Клінічні ознаки:

інтенсивний ціаноз обличчя, висунутий з рота та затиснутий між зубами язик, субкон’юнктивальні екхімози, мимовільне сечовипускання й дефекація.

Невідкладна допомога:

Насамперед потрібно терміново звільнити потерпілого з зашморга і покласти його на жорстку поверхню таким чином, щоб верхня частина тулуба була вище за нижню; виконувати заходи негайного етапу СЛЦР.

Після чого якмога швидше перейти до проведення заходів спеціалізованого етапу СЛЦР. Під час проведення інтубації трахеї слід пам’ятати про можливість регургітації. Після відновлення серцевої діяльності потерпілого транспортують до стаціонару.

Якщо серцева діяльність після зняття зашморгу збережена. перша допомога повинна бути спрямована на відновлення прохідності дихальних шляхів. Для цього потрібно проводити інтубацію трахеї і ШВЛ Наявність ушкоджень органів шиї ( перелом хрящів під’язикової кістки, розрив і набряк гортані) є показанням до трахеостомії.

Транспортування на ношах до відділення інтенсивної терапії. Під час транспортування слід враховувати можливість перелому шийних хребців.

Утоплення

Утоплення – це одна з форм механічної асфіксії, що виникає внаслідок попадання рідини у верхні дихальні шляхи. Воно може бути зумовлено однією з таких причин: аспірація рідини у дихальні шляхи за умов збереження спонтанного дихання; припинення газообміну внаслідок ларингоспазму; зупинка серця внаслідок психічної ( страх) або рефлекторної ( удар об воду, холодовий шок) дії. Перший механізм розвитку термінального стану називається справжнім утопленням, другий – асфіктичним, третій – син копальним. У перших двох випадках період клінічної смерті становить 3 – 5 хв., у третьому – 10 – 12хв. Слід ураховувати температуру води. У холодній воді період клінічної смерті може бути значно довшим ( до 20 – 30хв. і більше). Стан алкогольного сп’яніння продовжує період умирання на 1,5- 2 хв. У разі потрапляння води у легені на характер патофізіологічних змін впливає її осмолярність.

Справжнє ( вологе) утоплення ( 70-80% випадків) супроводжується тимчасовою затримкою дихання, яка виникає внаслідок панічного страху і нескоординованості рухів, що змінюється нарощуванням глибини і частоти дихання, гіпокапнією, яка швидко переростає у гіперкапнію. Розвиток ацидозу і гіпоксії може спричинити блювання. Вода спрямовується у легені разом з блювотними масами, вимиває сурфактант. Наступає повна зупинка газообміну.

Смертельна доза аспірованої води становить 20-30 мл\кг, однак смерть може наступити, якщо аспірація води становить 10 мл\кг. Навіть відносно невелика кількість аспірованої води ( 1- 3 мл\кг) призводить до втрати свідомості, вираженої гіпоксемії. Протягом кількох хвилин ОЦК збільшується в 1,5 разу і більше.

Клініка справжнього утоплення. Розрізняють три періоди : 1-й- початковий. Свідомість у витягнутого з води зберігається. Спостерігаються збудження, неадекватна реакція на обставини, недооцінка серйозності того, що трапилося, відмова від медичної допомоги. Спостерігають приступи кашлю, тахікардію, артеріальну гіпертензію, іноді – блювання проковтнутою водою; 2-й агональний. Наростає ціаноз. Шкіра стає фіолетово - синьою. Потерпілий непритомніє, дихання частішає, стає судомним і супроводжується виділенням рожевої піни з носа та рота; 3-й – клінічна смерть. Свідомість відсутня. Різко виражена синюшність шкіри та слизових оболонок. Обличчя одутле, вени шиї набряклі. Відзначають апное, асистолію, арефлексію, розширення зіниць.

Асфіксичний тип утоплення, як правило, є наслідком різкого гальмування ЦНС під впливом алкоголю, раптового захворювання( гострий інфаркт міокарда тощо) або травми. У цьому випадку некоординовані рухи або спроби випірнути з води відсутні. Гіпервентиляції нема. Вода без перешкод потрапляє у верхні дихальні шляхи, однак виникаючий спазм м’язів гортані запобігає заповненню легень водою. У цей же час вода у значній кількості заковтується в шлунок. Однак у подальшому, якщо потерпілого не витягнули з води, спазм голосової щілини після термінальної паузи змінюється атонією і вода заповнює легені.

