Заліковий модуль 1. Ринкова трансформація економіки регіону

Змістовий модуль 1. Теоретичні основи ринкової трансформації економіки регіону.

В Україні трансформація здійснюється від індустріального суспільства з економіко-теоретичною парадигмою (системою ідей і уявлень, здатною розв’язати суперечності, які виникли в науці) до постіндустріального – інформаційного суспільства, парадигмою якого стає людина у всьому багатстві здібностей і потреб, а інформація як знання перетворюється на стратегічний ресурс. Постсоціалістичний перехідний процес реформується від централізовано-керованої економіки до ринкової. Але проблеми такого двобічного напряму розвитку не вивчаються в їх взаємодії ні на рівні економічної теорії, ні на рівнях прикладних економічних досліджнь.

Наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХст. у період активного формування нової економічної системи, що базується на інформаційній діяльності, двадцять сім постсоціалістичних держав почали перехід від планової економіки до ринкової, маючи різний рівень соцільно-економічного розвитку, але не маючи чітко бачення майбутніх моделей своїх економік. Дослідження цих процесів західними транзитологами і вітчизняними економістами, соціологами, філософами визначено в особливий напрям економічної науки. У даний час воно виділено та окреслено як теорія ринкової трансформації.

Вивчення перехідних економік формується як напрям економічних досліджнь не так давно. Тільки у 70-их рр. XIX ст. маржиналісти Д.Менгер, Д.Кларк, Л. Вальрас та ін. ще використовують термін «політична економія», але частіше – «економічна теорія». Починаючи з другої половини XІX ст. «політична економія» витісняється словом «економікс» (А.Маршалл, 1890, П. Самуєльсон, 1948). Узагальнюючи діалектику розвитку економічної теорії, слід відзначити, що політична економія вивчала прічинно-наслідкові зв'язки в економічних процесах, а економічна теорія – функціональні зв'язки між економічними категоріями і процесами. Кінець ХХст. характеризується для економічної теорії активним розширенням кола об'єктів дослідження. Сьогодні це макро-, мікро- і мезоекономічні категорії, процеси, закономірності та закони. Практично з 1917 р., коли виникли дві економічні системи – капіталізм і соціалізм, але особливо інтенсивно з середини 60-х рр. ХХ ст., коли у сферу аналізу потрапляють країни, що звільнилися від колоніальної залежності, у межах економічної теорії виникла компаративістика. Її основоположники – Д.Рикардо, Л. Мізес. Даний напрям, а точніше галузь економічної науки, предметом якої є порівняльний аналіз економічних систем, є відправною точкою формування основ вивчення процесів трансформації на всіх рівнях економіки.

Далі в останній чверті XX ст. у зв'язку з трансформацією індустріального суспільства у постіндустріальне, обумовленою революційним стрибком в розвитку продуктивних сил, пов'язаним з НТП, в рамках компаративістики почала формуватися і розвиватися нова наука – транзитологія – теорія економічної трансформації. Поштовхом для її появи послугувало прискорення процесів трансформації. Вона веде початок від наукових розробок М.Д. Кондратьєва (довгі хвилі кон'юнктури). У цей же період активно вивчаються і аналізуються приклади окремо взятих країн, що розвиваються. Так, деякі транзитологічні процеси проаналізовано Е. де Сотій, Я.Корнаі. Предметом вивчення транзитології є загальноцивілізаційні проблеми, глобальні зміни, трансформації господарських систем. Поява і активний розвиток теорій ринкової трансформації обумовлені низкою об'єктивних причин. Дані теорії затребувані як теорія і як практичний напрям в економічній науці. Спрямованість і навантаження, яке вони несуть, слід систематизувати. Схематично їх може бути подано у такому вигляді (рис.1.1.).

Рис.1.1. Напрями дії теорій ринкової трансформації

У Росії даний напрям пов’язаний з іменами таких відомих учених, як Л.Абалкін, Ю.Александров, В. Радаєв, А. Бузгалін, Є.Гайдар, Г.Явлинський, М. Чепурін; в Україні це такі відомі вчені, як Варналій З. С., Геєць , Дорофієнко В.В., Фінагіна О.В.,- Ці науковці заклали фундамент теорії перехідної економіки для країн пострадянського простору.

У сучасній перехідній економіці переплітаються три блоки проблем: глобальні закономірності трансформації економіки, тенденції сучасного етапу економічної трансформації, трансформація планової економіки в ринкову.

Кожний з цих блоків є складним комплексним дослідженням різних процесів: закономірностей, тенденцій і проблем на рівні державних об'єднань, країн, регіональних утворень, підприємств, домогосподарств.

Особливе місце теорії ринкової трансформації в системі економічних і суспільних наук визначається її комплексним характером, об'єднуючим предмети дослідження низки суспільних наук – економічних, соціологічних, культурологічних, політичних, охоплюючих весь ланцюг взаємодій різних процесів (від економіки і науково-технічного прогресу, соціології і культурології до знань про істоту і роль політичних трансформацій). Оскільки процес трансформації економічної системи виступає об'єктом дослідження низки соціальних наук, то вимогам системності аналізу якнайкращим чином відповідає інституційний підхід.

Аналіз абстрактно-логічного боку процесів трансформації – це особливий стан в еволюції економіки, коли вона функціонує в період переходу суспільства від одного історичного ступеня до іншого. Вона є проміжним станом суспільства, відображає повну циклічність економічного розвитку. Отже, трансформаційний період – це період переходу від однієї економічної системи до іншої.

Оскільки йдеться не про знищення однієї системі і побудову іншої, а про зміну засад, переструктурування і створення нових форм розвитку, весь процес можна назвати «трансформаційним», чітко маючи на увазі поступовий або прискорений рух держави до ринкової моделі економіки, орієнтованої на світові цінності, соціальну спрямованість, формування специфічної культури. Це ринкова трансформація (далі – трансформація). Насамперед треба виділити та систематизувати низку характерних рис, що визначають напрями ринкових перетворень.

Трансформаційні процеси в Україні та її регіонах у минуле десятиліття багато в чому були продовженням освоєння радянської «спадщини» (економіки, соціальної і політичної сфери, державно-владних повноважень). Далеко не завжди це сприяло зміцненню економічного і соціального потенціалу, формуванню нових інституційних форм, удосконаленню процесів регіоналізації, розвитку ринкового простору, а також поліпшенню життя громадян.

