Леонід Злшкільняк. Методологія історії

4.1.Феноменологія та історія

Феноменологія виникла, як напрям філософської гносеології, яка намагалася поєднати сцієнтизм та Ірраціоналізм у процесі людського пізнання, створити цілісниіі світогляд. Біля джерел феноменології стояв відомий німецький математик і філософ Едмунд Гуссерль (і859-1938). Перші дослідження Гуссерля були присвячені філософським 1 логічним проблемам математики. З них він виніс уявлення, що справжнє наукове пізнання полягає не у дослідженні реальних явищ, а їх Ідеальних проявів — феноменів, котрі існують незалежно від реальності (істина законів Ньютона існувала 1 до Ньютона!). Пізнати їх можна тільки з допомогою методу "редукції", систематично і о виключення зі свідомості будь-яких об'єктив ностей світу І психології дослідника. Тільки після цього відкривається трансцентдентна суб'єктивність, головною властивістю якої є "штенцюнальність" (намір, тенденція). Таємниця об'єктів світу криється у закономірностях їхнього конституювання актами суб'єктивності (пережинаннями) ("Ідеї чистої феноменології 1 феноменологічної філософії"¹, 1913). За таких обставин дійсний зміст речей можна пізнати тільки Індивідуально-лопчним способом. Для розуміння будь-яких явищ, котрі д.тя людини відкриваються тільки у феноменах — свідоміших проявах, — потрібно завжди враховувати їнтенщональність, яка закладена у суб'єктивному сприйнятті речей, у мові, поняттяхтошо.

У останні роки життя Гуссерль намагався створити цілісну систем)' феноменологічної філософії, але не встиг її завершити. У лекшях 1935-1936 рр. ("Криза європейських наук І трансцендентальна феноменологія. Вступ до феноменологічної філософії") вчений порушив онтолопчш питання. Констатуючи світоглядну кризу, він пов'язував ЇЇ з кризою наукового пізнання, яке Ігнорує людські виміри, втрачає зв'язок з життям суспільства І кожної окремої людини. Щоб надати пізнанню людських вимірів, Гуссер.ть запроваджує поняття "життєвий світ", яке вміщує позарашональш гуманістичні цінності, втрата яких є небезпечною І для науки, і для людства в цілому. Звідси випливає історична місія феноменології: вивести людство з кризи, народженої тривалим пануванням натуралістичної науки 1116, 15-39].

Феноменологія твердить, що історія представляє собою нескінченне розгортання "прихованого розуму", пізнання якого обмежене сучасним станом "життєвого обріїо" — усвідомлення сили "духовного телоса" (того ж Розуму). Для Гуссерля реальний світ — це лише "зовнішність", а справжня карпша Історії розкривається у глибоко Індивідуалізованому пізнанні "телоса". Це дає підстави твердити, шо будь-який погляд на минуле є виключно суб'єктивним.

Незважаючи на від'ємне ставлення до Гегеля, Гуссерль зображує Історичний процес за його зразком, як нескінченне розгортання Розуму, що від початку заключений у Історичному бутті. Пізнання останнього пов'язане з осягненням духовної орієнтації особистості І суспільства. Суспільство у такій Інтерпретації представляється "інтерсуб'єктивним", коли кожна особистість "вживається" у інших людей і, у підсумку, утворюється симбіоз індивідів, який грунтується на неусвшомленш орієнтації однієї особистості на Іншу. Історія, за

Розділ 6. Історична думка першої половини XX ст.

таких обставин, уявляється у вигляді "феноменального потоку свідомості", зрозуміти який можна тільки з допомогою "розшифрування" індивідуального сприйняття феноменів.

Гуссерль не встиг завершити формування своєї системи філософії історії. Це спробував зробити іспанський філософ Хосе Ортега-І-Гасет (1883-1955). Обставини життя цього мислителя, змушеного залишити свою країну, яка роздиралася внутрішніми конфліктами, привернули його погляд до взаємодії особистості 1 маси. Він приходить до висновку, що Існує два типи людей: "людина-маса" І "людина-особиснеть". Перший тип — це люди, які не змогли усвідомити себе як особистості, знайти свій зв'язок з попередніми поколіннями І нагромадженим ними Історичним досвідом. У підсумку вони попадають у тенета чужого впливу і перетворюються у загрозу суспільству.

