Леонід ЗашкІльняк, Методологія історії

заперечували національні традиції в Ім'я невшначених "загальнолюдських" ідеалів.

Подальша англійська Історична думка зосередилася на висвітленні й обгрунтуванні "правильності" и "природності" англійського шляху розвитку. який ототожнювався з політичним компромісом 1688 р.. що оцінювався як зразок культурного розв'язання суспільних суперечностей. Т.зв. ш'гська Історіографія збагатила Історичну думку низкою творів апологетичного змісту. Провідним представником її був Томас Йабннгтон Маколей" (1800-1859). який теж пройшов через тенета активної політичної діяльності, посідаючи високі урядові посади, включаючи міністра воєнних справ. Як блискучий публіцист він чинив поважний вплив па суспільну свідомість в Англії та Інших європейських ктзаінах. Величезний успіх мала його історична праця "Історія Англії від часу панування Якова II" у 5-ти томах, а також декілька теоретичних статей, в тому числі "Про Історію¹'. У "Історії..." Маколей навів масу докладних деталей з Історії політичного життя Англії й становлення у ній конституційної монархії, доводячи. н:о високий рівень станової свідомості англійців уможливив уникнення страхіть революції і громадянської війни. Проте, коли йшлося про обгрунтування загальної Ідеї твору, то історик не дуже слідував фактам, заміняючи їх власними міркуваннями.

("ладною І неоднозначною була історична творчість англійського публіциста й історика Томаса Іі'арланля (1795-1881), який зазнав переважних впливів німецької класичної філософії. Він теж засудив жахи Французької революції, пояснивши їх жорстокістю старих порядків, яю викликали гостру реакцію простого народу. Разом з тим, пін ідеалізував середньовіччя, коли, на Його думку, панували прості прали та рівноваги між станами, котра забезпечувалася освіченим / благородним монархом.

У праці 'Терої. поважання героїв І героїчне в Історії" (1844) вій у дусі Ідей Шоиені ауера переніс центр ваги Історичного процесу з об'єктивного світу у свідомість видатних осіб, вольові Імпульси яких здатні визначати історичну дійсність, Вчений стверджував, що історія є нічим Іншим як біографією видатних осіб-—героїв. Усі історичні епохи — продукт їхньої творчості. Герой, на думку вченого, був "єдиною стійкою точкою у сучасній революційній Історії" [65, 21]. У численних працях про О.Кромвеля. пруського короля Фридріха ІІ Карлайль намагався довести справедливість свого бачення Історії, Проте, його погляди не отримали поширення серед Істориків, натомість здобули визнання серед освіченої публіки.

Німецький романтизм у історіографії па початку XIX ст. отримав поширення завдяки діяльності т.зв. "йснської о гуртка", в який входили письменники й вчені ФрндрІх і Аигуст Шлегеяі. Люлвчг Тік. Фрилріх Гарденберг (Новаліс), Фридрі.х ШдеЙєрмахер та ш. Вони розвивали естетпчпо-містнчні ідеї, підкреслювали Іидивідуально-неиовторшій характер історичних явиш, наголошували на Ідеальній сутності всього суїдого. яку можна зрозуміти тільки звернувшись до почутія, фантазії. Ідеалізація середньовічних порядків з їх патріархальністю та замкненістю призводила до пошуків традицій" минулого, котрі повинні були дати зразки національної єдності шмцш у сучасності.

Розділ 5. Історична теорія "віку історії".,.

Під впливом геттингенеьких професорці німецька молодь перейнялася Ідеєю морального значення держави та її Інститутів, зокрема права, у розвиткові народу й Історії. Ці тенденції співпали з пробудженням національних почуттів німщв. особливо у Пруссії, яка зазнала декількох поразок від Наполеона. Науковці Гсттингспського університету, зокрема професор Густав Гуго, друкували праці, заперечуючи Існування якогось "природного закону" або "універсального права", яким користуються усі народи. Право, твердили вони, виростає від потреб кожного народу, відбиваючи його особливі риси й традиції [158. 2.30).

Традиціоналізм був підставою наукової діяльності "Історичної школи права", засновником якої став талановитий дослідник Фріщріх Карл Савшьї (і 779-1861). У віт 21-го року він став професором Марбурзького університету, а пізніше посідав посади ректора Берлінського університету й міністра юстиції Пруссії. У своїх працях намагався довести, що закон І право не є продуктами розуму, а властивістю "патонального духу", оскільки виникають 1 поширюються внаслідок традицій, звичаїв і-і Історичної еволюції. Право с основним продуктом історії і покликане виявити властивості духу кожного народу; .його не .можна ані створити, ані скасувати. Кожна нона епоха лише розвиває, доповнює й вдосконалює право. Він досить переконливо показав, як римське право виникло Й еволюціонувало відповідно до потреб римлян, а пізніше занепало і крахом Імперії.

Колегою і однодумцем Савшьї був КарЛ Фрилріх ЕЙхгорн (І781-І8М). який провадив плідну науково-педагончну діяльність у Гетшнгснеькому університеті (пізніше —■ Берлінському), У фундаментальній пращ "Історія німецької держави І прана" (4 томи. 1808-1823) він прослідкував становлення німецького права її доводив його органічну єдність з традиціями германців. Він категорично заперечував погляди просвітників і переконливо аргументував думку про змшшеть правових Інститути зі зміною становили нороду. Енхгорн, як І інші представники школи, переконливо показав зв'язок і зумовленість права конкретними потребами суспільства на відповідному етапі еволюції. Водночас, вони нерозривні) пов'язали прало з ірраціональним "національним духом", який віддаляв окремий народ від інших, вивищував його над "испранотворчпми" народами. Такі крайнощі провадили до ідеалізації власного народу, посилення націоналістичних елементів суспільної свідомості.

Крайнощів "Історичної школи права" вдалося уникнути визначному німецькому Історикові Леопольду Рапке (1795-1886). З його Ім'ям пов'язане формування напряму "німеііької класичної історії", який вчинив великий вплив на розвиток світової історичної думки. Складаючися в атмосфері романтично-ідсатстичних віянь, погляди Раяке брали до уваги не лише традиції філософської Історії, зле й досвід, який випливав з конкретних джерелознавчих студій, що поширилися вщ початку XIX ст.

Треба згадати, що тоді у німецьких університетах було здійснено глибокі перетворення, які усунули засилля єзуїтів і атмосфер; клерикалізму. З легкої руки Ранке була запроваджена нова форма занять — семінари, на яких студенти вивчали джерела й готували по них реферати з наступним їх обговоренням. Національне пробудження стимулювало Інтерес до джерел, які