Процеси ринкової трансформації почали активно розвиватися з 1991 р., і тому основою і об'єктом даних процесів стала адміністративна монополія і формування ринкових відносин. Україна на самому початку процесів трансформації мала високомонополізовану економіку, орієнтовану на індустріальні пріоритети колишнього Радянського Союзу. Та не тільки його, а і всієї системи світової соціалістичної співдружності. Тобто на фазі старту трансформаційних процесів наша держава опинилася в центрі Європи, в тісному сусідстві з розвиненими державами, що багато століть мають в основі економічних систем ринкові відносини. Але ж рівень розвитку останніх в нашій державі відповідає стадіям початкового формування і характеризується первинними, зачатковими формами і процесами як в економіці, так і в соціальній і культурній сферах.

Апробований в різних країнах набір перетворень, що підсилюють ринковий характер економіки, дозволяє систематизувати етапи розвитку трансформаційних процесів.

1-й етап – 1992-1995 рр. – розвал адміністративної системи, лібералізація економіки; формування політичних та інституційних передумов ринкової економіки; мала приватизація;

2-й етап – 1996-1999 рр. – макроекономічна стабілізація, формування ринкової фінансової системи; велика приватизація ;

3-й етап – 2000-2005 рр. – стабілізація та економічне зростання у деяких галузях (металургійній, хімічній та інших), продовження великої приватизації, формування правового поля для малого, середнього і великого бізнесу.

Наочним прикладом нерівномірності макроекономічних показників розвитку регіональних господарських комплексів є приріст промислового виробництва у 2005 р. у регіонах України. Органами статистики зафіксовано позитивну динаміку і максимальний приріст у Волинській області – 21,9% і максимальной негативний результат в Херсонській області – 11,9% (табл. 1. 2)

Становлення і розвиток ринкової системи в Україні зажадали формування низки базових умов та інститутів. Послідовні трансформаційні перетворення в економіці і соціальній сфері можна систематизувати таким чином.

1. Перетворення в системі економічних відносин і утворення нової системи. Курс на множинність і рівноправність форм власності. Етапи: мала приватизація; велика приватизація.

2. Демонополізація і розвиток конкурентного середовища. Забезпечення повної незалежності всіх учасників відтворювального процесу, діючих на ринку в поєднанні з їх економічною відповідальністю. Формування механізму ефективно діючої конкуренції. Для цього потрібне використання в певних поєднаннях економічних, технічних і соціальних передумов.

Таблиця 1.2

Динаміка розвитку регіонів України у 2012-13р.

	Приріст, зниження (–), % до 2004р.
	Промислове виробництво	інвестиції в основний капітал	валова продукція сільського господарства	роздрібний товарообо-рот підпри-ємств	середньо-місячна зарплата	експорт
Україна	3,1	1,9	–0,1	23,4	36,7	4,9
Автономна Республіка Крим	13,8	0,9	5,4	25,7	34,5	29,3
Вінницька	13,1	21,1	2,5	17,8	37,3	0,7
Волинська	21,9	–8,0	0,1	18,1	43,5	3,0
Дніпропетровська	7,4	9,7	6,9	23,3	37,0	10,1
Донецька	–7,9	10,8	2,2	24,7	35,2	–1,4
Житомирська	13,1	12,7	–2,3	15,4	38,6	3,0
Закарпатська	7,7	–18,9	–12,1	11,2	38,7	–8,7
Запорізька	3,7	0,5	5,7	17,8	28,3	12,2
Ивано-Франківська	4,8	–13,4	–0,6	21,8	40,6	–6,0
Київська	17,6	5,1	6,9	15,3	37,0	4,8
Кіровоградська	10,5	–22,6	–0,7	15,0	37,1	–0,3
Луганська	1,6	22,7	20,6	15,8	35,1	14,3
Львівська	–6,8	7,6	–1,7	20,0	36,3	–2,8
Миколаївська	7,1	6,2	–11,5	18,2	31,8	34,4
Одеська	–0,5	–18,1	–17,1	23,5	35,6	–3,2
Полтавська	–2,4	5,8	4,6	15,7	35,4	36,9
Рівненська	13,2	–48,3	–6,4	13,9	35,3	16,0
Сумська	13,5	10,3	–3,9	15,7	40,1	22,4
Тернопільська	9,0	16,5	–1,2	18,3	42,5	–18,0
Харківська	12,5	–4,7	7,7	26,4	33,4	–5,5
Херсонська	–11,9	2,4	0,2	12,3	38,8	5,0
Хмельницька	18,6	–29,8	–12,5	16,5	39,3	2,0
Черкаська	13,6	–31,6	6,4	7,9	38,2	–17,7
Чернівецька	9,6	–7,0	1,3	11,7	40,7	19,6
Чернігівська	11,1	–3,1	–10,0	10,1	37,4	2,0
м.Київ	15,4	16,9	Х	42,8	35,8	7,1
м.Севастополь	16,8	1,8	Х	31,9	35,2	30,6

3. Встановлення економічної системи, що базується на економіці договорів, операцій між рівноправними партнерами. Правове регулювання «правил гри, що формуються».

4. Формування стійкої фінансово-кредитної системи. Здійснення і проведення таких заходів:

збільшення прибуткової частини бюджету;

зміцнення національної валюти;

скорочення витрат на управління;

посилення контролю використання бюджетних коштів.

5. Вільне ціноутворення. Виявлення диспропорції у співвідношенні роздрібних і оптових цін, цін виробника і споживача. Формування ускладненої системи ціноутворення, що має в основі три види цін:

встановлювані державою;

регульовані державою;

ціни вільного ринку.

6. Розвиток ринкової інфраструктури:

створення сильного ринкового законодавства;

формування банківської, страхової і біржової систем:

розвиток єдиного іформаційного простору.

7. Забезпечення відвертості і прозорості економіки і суспільного життя, їх інтеграція в систему міжнародних зв'язків. Реалізація цієї умови припускає надання права будь-якій економічній організації здійснювати зовнішньоекономічні операції з інофірмами, відповідно до законодавства, на рівних умовах з рештою виробників діяти на внутрішньому ринку.

8. Формування політичних інститутів, які розв’язують соціально-політичні проблеми, пов'язані з формуванням ринкової економіки.

9. Свобода політичних і соціокультурних інститутів (у рамках діючої Конституції України).

Це загальнодержавні цілі та задачі, висловлені украй стисло. Їх спрямовано на проведення ринкової трансформації, але багато даних напрямів продовжують розвиватися нерівномірно, з урахуванням специфіки регіонів. Тобто на рівні ринкової трансформації також чітко виявляється неоднорідність протікання соціальних, економічних, культурологічних і технологічних процесів розвитку нашої країни.

