Найбільш помітними бувають негативні зміни, пов’язані з особливостями перебігання емоційно-вольових процесів. Так, в інвалідів нерідко спостерігаються емоційна лабільність, неврівноваженість, дратівливість, тривожність поведінки, схильність до конфліктування. Настрій у таких людей буває похмурий, пригнічений, з нахилом до розвитку депресивного синдрому. Що стосується вольових якостей, то на жаль, характерним є ослаблення волі, пригнічення бажань і мотивації до діяльності, зустрічається навіть абулія з паралічем волі. Таким інвалідам буває важко мобілізувати себе не тільки на виконання складних завдань, що потребує значних зусиль, напруження волі, а навіть на здійснення елементарних побутових справ.

Як відомо, особистість людини характеризується певною стабільністю, стійкістю. Разом з тим, з плином часу, під впливом хворобливих страждань вона не рідко змінюється у негативному напрямку. Так, спостерігається переорієнтація спрямованості й життєвих цінностей, акцентуація характеру і навіть психопатизація особистості. Це створює додаткові проблеми, адже про психопатів говорять, що вони і самі не здатні до нормальної життєдіяльності, і своїм близьким(родині, друзям) не дають спокійно жити. Іноді виникає егоцентризація особистості, коли хворий „зациклюється” на своїх проблемах, а інтересами оточуючих людей нехтує.

Увесь білий світ такий інвалід бачить тільки через призму своєї недуги. Дуже небезпечно, коли він стає рабом своєї хвороби, тим більше, коли з нього формується тип немічного, безпорадного утриманця, з вираженими рентними установками, що прагне одержати зі своєї недуги певні вигоди. З цього приводу доцільно навести думку відомого психолога Миколи Козлова, який стверджує, що інвалідом слід вважати не того, в кого є певна недуга чи вада, а того, хто, дивлячись на свою болячку, скиглить і чекає, що його почнуть ублажати. То інвалідність – це не стільки ураження тіла, скільки слабкість духу.

Таким чином, тяжка хронічна хвороба і викликані нею переживання зумовлюють негативний вплив на центральну нервову систему, на психіку людини. У свою чергу це викликає гальмуючий вплив на діяльність внутрішніх органів і систем, внаслідок чого потяжчується перебігання наявних захворювань, ускладнюється процес одужання.