14. Поняття і основні ознаки громадянського суспільства 

Громадянське суспільство — це спільність вільних, рівноправних людей та їхніх об'єднань, яким держава забезпечує юридичні можливості бу­ти власником, а також брати активну участь у політичному житті.

Основні ознаки громадянського суспільства:

-  людина, її інтереси, права, свободи є голов­ною його цінністю;

-  рівноправність і захищеність усіх форм влас­ності, насамперед приватної (в її групових та інди­відуальних різновидах);

-  економічна свобода громадян та їхніх об'єд­нань, інших суб'єктів виробничих відносин у ви­борі форм і здійсненні підприємницької діяльності;

-  свобода і добровільність праці на основі ві­льного вибору форм та видів трудової діяльності;

-  надійна та ефективна система соціального за­хисту кожної людини;

-  ідеологічна і політична свобода, наявність де­мократичних інститутів та механізмів, які забезпе­чують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної політики.

15. Сучасна теорія правової держави.

Правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини.

Саме така держава становить один із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Вихідні положення сучасної теорії правової держави:

- в єдності, зв язці права і держави, первинним є право як загальносоціальне явище, оскільки воно виникло раніше і незалежне від держави;

- держава мусить бути обмежена саме таким правом. Вона зобов язана не тільки законами, які сама встановлює, - вони безперечно обов язкові і для неї, але й загальносоціальним правом – передусім в процесі законотворчості;

- найголовніше призначення такої держави – забезпечити здійснення, охорону і захист основних прав людини;

- уявлення про правову державу вирішальною мірою залежить від того, яким правом збираються її зобов язати , як саме розуміють права людини.

А зміст останніх завжди несе на собі, так чи інакше, відбиток конкретних історичних умов існування людства, а отже, з перебігом часу цей зміст може зазнавати певних змін, розвиватись.

- правові держави можуть формуватись у різних соціально-економічних устроях, системах;

- становлення різноманітних правових держав саме за сучасних умов пояснюється тим, що всім таким державам притаманні певні спільні, однакові спеціально-змістовні ознаки. Наявність таких ознак є результатом того, що у будь-якій сучасній юридичній системі є, тією чи іншою мірою, такі установлені приписи, які відбивають визнання певної самоцінності кожної людини, а також визнання необхідності забезпечити виживання всього людського роду;

- поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільностей, груп, прошарків конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінцевому рахунку, їхні реальні потреби, інтереси, теорія та практика, формування правової держави навряд чи можуть бути повністю уніфіковані у різних країнах.

Крім того, на формування правової держави в окремих країнах за різних умов впливають такі конкретно-історичні фактори, як: економічний лад і соціальні структура суспільства, політика правлячого чи керуючого осередку суспільства (класу або іншої соціальної групи), історичні, національні, культурні традиції й умови, міжнародна ситуація. - для впровадження у життя пануючого в суспільстві праворозуміння держава з необхідності вдається до різноманітних загальнообов язкових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур, технологій тощо. Без провідних юридичних процедур правова держава неможлива.

16. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ОСНОВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ  Основні права людини — гарантована законом міра свободи І (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей. Ознаки основних прав людини: 1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися; 2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права; 3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є і людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність; 4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини; 5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесено до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами. Розмежувати основні права за певними групами можна насамперед за характером потреб людини, котрі цими правами забезпечуються. Тоді класифікація матиме такий вигляд: - фізичні права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, права на життя; фізичну недоторканність; безпечне природне середовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; безоплатне медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення); - особисті права— це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологіч- ної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, право на ім’я; честь і гідність; свободу віросповідання, вираження своїх переконань); - культурні (гуманітарні) права — це можливості збереження, розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й виховання; користування надбаннями культури та мистецтва; наукову, технічну і художню творчість; авторські права); - економічні права — це можливості людини реалізовувати свої здібності і здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; права на: здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці); - політичні права — це можливості людини брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування (зокрема, права на: громадянство та правосуб’єктність; участь у формуванні представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у створенні та діяльності громадських об’єднань; державний захист від порушень прав людини). 17. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІї РОЗВИТКУ ПРАВ ЛЮДИНИ  До таких тенденцій належать: - все ширше запровадження у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб'єктом права; - дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища; - розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей; - збільшення «каталога» прав людини (як результат зростання їхніх потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задоволення деяких прав (тобто у ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві «достроково», « випереджувально »; - зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини. Внаслідок того, що після Другої світової війни права людини поступово переставали бути лише внутрішньою справою держав, виникла, утверджу­ється та набуває дедалі більшого поширення ідея ут­ворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його рис слід відзначити такі: - універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав; - поширення примату, верховенства норм міжнародного права щодо норм внутрішньодержавного законодавства з питань прав людини; - об'єктивна поінформованість світової громадськості про стан дотримання прав людини у різних країнах; - утворення і розгортання діяльності неурядових (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка; - підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів щодо захисту прав людини. Яскравим проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини, організована ООН у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організації 1968 р. в Тегерані). У Віденській конференції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли участь делегації на чолі з міністрами закордонних справ майже 140 держав, у тому числі й України.