Передумови такої неоднорідності були сформовані та розвивалися впродовж декількох століть. Характерними для останніх ста-ста п’ятдесяти років є такі:

неоднорідність процесів первинного нагромадження капіталу в дореволюційній Росії;

нерівномірність освоєння ресурсів;

диспропорції розвитку аграрного, індустріального, транспортного і інших секторів економіки;

нерівномірність інвестиційних потоків і їх спрямованості;

відмінності в розвитку міста і села, штучність процесів урбанізації і наявність псевдоурбанізації;

наявність моно- і полінаціональних територій;

переділ територіальних меж і адміністративних територій.

Процеси трансформації сьогодні активно спостерігаютьсяу всіх сферах життя: в економіці, соціокультурній сфері (макропроцеси); на регіональному рівні (мезорівень); на рівні підприємства (мікрорівень); серед груп населення (фінансові групи, господарські еліти, менеджери вищої ланки і т.п.); а також на рівні домогосподарств, тобто окремо взятих людей. Кожний з рівнів є значущим для глибинного розуміння трансформаційних процесів.

В рамках трансформаційного походу має місце комплексне вивчення процесів, що характеризують розвиток регіонів в цілому, його підсистеми (економічну, соціальну, етнонаціональну, культурологічну, політичну). Процеси, що характеризують трансформацію, дуже різнорідні, але мають загальну спрямованість і можуть бути систематизовані. Даний підхід виконує низку стратегічних функцій в економіці перехідного типу:

ринкового середовища;

ринкової моделі розвитку;

ринкових відносин;

ринкової культури.

Теперішній період розвитку України характеризується загальною ринковою спрямованістю. Характерні риси трансформаційної системи, найзначущі в даний час, є такими:

тимчасовий характер;

проміжний характер;

неоформленість загального вектора розвитку;

неоднорідність процесів;

нестійкість розвитку.

Паралельно з даними характеристиками трансформаційних процесів йде активний процес регіоналізації нашої країни. Регіоналізація в умовах ринкової трансформації в Україні виражається у формуванні межі соціального і економічного зростання на базі екстенсивного розвитку постсоціалістичного потенціалу територій. Вона є продовженням ринкової трансформації, спроектованої на нові межі діяльності ринків капіталу, праці, інформації, для котрих не існує адміністративних кордонів (табл.1.1.) [293,294] (особливо радянського походження), а є лише прибутковість, власність та інші суто ринкові категорії.

Регіоналізація за 17 років чітко оформилася в адміністративну, економічну, соціальну, культурну кризу. Тобто вона віддзеркалює системну кризу, яка в такому переліку стримує і ринкову трансформацію, як цілісний процес, а не фрагментарне явище. Весь період незалежності України не дав прикладів нової успішної державної і регіональної політики. Соціально-економічні програми розвитку безідейні і не мають чіткого уявлення тієї моделі економіки та адміністративного розподілу України, які повинна стати загальнонаціональним вектором розвитку.

Через десятиліття після розпаду Радянського Союзу держава так і не визначила чіткі загальнонаціональні пріоритети регіонального розвитку. Відсутні механізми та інструменти їх реалізації.

Процес регіоналізації в Україні почався з 90-х рр. ХХст. і має в своєму розвитку як позитивні моменти, так і негативні. Кажучи про позитивні, слід підкреслити, що вони здатні послужити основою для подальшої трансформації державно-політичного ладу та інтенсифікації ринкової трансформації України. Так само з'явилася нова техніка організації і діяльності у сфері політики, економіки і культури: зросли нові політичні, організаційні і бізнес – культури, в суспільстві сформувалися нові системи соціальних відносин. Головним позитивом регіоналізації стало збільшене різноманіття варіантів соціально-економічного розвитку країни. Регіони планують і реалізують різні проекти і перспективні плани для своїх територіальних співтовариств, розробляючи різні форми управління, впроваджуючи різні моделі місцевого самоврядування, по-різному вибудовують взаємостосунки цивільного суспільства і державної влади.

Серед негативних виділяються наступні:

процес регіоналізації є одним з основних джерел економічних і соціальних суперечностей і конфліктів в Україні;

створюється прецедент нестійкості державного управління, не розрахованого на врегулювання даних типів конфліктів.

Територіальні суперечності сьогодні найяскравіше виявляються через таке:

суперечності між «бідними» і «багатими» територіями (донорами і реципієнтами), індустріальними та аграрними;

суперництво між місцевими утвореннями за бюджетні кошти та пільги;

суперечності усередині регіонів, такі як «центр-периферія», «місто-сільська місцевість», столицею та «периферією»;

суперечності між регіонами і центром (залежно від реалізовуваної останнім концепції регіональної політики).

Для переходу економіки на ринкові умови функціонування необхідне розуміння нової ринкової платформи об'єднання регіонів. Загальними вимогами можна вважати такі:

території з вільним рухом капіталів;

вільна мобільність робочої сили;

єдиний, прозорий інформаційний простір;

єдність у стандартах і оцінках державного регіонального управління.

Якщо дані вимоги будуть реалізовані на практиці, то, на нашу думку, в країні відбуватиметься виділення секторів, галузей і технологічних комплексів в економіці, які здатні стати ядром формування регіональних економічних систем. Це спричинить перерозподіл на користь «нової індустрії» (постіндустріального сектора, зокрема, інформаційного) інвестицій, прибутків, людського капіталу, матеріальних ресурсів, клієнтів і т.д.

Інверсійний тип ринкового трансформування – це формування ринкової системі в умовах вже діючого індустріального суспільства. Але при цьому слід вважати, що Україна не є однорідно індустріальною системою. Тут тісно переплітаються і взаємодіють аграрні, аграрно-індустріальні та індустріальні регіони. Територіальні та історичні відмінності в рівні і перспективах розвитку носять принциповий характер.

Змістовий модуль 2. Формування ринків капіталу в умовах ринкової економіки.

Для сучасної України характерний швидкий розвиток фінансових ринків, особливо ринків цінних паперів. На відміну від багатьох країн Східної Європи, вони формуються не тільки в столиці і великих промислових центрах, але і на периферії. У більшості промислових міст є як мінімум одна фондова або товарно-фондова біржа. Всі країни, які йдуть шляхом прямих запозичень іноземної валюти, розширюють внутрішній фінансовий ринок.

Навіть в таких країнах, як Швеція і Фінляндія, при ідеальному механізмі побудови, фінансові ринки далекі від досконалості з погляду обсягів і пропорцій. Якщо країна хоче зберегти фінансову незалежність, вона повинна балансувати між внутрішніми і зовнішніми запозиченнями. Те ж саме намагається робити Україна. Шлях важкий, але цілком виправданий.