Ортега-І-Гасет протиставляє раціональність — духовності І культурі. Він запроваджує "Історичний розум", як трансцендеиті:> свідомість, яка представляє собою загальне надбання людства І, водночас, абсолютний Розум. Через свідомість 1 духовність кожна людина прилучається до "історичного розуму", намагається знайти себе, свого індивідуальність. У праці "Ідея генерацій" філософ писав:"Кожен Індивід, кожна генерація, кожна епоха постає як незмінний апарат пізнання. Інтегральна істина осягається лише поєднанням того, що бачить ближній, з тим, що бачу я, і так далі. Кожен Індивід — це суттєва точка зору. Зіставивши окреміїпні бачення всіх, можна зіткати всеосяжну й абсолютну Істин)-" [105, 369].

Оскільки свідомість і культура є виключно історичними та Індивідуальними, кожна людина повинна тукати своє місце в часі І просторі, придивляючися до досвіду минулих поколінь. Якщо це не вдається, то людина перетворюється на "марґінала". натовп, знеособлюється 1 стає загрозою для Інших людей.

Відповідно до шдивідуалістично-культурного розуміння Історії і людини. Ортега-1-Г'асет пропонує метод пізнання минулого. Воно повинно скеровуватися на вивчення І розуміння духовної орієнтації особистості, а стосовно народів, держав і епох — культурно-реяігінної свідомості. Тільки через свідомість можна прийти до розуміння дій мас 1 окремих особистостей, виявити ту частку "Історичного розуму", котра була доступною загалу та одиницям.

Феноменологічний метод надихнув також автора сучасної "історично/ герменевтики" — відомого німецького вченого Х.Г.Гадамера. Герменевтика (від античного бога Гермеса, котрий у давньогрецькій міфології приносив і тлумачив людям волю олімпійських богів) веде свій початок від німецького філософа Ф.МІлейсрмахера (1768-1834), який запропонував метод психологічного вживання для всіх наук про дух.

Гадамер рішуче переносить зміст Історії у свідомість людини, відмовляючися шукати Історію поза нею. Людина сама є історією, оскільки вона є результатом попереднього розвитку, твердить філософ. Наука неспроможна дати жодних істиних знань про історію, вона "ковзає" по поверхні фактів і нездатна просякнути у їхню сутність. Щоб зрозуміти її. слід "вийти за межі факту" І спробувати з'ясувати не те, як розвивалися люди, народи, держави, а якими ці люди, народи, держави були. Це І є завдання

Леонід ЗАШКЇЛЬНЯК. Методологія історії

поєднання поглядів історика певної епохи з поглядами людей минулих епох, які є змінними. Немає аргументів, щоб стверджувати будь-яку сталість І постійність у способах оцінки минулого.

Неопозитивізм заперечував будь-яку можливість побудови загальних історичних теорій, котрі б намагалися знайти єдину Ідею "розгортання" історії І на цій підставі прогнозувати майбутнє. Неопозитивісти рішуче заперечували проти "Історицизму" - спроб будування метафізичних теорій Історичного розвитку. Як термін "Історицизм". так і підстави аналітичної філософії Історії були розроблені австро-англійським філософом Карлом Поппером (1902-1996) у 30-х роках І відбиті у його широко знаних працях "Відкрите суспільство та його вороги" (1943) 1 "Злиденність Історицизму" (1945). Авторові присвячувала Ідея віднайдення коренів численних суспільних "потрясінь', через яга пройшло людство від давнини до сучасності, від "закритого" суспільства поклоніння табу І міфам — до "відкритого" суспільства, яке звільняється під обмежень окремої людської індивідуальності. У зв'язку Із цим, вчений надавав першочергової ваги методології суспільних наук, яка покликана розірвати з міфами і теоріями, що спираються на Ідею залежності людини від будь-якої Історичної необхідності. Свою критику вчений спрямував на "метафізичні філософії Історії", серед яких бачив марксизм, гегельянство, всі різновиди філософської історії.

Поппер виходить з того, що усі "Історицистські" теорії історії мають на меті подати Історичний прогноз на майбутнє 1 тому намагаються "відкрити" закони, ритми, тенденції, що визначають еволюцію Історії. Вони розглядають минуле з позицій "холізму" (цілісності) і "ессенціалізму" (пошуку суплених, впливових чинників). Натомість, вчений пропонує розглядати Історію з точки зору переходу від "закритого" суспільства, яке нівелює людську свободу І творчі зусилля, до "відкритого" суспільства, котре відкриває простір для творчості особистості. Цей перехід триває від часів античності до сучасності І супроводжується постійними намаганнями з допомогою створення "історицистських" теорій звести людство на манівці "закритого" (читай -тоталітарного) суспільства, яке обмежує Індивідуальну свободу "законами суспільної необхідності". Усі ці "оракульські" доктрини несумісні з науковим поясненням Історії.

