Леонід Здшкільняк. Методологія історії

поздшають масово публікувати університети й наукові товариства. До середини століття у німецьких державах уже діяло 44 Історичні товариства, більшість з яких займалася пошуком й публікацією документів. Така робота вимагала розробки наукових методів, а також техніки опрацювання джерел.

За таких обставин 1824 р. побачила світ праця Ранке "Історія романських і германських народів" з методологічним додатком "Критика новітніх історіографів". Загалом книга відрізнялася багатством фактичного матеріалу І докладністю його опрацювання. Роботу помітили Й автора запросили викладати курс всесвітньої історії у Берлінському університеті, де він від 1834 р. запровадив джерелознавчі семінари, в які їх виросла низка талановитих німецьких й зарубіжних Істориків, Ідо поширили вироблену вчителем методику історичного дослідження.

За період тривалого, понад 60-річіюго творчого життя Ранке опублікував серію багатотомних монографій з Історії Середземномор'я, Німеччини, міжнародних підносим, а у 85-рІчному віці розпочав роботу над "Всесвітньою Історією", встигши написати перші 10 її томів.

За своїми поглядами на Історію Ранке був прихильником філософського 'провіденшащчму. який протистояв раціоналізму Просвітництва. Вважав, ти провидіння \ кожну нову епоху знаходить конкретний прояв у державі, котра, у свою чергу, є твором конкретного народу. Держава -- не підсумок цнвітзашйнога прогресу І вищої ідеї людської о співжиття, моральний І політичний чинник об'єднання особистостей. Інтереси окремої людини повинні підпорядковуватися державі, а політика с визначальною сферою суспільного буття І гам; заслуговує на головну увагу з боку дослідників,

Ранке не погоджувався з правовою школою Савіньі щодо визначальної ролі права, акцентуючи увагу па міжнародному житті, на взаємодії держав. Так. явище Французької революції він пояснював реакцією суспільства на втрату Францією панівних позицій на континенті, прагненням повернути їх.

У такому підході знайшло відображення своєрідне поєднання гегельянства І романтизму. Але на відміну під обох названих підходів німецький Історик вважав можливим І доцільним пізнання дійсного минулого науковими методами, які повинні відновити реальність попередніх стати держави настільки, наскільки вона відбита у джерелах. Ця реальність може бути майже виключно політичною, тому що тільки держава, як прояв абсолютного духу, у конкретній діяльності нації є втіленням Ідеї Історії. Держава, таким чином, була вищим досягненням людської спільноти і виключною формою здійснення провіденціального призначення щшлїзащйного розвитку.

Визнаючи можливість емпіричного пізнання минулого. Ранке великої ваги надавав методиці опрацювання джерел, твердив, що іншої історії, ніж вона є у джерелах, немає. Тому слід уважно поставитися до вивчення документів. Ранке сформулював широко знане положення щодо завдання історика — Писати Історію "так. як це було насправді" ("«пс ез еІ§еш1ісЬ §с»е5еп')-вимагаючи суворого дотримання документальних фактів. Тільки за таких умов Історія спроможна подати об'єктивний образ минулого, що є відбиттям загального божественого задуму.

Розділ 5. Історнчнд теорія "кіку історії"...

Значно більший резонанс романтизм отримав у Франції періоду Рестанрації. коли було відновлено систему вищої школи та Історичної освіти, сформувалися перші Історичні школи. Власне консервативний романтизм відбивав першу реакцію на революцію. До нього належали передусім представники аристократичних кіл і серед них граф Жілєф де Мсстр (1753-1821). який через революцію був змушений багато років провести в еміграції. У численних працях, написаних ще гад час перебування за кордоном, він піддавав критиш просвітницькі Ідеї, ставлячи на їх місце провіденціальні, На противагу просвітникам він вважав властивістю людської природи гріховність, зло, несправедливість, рівновагою котрим може бути лише віра Й моральність. Поділяючи традиційні погляди про двоїстість людської природи. Меетр приходив до висновку про необхідність постійного І жорсткого контролю над людиною з боку релігії' (душа) їі держави (тіло).

Новим моментом, що відрізняв погляди Месіра від середньовічної теології, було запровадження в історію, окрім Бога, ще її "народного духу", який був вироблений звичаями, традиціями, забобонами, котрі сягають глибокої дохристиянської давнини і панують над людьми поза їхньою волею її свідомістю. Революція, на думку вченого, була покаранням французів за відкидання Ьога і, водночас, порятунком Франції". Завданням Історика він вважав необхідність показу проявів втручання "злого генія" у свідомість людей, позбавлених віри, і суспільні наслідки такого втручання.

Подібні погляди розвивав також віконт Луї де Бональд (1754-1840), автор праці "Теорія політичної та релігійної влади в громадянському суспільстві, заснована на розумі й історії", в якій пропонувалася оригінальна концспиія "світового закону", на якому побудовано }сі явища — панування І підпорядкування (Бог- -світ, душа — людина, батько — родина І т.д.).

"У загальному романтичному річищі лежали й твори видатного французького письменника І публіциста Франсуа Рене де Шатобріана (ї 768-1848). Його літературні твори, в яких талановитії й привабливо описувалися життя й мораль середньовіччя, руйнували однобічний образ цього періоду, як часу застою 1 темряви, прикували увагу до моральних питань й рот християнства. ІПатобріаи опублікував працю "Історичний, політичний І моральний дослід про давні й нові революції" (1797), в якій ■} позицій скептицизму пі яла в критиш просвітницьку філософську Історію, яка. на його думку, була відірвана від реальних фактів минулого н штовхааа на манівці. Він дотримувався погляду про незмінність людської природи N циклічний характер Історії, яка спроможна довести тільки потребу моральною вдосконалення людніш.

Песимістичні настрої консервативного романтизму у 20-х роках XIX ст. змінилися більш оптимістичною вічі сю ліберального романтизму. Його представники звернулися насамперед ,до з'ясування феномену народу іа йоіо ролі в Історії. На початку третього десятиріччя французька Історична думка збагатилася низкою Історичних прань, яким судилося вчинити могутній вплив на європейський Інтелектуальний рух.

Одним з засновників ліберального романтичного напряму у французькій історіографії був Опостен Тьсррі (1795-1856). У 1820 р. з'явились

^;