Для нормального функціонування економіки та соціальної сфери суспільству необхідно постійне відтворювання фінансових ресурсів між її регіонами, сферами і секторами. Фінансова система виконує це за допомогою таких цільових дій:

мобілізація бюджетних ресурсів через податки і розміщення їх відповідно до потреб уряду;

функціонування та розвиток фінансового ринку, що мобілізує заощадження на добровільній основі і надає позики чи інвестиції, реагуючи на ринкову ситуацію.

У спеціальній літературі не існує єдиного трактування економічної сутності поняття «фінансовий ринок». Часто його ототожнюють з грошовим, кредитним або інвестиційним ринком.

Поняття «фінансовий ринок» дуже широке, оскільки охоплює не тільки фінансові зв'язки, а й багато особливостей відносин власності та форм їх трансформації. Тому у фінансовій літературі відсутній єдиний підхід до сутності фінансового ринку та його структури, що свідчить про необхідність певного обґрунтування цих положень із з’ясуванням регіональних особливостей.

О.Василик розглядає фінансовий ринок як механізм перерозподілу фінансових ресурсів між окремими суб'єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, між учасниками бюджетного процесу, деякими міжнародними фінансовими інститутами. До складу його віднесено ринки кредитів, цінних паперів, фінансових послуг, які, у свою чергу, можуть поділятись на відповідні підрозділи, тобто сегменти ринку [ 343].

О.Мозговий розділяє грошовий (він же фінансовий) ринок, до якого віднесені гроші та короткострокові цінні папери, і фондовий, який складається з довгострокових цінних паперів. Ринок цінних папе­рів включає відповідно коротко- та довгострокові цінні папери. Також має місце думка С. Івасів, що фінансовий ринок ототжнюється з усім грошовим ринком. Останній характеризується як сукупність грошових ресурсів країни, що постійно переміщуються (розподіляються та перерозподіляються) під впливом попиту та пропозиції з боку різних суб'єктів економіки [211; 343].

На нашу думку фінансовий ринок є системою економічних відносин, у процесі яких розподіляються та перерозподіляються фінансові активи країни під впливом попиту і пропозиції на них з боку різних суб'єктів економіки. Ці економічні відносини визначаються об'єктивними економічними законами і фінансовою політикою держави та регіонів, які, врешті-решт, формують сутність фінансового ринку.

Фінансовий ринок є дуже складним механізмом, який поки не охоплений повністю ні однією теорією до кінця. Їх існує багато: фундаменталістські, технічні, теорія випадкових блукань і теорія рефлективності Сороса. Не дивлячись на деяку невизначеність і безліч методів аналізу ринку, фондові цінності – найпривабливіший на сьогодні «товар» для інвесторів. Особливо це відноситься до фінансового ринку у регіоні.

За допомогою механізму функціонування фінансового ринку визначають обсяг і структуру попиту на фінансові активи. Цей механізм своєчасно задовольняє всіх споживачів, які тимчасово потребують залучення капіталу із зовнішніх джерел. Іншими словами, тимчасово вільний капітал, який перебуває у формі суспільних заощаджень (тобто грошових та інших фінансових ресурсів населення, підприємств, державних органів) і не витрачений на споживання та реальне інвестування, залучається через фінансовий ринок окремими його учасниками для подальшого ефективного використання. Але різні регіони України мають різні переваги щодо залучення фінасових ресурсів та їх використання.

Україна являє собою комплекс розвинених регіонів і таких, які розвиваються, що мають свою виробничу, ринкову, фінансову спеціалізацію. Ці господарські комплекси об'єднує в систему «фінансовий ринок», але він не є однаковим, рівноактивним у всіх регіонах.

По своїй сутності фінансовий регіональний ринок – це комплекс економічних і соціальних процесів, що протікають у системі обігу регіону, обмежених визначеними територіальними рамками. Недостатній аналіз специфіки розвитку регіональних ринків (економічних, соціальних, етнонаціональних і культурологічних процесів) визначає неможливість правильного діагностування і прогнозування станів фінансового ринку

Аналізуючи фінансовий ринок в України в історичному аспекті, слід зазначити, що він існував ще до 1917 р. Потім фінансові відносини було зруйновано, а у період нової економічної політики (наприкінці 20-х рр. минулого століття) знов відтворено. Існував він також і у подальшому, але у звуженому, урізаному, жорстко регульованому вигляді.

Сутність фінансового ринку, його роль в регіональній економіці та економіці держави в цілому найповніше розкриваються в його функціях.

Насамперед фінансовий ринок забезпечує взаємодію покупців та продавців фінан­сових активів, у результаті якої встановлюються ціни на фінан­сові активи, що зрівноважують попит і пропозицію на них. На фінансовому ринку кожен із інвесторів має певні міркування щодо доходності та ризиковості своїх майбутніх вкладень у фінансові активи. При цьому, звичайно, ним враховується існуюча ситуація: мінімальні відсотки ставки та рівні відсоткових ставок, що відповідають різним рівням ризику. Для того, щоб бути конкурентоспроможними на фінансовому ринку, емітенти фінансових активів прагнуть забезпечити інвесторам необхідний рівень доходності їх вкладень. Відповідно на ефек­тивно діючого фінансового ринку формується рівноважна ціна на фінансовий актив, яка задовольняє інвесторів, емітентів і посередників.

Функціонування ринкової економіки ґрунтується на функціо­нуванні різноманітних ринків, які можна згрупувати в два основні класи: ринки виробленої продукції (товарів та послуг) та трудових і фінансових ресурсів. На ринку фінансових ресурсів зу­стрічаються суб’єкти господарської діяльності, в яких у процесі господарювання виникає потреба в коштах для розширення діяльності, а також такі, у яких на­копичуються заощадження, що можуть бути використані для ін­вестицій.

Окрім того, на ринку фінансових ресурсів, або фінансовому рин­ку, відбувається перелив коштів, при якому вони переміщуються від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій. При цьому, як правило, кошти спрямовуються від тих, хто не може їх ефективно використати, до тих, хто використовує їх продуктивно. Це сприяє не тільки підвищенню продуктивності та ефективності економіки в цілому, а й поліпшенню економічного добробуту кожного члена суспільства.

Функція фінансового ринку (і фінансових інститутів суспільства, що забезпечують його функціонування), ще і в тому що він допомагає ефективніше, ніж окремі вкладники, мобілізувати і розмістити великий обсяг заощаджень, знизити ризики; сприяє скороченню оперативних витрат, об'єднанню та диверсифікації ризиків; розвитку спеціалізованих консультаційних послуг з управління ризиком, перспектив інвестування, оцінки платоспроможності тих, хто їх залучає; задоволенню потреб вкладників у ліквідності й безпечності та інвесторів у терміновому вкладенні вільних коштів.