Заперечуючи "Історицизм", який спирається на холізм й ессеншалізм, Поппер запроваджує до аналізу Історичних знань методологічний номіналізм — відповідність будь-яких теоретичних конструкцій індивідуальним емпіричним явищам. Повторюючи М.Вебера, він не знаходить емпіричного підтвердження багатьом поняттям, котрі використовуються філософами (наприклад, капіталізм, комунізм, клас, справедливість 1 т.д.). Такі поняття не відбивають реальних процесії? суспільного життя І розвитку, вони є плодом умоглядних конструкцій, які не мають жодного відношення до дійсності. Тим більш небезпечними стають тенденції нав'язати людству у XX ст., яке стало свідком величезних людських катастроф і експериментів, міфологізоваш консірукщї Історії, коїрі служать лише обгрунтуванням непомірних політичних амбіцій їхніх творців. Нині, коли людству загрожують численні глобальні

Розділ 6. Історична думка пєршоГ половини XX ст.

небезпеки, час тверезо поставитися до минулого, очистити його від довільних Історіософських побудов.

Номіналізм Поппера не забороняє узагальнення історичного матеріалу, який є щлком логічним при будь-якому описові фактів. Історик змушений застосовувати певну теорію. Але ці теорії є дуже різноманітні І вихоплюють лише окремі сторони явища, вони неспроможні узагальнити усі прояви людського життя у комплексі. Та й сама людська діяльность не може бути повністю відбита у фактах джерел. Тому історичні теорії можуть бути лише "загальними Інтерпретаціями", кожна з яких підбиває певну точку зору, зумовлену світоглядною позицією дослідника. Не можна забувати, що усяка Інтерпретація не є остаточною і всеоохоплюючою, а кожне нове покоління має право па створення власних Інтерпретацій, і тут досліднику слід завжди пам'ятати про небезпеку відходу⁷ від номіналізму і скочування до спекулятивної метафізики, яка .чазодить у глухий кут "Історицизму".

Поппер відкидає думку про те, що наука здатна відкрити загальні закони руху суспільства: Ії завдання поля гас у констатації статичних закономірностей, властивих суспільству даної епохи, які у інших обставинах вже не діють або діють Іншим чином. Тому історія, як така, позбавлена сенсу, заключає вчений, сенс їй можуть надавати тільки люди. Важливо, щоб встановлювані мета І сенс відповідали реальностям.

Поппер заперечував існування уншерсальної Історії людства. "Конкретною історією людства, якби така існувала.- писав вчений,- мусила б бути Історія всіх людей. Вона мусила б бути історією всіх людських надій, всієї боротьби 1 страждань, Адже жодна людина не значніша за Іншу. Зрозуміло, що цю конкретну Історію неможливо написати" [114, 2 293-294].

Методологічні позиції Поппера зазнали змін. У пізніх роботах 60-70-х років він визнав існування поряд з фізичним І свідомісним світом царини об єктивного духу — Ідей, які еволюціонують в часі. Це змушує його поєднати гносеологічну позицію критики "історіщизму" з концепцією визначальної ролі науки й духовної культури в житті суспільства. Але вчений намагається уникнути поєднання духу і суспільства, переносячі центр ваги на особисту свідомість, яка вихоплює Із загального потоку свідомості лише окремі фрагменти.

ІІазагал Поппер "розвів" філософію І Історію, привернув увагу дослідників до проблем лопки Історичного пізнання, зокрема, ішніював плідні дискусії західних теоретиив навколо питань Історичного пояснення.

Якщо Поппер сформулював номінаяістсьи принципи Історичного дослідження, то неопозитивіст і логік К.Г.Гемпель створив дедуктивну модель історичного пояснення, яка отримала назву "теорії охоплюючого закону" (праці "Функції загальних законів в Історичному дослідженні", 1942. "Пояснення в природничих науках та Історії", 1942). Гемпель запропонував, щоб "загальний закон", під яким він розумів теоретичне судження, ешвставлявся з °мпіричним матеріалом. Таким законом служать для Історика теорії інших наук — соціології, психології, економії тощо. Історик узагальнює факти з допомогою наукової гіпотези, в ролі якої виступає, подібна теорія (закон). Проте, слід пам'ятати, що Історичний матеріал містить значну частку