Леонід Злщкільняк. Методологія історії

обгрунтуванням Ідеї Історії в дусі провіденціалізму; 2) аннали І хроніки Ь записом найважливіших подай релігійного та політичного життя: 3) агіографічну літературу —- житія святих, мучеників І праведників з ухилом до виховного впливу.

Найбільш елітарними були загальні праці теологічного плану, що претендували на оригінальне тлумачення Святого Письма, інтелектуальний спадок Августина у середні віки був розвинений в працях багатьох європейських теологів, кожен з яких намагався в нових умовах віднайти не помічені попередниками риси провидіння або подати тлумачення сучасних їм подій.

Середньовічні геологи не відводили Історії окремого місця серед наук, а розглядали й як галузь теологічної літератури, шо залежить від теології і риторики. Такий погляд утримувався майже до кінця XVIII ст. Тільки окремі Історичні відомості викладалися професорами середньовічних університегів.

Середньовічна історична література с обширною. У різний час писались "аннали" — ■ короткі і сухі записи про події по роках, "хроніки" — більш широкі твори, котрі мали висвітлити Історію народу чи держави від створення світу, •'Історії" — описи переважно сучасних автору подій з коментарями ! оцінками. Існувала численна агіографічна література, шо містила історичну інформацію, оправлену у сильно препаровану моралізаторську оболонку, [сторичні аспекти були властиві такому жанру середньовічної літератури як героїчний епос, який своїм корінням сягав періоду "варварських" діянь.

Середньовічні хроніки здебільшого були компіляціями, в основі яких лежали більш ранні твори античних Істориків чи теологів. Хроністи з охотою включали у хроніки різні документи, шо потрапляли їм у руки, але при цьому не соромились вносити у них довільні зміни і спотворення в угоду церкви чи правителів. Перекази, легенди І чутки вони викладали так само достовірно як і правдиві вщомості, особливо якщо ті сприяли підвищенню авторитету віри 1 церкви. Компіляція вважалась явищем гідним наслідування. Тому часом траплялись випадки, коли авторові хроніки не належало жодного самостійного рядка у великому творі. Свою працю хрошети порівнювали з "букетом квітів", зірваних на лузі, а себе — з працелюбною "бджілкою", шо збирає з них нектар. Таке ставлення пояснювалось обмеженим колом доступної літератури, яка знаходилась у монастирських бібліотеках. Як правило ченш-хроністи взимку робили виписки з рукописних книг на воскових табличках, а вже вдітк) переносили ш виписки на пергамент. Пізніше у текст неодноразово вносилися правки у зв'язку зі змінами політичної ситуації або Іншими подіями. Спочатку тексти таких хронік навіть не поцілялись на розділи й записувалися суцільно: пізніше (з ІХ-Х ст.) текст стали поділяти па частини І розділи.

Немає жодного хроніста, який би не запевняв читача у своїй повній правдивості. Ще Августин писав:"3авд;шня Історії -- розповідати факти правдиво І з метою корисності'. Остання вимога, щоправда, заплутувана й затуманювала справу. Сам Лвгусгип > двох спеціальних трактатах ("Про лжу" І "Проти лжи") тлумачив правду І лжу свосрідно:"Не кожний, хто говорить лжу є винним у обмані, якщо тільки він думає або вірить у Істинність того, шо він говорить... Можна без усякого обману говорити неправду, якщо ти думаєш, що

V