У зв'язку з глибокою фінансовою кризою в Україні проблема розвитку фінансового ринку особливо актуальна після обвалу ринку державних цінних паперів і гарячкового коливання корпоративного ринку. Необхідна оцінка перспектив як ринків, так і макроекономічної ситуації в цілому. Також фінансовий ринок є своєрідним генератором безлічі показників, за якими можна сформувати систему оціночних індикаторів стану та перспектив розвитку окремих регіонів та економіки в цілому.

Ще декілька років тому існувала поширена думка, що фінансова система є яимось автономно-суверенним утворенням, благополуччя якого ніяк не залежить (або залежить украй мало) від стану інших сфер економічного життя суспільства, проблем розвитку регіональних економік.

У недавньому минулому цю ілюзію розділяли багато вчених і фахівців-фінансистів. Вони вважали, що на фоні загального економічного спаду саме у сфері фінансів спостерігається стійке зростання, ніби можна без збитку для загальної справи спочатку зайнятися зміцненням фінансової системи, а вже потім перейти до стабілізації і підйому промислового і сільськогосподарського виробництва. Те, що фінансова система є частиною загального цілого, чомусь випустили з поля зору. Традиційно основною економічною функцією і основним джерелом прибутку банків та інших фінансових інститутів в Україні є не гра на фондовому або валютному ринку, а систематичне кредитування великих промислових, торгівельних і сільськогосподарських підприємств – основних клієнтів банків і фінансових компаній, в економічному добробуту яких вони зацікавлені.

Впродовж 1999-2002 рр. неухильно скорочувалося виробництво на вітчизняних підприємствах. У результаті непродуманої податкової політики вже до 2003 р. промислові підприємства не тільки «проїли» оборотний капітал, але і у ряді випадків їх заборгованість перевищила вартість основних фондів. Сільськогосподарські виробники через тривалість оборотного циклу вибули зі сфери рентабельного банківського кредитування ще раніше. Водночас знижувалися рентабельність, швидкість і обсяги обороту імпортних операцій, послідовно падала рентабельність торгової діяльності через зменшення місткості внутрішнього ринку і платоспроможного попиту на ньому. Проте процес скорочення сфери дії підприємств з середньою рентабельностю господарської діяльності і витіснення за її межі багатьох категорій господарюючих суб'єктів мав істотно різні результати для виробничої сфери і фінансового капіталу. Ці процеси відбуваються на фоні зростання макроекономічних показників в Україні, але повного збереження натурально-речової моделі відтворення. Господарські суб’єкти не мають власних ресурсів нагромадження. У період з 2000-2005 рр. відбувається поступове зниження показників рентабельності у галузях економіки в цілому до 6% і у промисловості до 9%.

Якщо в результаті нагромадження кризових чинників підприємства просто зупинялися або істотно скорочували виробництво, то для суб'єктів фінансового ринку достатньо своєчасно виявилася сформованою ніша, що забезпечила їх псевдорентабельне функціонування. Починаючи з весни 2004 р., практично єдиною сферою досить надійного масового застосування фінансового капіталу (окрім рентабельних в цілому спекулятивних операцій з валютою) став фондовий ринок.

Капітал, діючий на фінансовому ринку, завжди припускає виділення деякої його частини для спекулятивної гри на курсовій вартості цінних паперів. Проте, основа функціонування здорової фінансової системи – інвестиції в реальне виробництво. Природно, основна частка капіталу суб'єкта фінансового ринку призначена для безпосередньої інвестиційної діяльності. Проте, в умовах згортання вітчизняного виробництва і витіснення з нього фінансового капіталу останній неухильно скорочує свою інвестиційну складову, нарощуючи спекулятивну. На сьогодні надзвичайно складно оцінити питому вагу спекулятивної складової українського приватного фінансового капіталу. За підрахунками фахівців, вона не може бути меншою за 60% (що саме по собі достатньо небезпечне).

Характерно, що зараз практично всі інструменти фондового і грошового ринків здебільшого втратили функцію забезпечення інвестиційної діяльності і використовуються переважно для забезпечення спекулятивного обороту капіталу. Так, корпоративні цінні папери при нинішній моделі приватизації забезпечують надходження грошових ресурсів підприємствам – емітентам у мінімально можливих обсягах, залишаючи основну частку капіталу, що привертається, у вторинному, спекулятивному обороті на фондовому ринку.

Суб'єкти фондового ринку зараз повністю орієнтовані як джерело доходів від цінних паперів не на дивіденди від прибутку господарюючого суб'єкта (як це прийнято в розвиненій ринковій економіці), а на зростання курсової (тобто спекулятивної) вартості акцій. Вексельне та інше залучення банками коштів вкладників має за мету переважно розширення гри на фондовому і грошовому ринках.

І також держава в особі Міністерства фінансів, виступаючи на грошовому ринку як емітент цінних паперів, вимушена орієнтуватися на побудову тривіальної «фінансової піраміди», щоб мінімізувати бюджетні витрати на погашення внутрішнього боргу, а не на забезпечення фінансової і промислової модернізації регіональних економік.

Вже з осені 2004 р. суб'єкти українського фінансового ринку на фондовому і грошовому ринках чітко зорієнтувалися виключно на два джерела платоспроможного попиту, платоспроможність яких не залежить від інфляції:

державу, що «сидить» на друкарському верстаті, у роботі з державними цінними паперами;

іноземного інвестора, кінцевий попит якого визначає кон'юнктуру на ринку валютних облігацій і корпоративних паперів.

Всі вишенаведені приклади та характерні риси розвитку фінансового ринку в Україні підкреслюють статистичні дані, наведені у табл.5.1[293,294,295].

Таким чином, український фінансовий ринок у даний час може бути охарактеризований як переважно спекулятивний через об'єктивні причини, не пов'язані з інвестиціями у реальне виробництво. Його стимулюючу функцію спрямовано не на підтримку вітчизняного виробника інноваційних проектів, розвиток і вдосконалення ринкової інфраструктури регіонів, фінансування малого і середнього підприємництва, а на формування капіталів, обслуговуючих короткострокові спекулятивні операції та готових у будь-який момент реінвестуватися з економіки України.