Зазначені тенденції, гадаємо, повинні враховуватись при загальній оцінці стану законодавства сучасної України з питань прав людини і громадянина та при підготовці відповідних законодавчих пропозицій. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів забезпечення наукової обґрунтованості становлення сучасної цивілізованої, гуманної правової системи в Україні. 18. ОСНОВНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ЇХ ВИДИ  Основні права людини — гарантована законом міра свободи І (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей. Ознаки основних прав людини: 1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися; 2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права; 3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є і людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність; 4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини; 5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесено до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами. Розмежувати основні права за певними групами можна насамперед за характером потреб людини, котрі цими правами забезпечуються. Тоді класифікація матиме такий вигляд: - фізичні права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, права на життя; фізичну недоторканність; безпечне природне середовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; безоплатне медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення); - особисті права— це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологіч- ної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, право на ім’я; честь і гідність; свободу віросповідання, вираження своїх переконань); - культурні (гуманітарні) права — це можливості збереження, розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й виховання; користування надбаннями культури та мистецтва; наукову, технічну і художню творчість; авторські права); - економічні права — це можливості людини реалізовувати свої здібності і здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; права на: здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці); - політичні права — це можливості людини брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування (зокрема, права на: громадянство та правосуб’єктність; участь у формуванні представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у створенні та діяльності громадських об’єднань; державний захист від порушень прав людини).

19. ПОНЯТТЯ , СУТНІСТЬ І ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА  Право – система норм (правил поведінки), встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових, індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального впливу аж до примусу. Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Походження права. У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібне регулювання за допомогою спеціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати – значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил – зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї – правила поведінки, що стали звичкою у результаті багаторазового повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право – система норм, що спираються на звичай. Норми-звичаї ґрунтуються на природно-природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кровнородиннної сім ї. Це були мононорми , тобто нерозчленовані єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад. Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали первісну рівність , жорстоко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим правилам природи, необхідності оборонятись від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотній бік обов язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське співтовариство, яке рахується шляхом прогресу. В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймались людьми, як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувались добровільно, їх виконання забезпечувалось головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.). У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як табу – обов язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволи та позитивне зобов язання (лише в зародковій формі). Дозволи мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов язання мало на меті організовувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення знарядь та ін. Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов язання), які перетворились на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя – витоки формування права. Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному впливі один на одного і був викликаний такими причинами:

1. Потребами економічних відносин, що складались при наявності приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту, необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв язків.

2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.

3. Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї: встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у житті.

4. Перетворення людини на відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов язано з:

(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства;

(2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

(3) формування держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;б) закріпити і забезпечити індивідуальну свободу автономної особи. Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу – нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалось, визначальною рисою якого став державний примус.

20. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ОСНОВНИХ ПРАВ НАЦІЙ ( НАРОДІВ )  Основні права нації (народу) — це певні мож­ливості кожної нації (іншої етнічної спільноти, народу), які необхідні для її нормального існуван­ня і розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвит­ку людства і мають бути загальними та рівними для всіх націй (народів).

Розуміння прав нації передусім залежить від то­го, який зміст надати поняттю нації. Зважаючи на це, слід зауважити, що в суспільствознавстві (зокре­ма, у таких науках як етнологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнографія, історія) існує щонай­менше три інтерпретації зазначеного поняття, а са­ме як спільноти: а) етнічної, б) територіальної, в) політичної (державно-громадянської). Види основних прав націй

Основні права націй можна розподілити на такі групи:

фізичні права — можливості нації, необхідні для її фізичного існування, виживання, задоволен­ня життєво необхідних матеріальних потреб (на­приклад, права на соціальну безпеку, національ­ний та міжнародний мир і мирне співіснування з іншими націями, народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечен­ня життєво необхідного рівня матеріального добро­буту нації);

етнічні права — можливості збереження, вияв­лення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (напри­клад, права на культивування своєї мови, особли­востей духовного менталітету, національних звичаїв і традицій, певної (історичної) назви нації, яку вона обрала для себе);

культурні права — можливості зберігати, ви­являти, розвивати і захищати здобутки національ­ної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших на­родів (право на збереження пам'яток національної історії та культури);

економічні права — можливості розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації (наприклад, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матеріальни­ми ресурсами на своїй території);

політичні права — можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного кон­ституювання, самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з ін­шими етнічними — як державними, так і бездер­жавними — утвореннями (це, насамперед, право на політичне самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої держави, або як автономії чи територіально-національного утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об'єднання кількох держав тощо).

Право на існування та право на самовизначен­ня — насамперед політичне (тобто на державну са­моорганізацію), але й також економічне, соціаль­не, духовне, культурне — належать до найважли­віших, визначальних прав нації (народу).

Під час демонтажу Союзу РСР український на­род використав право на самовизначення, коли ви­рішив в особі свого вищого представницького орга­ну законодавчої влади — Верховної Ради Ук­раїни — проголосити державний суверенітет і утво­рити незалежну, самостійну державу Україна. По­силання на згадане право вміщено у Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та в Акті проголошення незалежності України (1991 р.).

Інші основні права українського народу (як, зрештою, і права всіх етнічних спільнот, груп,

що проживають в державі) було закріплено у Дек­ларації прав національностей України (1991 р.). Зазначаються вони й у Конституції України (1996 р.).