Таблиця.5.1

Основні тенденції та характерні показники фінансовго ринку України

Показник	01.07.01	01.01.01	01.01.03	01.07.03	01.01.04	01.01.05	01.07.05
Депозити юридичних осіб,	12600	12840	17200	17600	28800	41487	40586
у т.ч. у національній валюті	н.д.	н.д.	н.д.	н.д.	н.д.	30679	29959
Депозити фізичних осіб,	н.д.	н.д.	н.д.	19500	31600	41652	44286
у т.ч. у національній валюті	3800	6110	11000	11500	18200	22156	23625
Кредитні вкладення,	21300	26910	39800	41100	67000	88579	87410
у т.ч. у національній валюті	11700	14770	22600	23700	38600	51207	50004

Згортання інвестицій і одночасно розширення обсягів операцій на фондовому і грошовому ринках означає формування тенденції нагромадження грошових ресурсів в національній валюті у колосальному спекулятивному масштабі.

Ніяк не пов'язаний з реальним виробництвом і не забезпечений матеріальними активами, фінансовий капітал в цій ситуації перетворюється просто на «повітря» (звідки і ефект будь-якої спекуляції – гроші виникають як би з нічого).

Сказане вище дозволяє зробити декілька основних висновків щодо характеру фінансового ринку, що склався в Україні в період проведення ринкових реформ.

Основною проблемою фінансового ринку України стало неухильне товарне забезпечення національної валюти унаслідок безперервного скорочення національного виробництва.

Наявність двох основних джерел грошових ресурсів – державного бюджету і зовнішніх ринків – забезпечила двоїстість української фінансової системи: на внутрішньому ринку вона має характер фінансово-фондової розподільної системи, а при забезпеченні експортно-імпортного обороту приймає риси механізму конвертації експортних ресурсів в імпортні товари народного споживання.

Безперервне зниження капіталоємності економіки і її товарність привело до формування спекулятивного характеру фінансової системи, в першу чергу, її грошового і фондового ринків. Основною умовою її функціонування, враховуючи реальні інтереси учасників нинішньої фінансової системи, є безперервне розширення централізованої грошової емісії. Оскільки для останньої мотивом стає ліквідація дефіциту грошової маси унаслідок зростання інфляції, нинішня фінансова система припускає постійне зростання інфляції, здатної забезпечити масштабне збільшення грошових ресурсів без безпосереднього інвестування господарської діяльності.

Нинішній фінансовий ринок не орієнтований на інвестування національного виробництва і не здатний (через низку обставин) його здійснювати в прийнятних масштабах. Характер фінансового ринку, що склався, достатньо швидко перетворює більшість антиінфляційних механізмів на механізми розкручування інфляції.

2005 р. продемонстрував хиткість національної фінансової системи, ураховуючи її спекулятивність (через кризу інвестиційної діяльності) і унаслідок непередбачуваності основного суб'єкта фондового ринку – держави в особі Міністерства фінансів.

Система державного регулювання фінансових ринків є складним і досить суперечливим механізмом. Сучасному механізму регулювання значною мірою сприяли такі події, як криза 1923-1933 рр., післявоєнне відновлення, валютно-фінансова криза 60-70-х рр. ХХ ст., інфляція і банкрутство комерційних і ощадних банків в 70-80-х рр.

Занепад фінансового ринку та його інфраструктури за радянських часів зумовлювався пануванням адміністративної системи управління, відсутністью ринкових відносин, повним одержавленням засобів виробництва, відсутністю приватної власності як основи формування ринку. Мобілізація грошових заощаджень тільки через державні позики була обмеженим фінансовим інструментом, що застосовувався адміністративною системою неефективно.

Ці негативні фактори зумовили об'єктивне відставання вітчизняної економіки в багатьох галузях. Але слід зазначити, що у радянські часи мав місце процес великої концентрації та централізації грошей, котрі перетворялись у великі промислові та аграрні виробництва. Переважно це були великі підприємства у стратегічних регіонах. За 70 років існування радянського суспільства сформовано центри спеціалізації промисловості, будівництва, сільского господарства, туризму.

При цьому багато внутрішніх резервів не було використано для створення конкурентоспроможних виробництв. Не використовувався могутній науково-технічний потенціал, що був накопичений у радянські часи.

Зараз українська система державного регулювання знаходиться у стадії зародження. Але в ній чітко видно основні риси систем регулювання фінансових ринків розвинених країн.

Державне регулювання кредитно-фінансових інститутів – один з найважливіших елементів розвитку і формування фінансових ринків капіталістичних країн. Основними напрямами державного регулювання є:

політика Національного банку відносно кредитно-фінансових інститутів;

податкова політика уряду на центральному і місцевому рівні;

участь уряду в змішаних (напівдержавних) або державних кредитних інститутах;

законодавчі заходи влади, регулюючі діяльність різних інститутів кредитної системи.

Для нормального функціонування економіки необхідно постійно мобілізовувати, розподіляти і перерозподіляти фінансові коливання ка­піталів. Особливо це помітне при фінансуванні посередниками корпорацій, що мають не найвищий кредитний рейтинг і кількість яких є значною в усіх країнах світу. Фінансові посередники змен­шують витрати через здійснення економії на масштабі операцій і вдосконалення процедур оцінювання цінних паперів, емітентів та по­зичальників на кредитному ринку.

Забезпечуючи мобілізацію, розподіл та ефективне використання вільного капіталу, задоволення в найкоротші терміни потреби в ньому окремих суб'єктів господарювання, фінансовий ринок сприяє прискоренню обороту використовуваного капіталу, кожний цикл якого генерує додатковий прибуток і приріст національного доходу загалом.

Зазначивши позитивний вплив фінансового ринку на розвиток економіки, слід також спинитися на проблемах, що існують на сучас­ному етапі його функціонування. Зокрема, для України вони пов'язані з тим, що тут він почав формуватися у період глобалізації багатьох економічних процесів.

Економічна і фінансова глобалізація, безперечно, має багато позитивного, але не всі держави можуть скористатися її перевагами. На думку автора, в умовах трансформації економіки України необхідно розробити методи і механізми захисту економічного суверенітету, завоювати позиції на світовому ринку, виробити повноцінну концепцію участі у блоках захисту від утиску вітчизняного виробництва з боку транснаціональних компаній. Тобто Україні потрібно сформувати механізм захисту від кризових явищ, що породжуються раптовим припливом та відпливом коштів фінансових спекулянтів. При цьому не вдасться уникнути певних митних, податкових обмежень. Необхідно ретельно розробити заходи фінансової безпеки України у зв'язку зі скороченням обмежень на рух капіталу. Автор вважає, що поки Україна не досягне стійкого економічного розвитку і не стане рівноправним партнером економічно розвинених країн на світовому фінансовому ринку, державне регулю­вання має перешкоджати поширенню віртуальної фінансової економіки, захищати і заохочувати реальних інвесторів, обмежувати діяльність фінансових спекулянтів. З огляду на це необхідно:

зберегти окремі валютні обмеження операцій, пов'язаних з рухом капіталу;

вживати заходів забезпечення прозорого механізму обліку та переходу прав власності на фондовому ринку;

стимулювати виконання ринком акцій функції мобілізації капіталу;

сприяти припливу коштів у виробничий сектор і реальну еконо­міку, використовувати оподаткування для стимулювання інвести­цій у виробництво;

стримувати збільшення доходів через механізм фінансових спекуляцій. Для цього потрібно стримувати коливання на валютному і фондовому ринках (у тому числі на ринку держав­них цінних паперів), тобто обмежувати спекулятивні процеси на фінансовому ринку;

стимулювати залучення інвестицій у виробництво через креди­тування, оскільки неможливість скористатися кредитом приз­водить до розширення ризикового і спекулятивного ринку акцій;

формувати стійку інвестиційну привабливість регіонів та вітчизняних промислових підприємств.

Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що висока якість фінансових активів підвищує ефективність ринку і тим самим стиму­лює економічний розвиток.

Особливо актуальним є створення умов для розвитку та удосконалення фінансового ринку в рамках переходу від командно-адміністративної економіки до ринкової в Україні і її регіонах. Справжній розвиток фінансового ринку можливий лише при наявності ринків: засобів виробництва; предметів споживання; робочої сили; нерухомості. Усі ці ринки мають потребу в коштах, що повинен надати їм фінансовий ринок. Це основна умова формування і розвитку фінансового ринку і його складних елементів – ринків кредитного, страхового та валютного[ 334].

У рамках командно-адміністративної економіки діяв незалежний позичковий фонд, що складався з кредитних ресурсів трьох банків, доходів державних страхових установ, системи ощадних кас, що, власне кажучи, замінювали фінансовий ринок. Перехід до побудови ринкової економіки на початку 90-х рр. ХХ ст. викликав необхідність формування фінансового ринку відповідно до західної моделі.

Зростання кооперативного руху, розвиток індивідуальної трудової діяльності, надання економічної і фінансової самостійності підприємствам наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. реально поставили питання про перехід до фінансового ринку як до об'єктивної необхідності. Умови для його формування стали більш сприятливими: у 1988—1989 рр. почався активний процес створення комерційних банків як центрального механізму банківської і кредитної сфер, були організовані перші незалежні страхові компанії, почався випуск акцій окремих великих підприємств, розширився випуск державних цінних паперів. Надалі випуск цінних паперів і поява нових кредитних інститутів, що в основному проводять торгівлю грошима, обумовили необхідність створення фондових відділів, торгових бірж .

Однак про створення ефективного фінансового ринку в Україні і більшості її регіонів говорити рано. Поки мова йде лише про наявність і зміцнення елементів цього ринку, до яких можна віднести формування двоярусної банківської системи, поступовий розвиток спеціалізованих кредитних інститутів і функціонування ринку цінних паперів у вигляді фондових бірж.

Але цього недостатньо, щоб наблизити ринок України до ринків західних країн. Відставання обумовлюється, насамперед, відсутністю ефективного ринку засобів виробництва і ринку нерухомості, існування яких можливе тільки на базі широкої приватизації, акціонування великої частини державної власності. Крім того, необхідні ринки робочої сили і їх мобільна міграція, а також ринок землі. Усе це – необхідні умови для розширення ринку цінних паперів, а отже, подальшого розвитку нових кредитно-фінансових інститутів, зміцнення двох ланок кредитного ринку, забезпечення попиту на грошовий капітал та його пропозиції.

Тому основними напрямами у формуванні фінансового ринку повинні стати висока норма заощаджень (як у виробничому, так і у приватному секторі), широка приватизація, зв'язана з організацією ринку цінних паперів, і створення на її базі мережі спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів.

Змістовий модуль 3. Фондовий ринок регіону: стан та перспективи розвитку.

Основною тенденцією сучасного глобального фінансового розвитку є зменшення ролі банківського сектора як механізму перерозподілу фінансових ресурсів на національному і міжнародному рівнях та відповідне посилення інвестиційної та позичкової діяльності на ринках цінних паперів. Через це останніми роками серед основних сегментів світового фінансового ринку провідне місце посіли міжнародні ринки цінних паперів. Завдяки стрімким перетворенням на фондових ринках саме вони почали відігравати і роль головного структуроутворювального чинника розвитку світових фінансів.

В економіці кожної країни постійно відбувається кругообіг фінансових ресурсів, його головними суб’єктами виступають підприємства, організації, корпорації, держава, різноманітні фінансові інститути тощо. При цьому в одних суб’єктів виникає потреба в додаткових коштах, в інших – накопичуються заощадження, які можуть бути використані для інвестування. Метою фінансового ринку є акумуляція та ефективне розміщення заощаджень в економіці країни. Таким чином, фінансовий ринок являє собою грошові відносини, що складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах.

Р инок цінних паперів не є самостійним інститутом ринкової економіки, це частина фінансового ринку, що вбирає в себе також банківські й страхові інститути (рис. 1.3).

Взаємозв’язок через систему міжнародних розрахунків

Рис. 1.3 Елементи світового фінансового ринку [113, c.326]

Лібералізація і дерегулювання фінансових потоків між країнами стали головними чинниками процесу глобалізації світового ринку цінних паперів (табл. 1.3). Головні структурні зміни, які сприяли прискоренню цього процесу припали на 1970-1990-ті рр. ХХ століття і продовжуються у ХХІ столітті. Необхідно зауважити, що кожний етап мав вплив на формування перетворень у наступному етапі.

Таблиця 1.3

Етапи структурних змін у системі світового ринку цінних паперів

Етапи структурних змін	Наслідки
1970-ті роки	- зростання обсягів міжнародного кредитного ринку; - розширення міжнародних ринків капіталу за рахунок ТНК і ТНБ; - знецінення доходності фінансових інструментів (акції, облігації); - лібералізація фінансової сфери
1980-ті роки	- переважання ринкових методів над адміністративним регулюванням фондового ринку; - емісія державних цінних паперів через аукціони; - скасування фіксованих біржових комісійних зборів; - втрата банками ролі посередників з купівлі-продажу цінних паперів; - розширення Інтернет-торгівлі в режимі реального часу
1990-ті рр. – теперішній час	- прискорення формування ринків цінних паперів у країнах, що розвиваються та з перехідною економікою; - відбулися інфраструктурні перетворення й фінансові інновації; - стирання різниці між англо-американською та європейською моделями фондових ринків; - злиття фондових бірж з деривативними біржами; - посилення законодавства проти інсайдерських угод

Існують різні підходи до визначення поняття "ринку цінних паперів".

На думку російських вчених, „ринок цінних паперів – це ринок, на якому відбувається обертання цінних паперів, а також інститути і явища, які забезпечують його функціонування і впливають на нього”.

Українські вчені дають таке визначення: „Під ринками цінних паперів, зазвичай розуміють такі типи ринків, де за незначний час створюються необхідні умови та відбувається швидка мобілізація, ефективний перерозподіл і раціональне розміщення фінансових ресурсів у соціально-економічному просторі держави з урахуванням інтересів та потреб суспільства шляхом здійснення емісій цінних паперів різними емітентами».

Підсумовуючи найповнішим можна вважати таке визначення: ринок цінних паперів - це ринок, де акумулюється тимчасово вільний фінансовий капітал з метою його перерозподілу між учасниками процесу (інвестор, емітент, посередник) та переливу з одного сектору економіки де спостерігається його надлишок в інший де відчувається його нестача, через операції з купівлі-продажу специфічного товару - цінних паперів, з метою отримання прибутку.

Механізм функціонування ринку цінних паперів – це взаємодія різних суб’єктів ринку, пов’язана зі здійсненням фондових операцій. Цей механізм регламентується чинним законодавством. Він залежить від концепції розвитку ринку в національній економіці, конкретної фінансової політики того чи іншого регіону. Ефективність його роботи здебільшого визначається рівнем розвитку інфраструктури ринку цінних паперів.

Механізм ринку цінних паперів реалізовується через функції, які представлені в таблиці 1.4.

Таблиця 1.4

Реалізація дії механізму ринку цінних паперів

№	Функція	Механізм дії
1	Облік	Обов’язковий облік у реєстрах всіх видів цінних паперів, що обертаються на ринку; реєстрація учасників РЦП; фіксація фондових операцій, оформлених договорами купівлі-продажу, траста, конвертації тощо
2	Контроль	Здійснення контролю за дотримуванням норм законодавства учасниками ринка
3	Баланс попиту та пропозиції	Забезпечення рівноваги попиту і пропозиції на фінансовому ринку шляхом проведення операцій з ЦП
4	Стимулювання	Мотивація для юридичних і фізичних осіб стати учасниками ринку цінних паперів, шляхом надання права на участь в управлінні підприємством через придбання акцій, права на доход через отримання відсотків по облігаціям, дивідендів по акціям, можливості накопичення капіталу чи права стать володарем майна за допомогою придбання облігацій
5	Перерозподіл	Через обіг ЦП, грошових коштів між підприємствами, державою й населенням, галузями та регіонами. При фінансуванні дефіциту державного та місцевих бюджетів за рахунок випуску й реалізації державних і муніципальних цінних паперів здійснюється перерозподіл вільних фінансових ресурсів підприємств на користь держави
6	Регулювання	Через конкретні фондові операцій різних громадських процесів, таких як обсяг грошової маси в обігу, скорочення і збільшення обсягу грошової маси і т.ін.

К допоміжним функціям фондового ринка можна віднести використання цінних паперів у процесі приватизації, антикризовому управлінні, реструктуризації економіки, стабілізації грошового обігу і антиінфляційної політики. Продаж державних цінних паперів на ринку скорочує обсяг грошової маси, а купівля їх державою, навпаки, збільшує цей обсяг.

Основою процесу фондових операції є життєвий цикл товару, яким виступає цінний папір. Цей цикл охоплює випуск-обіг-погашення та включає процедуру емісії і реєстрації цінного паперу, зміну його власника, одержання результатів і завершення обігу.

При розгляді технології обігу цінних паперів виділяють такі поняття як:

Первинний ринок - ринок, на якому здійснюється первинне розміщення цінних паперів безпосередньо через інвесторів або через інвестиційних посередників. За рахунок цього підприємство залучає фінансові ресурси на цілі свого розвитку.

Вторинний ринок - ринок, на якому укладаються угоди купівлі-продажу раніше випущених цінних паперів, тобто інвестори продають цінні папери один одному. На вторинному ринку не відбувається акумуляція грошових коштів для підприємства, а здійснюється перерозподіл коштів між інвесторами.

За організацією торгівлі цінними паперами розрізняють біржовий та позабіржовий ринки (рис.1.5).

Біржовий ринок – це організований ринок цінних паперів, операції по купівлі-продажу яких здійснюються на біржі у відповідності зі встановленими правилами. На біржовому ринку ведеться торгівля цінними паперами найбільш надійних емітентів, які допускаються на біржу тільки після проходження певної процедури відбору, та за їх діяльністю ведеться постійний контроль з боку біржі. Біржова торгівля проходить в спеціально обладнаному приміщенні (біржі) за чітким графіком на протязі біржових (торгівельних) сесій та по жорстким правилам, що встановлюються біржею, які обов’язкові для виконання учасниками біржі.

Позабіржовий ринок – це ринок, на якому операції купівлі-продажу цінних паперів здійснюються поза межами приміщення біржі. В залежності від наявності встановлених правил торгівлі розрізняють організаційний та неорганізаційний позабіржові ринки.

Організаційний позабіржовий ринок – це ринок, заснований на сучасних комп’ютерних системах зв’язку, які забезпечують здійснення операцій по купівлі-продажу цінних паперів за жорстко формалізованими нормами, обов’язковими для учасників даного ринку.

Тому паралельно біржовому ринку в західних країнах почали створювати позабіржові організаційні ринки цінних паперів. З іншого боку, формуванню позабіржового ринку сприяли самі фондові ринки.

Н еорганізований („вуличний”) ринок – це завжди позабіржовий ринок, який характеризується відсутністю жорстких правил щодо здійснення операцій з цінними паперами, високим ступенем ризику, великою кількістю шахрайських операцій.

Рис. 1.5. Класифікація ринку по організації торгівлі цінними паперами

Ринки цінних паперів діляться на міжнародні, національні та регіональні ринки цінних паперів.

Єдиного загального визначення міжнародного ринку цінних паперів не склалося. Найчастіше при аналізі міжнародного ринку цінних паперів розглядається торгівля цінними паперами між нерезидентами, а також торгівля цінними паперами, деномінованими в іноземних валютах.

У таблиці 1.5 наведені характеристики, за якими ринки можуть бути признаними як міжнародні.

Таблиця 1.5