Клініка. Шкіра і слизові оболонки в утоплених мають синій колір, однак ціаноз виражений менше, ніж при справжньому утопленні. Асфіксичне утоплення характеризується коротким початковим періодом, який швидко змінюється агональним. Перебіг періоду клінічної смерті у потерпілих від асфіксичного утоплення схожий з перебігом аналогічного періоду справжнього утоплення.

Під час синкопального утоплення, яке виникає як результат рефлекторної зупинки серця і дихання, відразу настає період клінічної смерті.

Клініка. Дихання і серцебиття відсутні. Не виділяються піна та рідина з верхніх дихальних шляхів. Шкіра різко бліда( білі утоплені).

Слід підкреслити, що у разі син копального утоплення асистолія та апное наступають водночас, у разі справжнього – спочатку виникає зупинка серцевої діяльності, а в разі асфіксичного – зупинка дихання. Однак під час усіх видів утоплення насамперед згасає функція кори головного мозку.

Лікування. Незалежно від виду утоплення за умов відсутності ознак життя подання допомоги повинно бути націлене на швидке відновлення дихання та кровопостачання. На рятувальній станції за наявності відповідного оснащення та підготовленого персоналу проводять у повному обсязі спеціалізований етап СЛЦР.

Якщо під час проведення ШВЛ з дихальних шляхів виділяється велика кількість рідини, її збирають за допомогою відсмоктувача. Якщо відсмоктувача немає, а вода створює труднощі для виконання ШВЛ, то її можна частково видалити, піднявши потерпілого за поперек. Ці заходи необхідно виконувати тільки у “ синіх” утоплених, оскільки у ” білих” гаяти час на видалення води, якої може і не бути у дихальних шляхах, не варто. Найбільш ефективним засобом видалення рідини з дихальних шляхів та шлунка є її аспірація за допомогою відсмоктувача через інтубаційну трубку та шлунковий зонд.

Тим постраждалим, які не перебувають у непритомному стані, перед інкубацією трахеї варто ввести в \в 2 мг \ кг кетаміну, 50 – 60 мг \кг натрію оксибутирату або 0,2 - 0,3 мг \ кг діазепаму. Зонд у шлунок доцільно вводити тільки після інкубації трахеї. Його залишають у шлунку на весь період подання допомоги і транспортування потерпілого у стаціонар, оскільки у 60 % потерпілих під час поновлення функцій життєво важливих органів виникає блювання.

Після поновлення серцевої діяльності потерпілого транспортують у стаціонар на ношах з опущеним головним кінцем. Під час транспортування продовжують проводити ШВЛ та інгаляцію кисню. Якщо транспортувати потерпілого неможливо, виконують заходи 3 етапу СЛЦР з урахуванням загрози розвитку швидко прогресуючого набряку легень. В утоплених у прісній воді він може розвиватися як результат гіперволемії відразу після утоплення. Інколи набряк легень виникає після відновлення дихання і серцебиття навіть через 3 доби. Тому крім загально прийнятих заходів, які здійснюють на етапах СЛЦР, хворим з вираженими симптомами правошлуночкової недостатності необхідно терміново випустити із ліктьової, стегнової, підключичної або яремної вени не менше як 400 – 500 мл крові. Паралельно проводять заходи, спрямовані на усунення набряку легень. Утопленим у прісній воді проводять кровопускання навіть за умов відсутності загрози набряку легень, після чого вводять реологічно активні плазмо замінники. У разі масивного гемолізу вводять свіжоцитратну або гепаринізовану донорську кров. Однією з найважливіших умов успішної ліквідації наслідків гемолізу є підтримка лужної реакції крові. Потерпілі, виведені зі стану клінічної смерті, потребують поступового та помірного зігрівання. Для цього тіло постраждалого насухо витирають рушниками та простирадлами і розтирають подразнюючими рідинами (етиловий, камфорний спирт ). Закутують у ковдру і продовжують розтирати шкіру під ковдрою. Тіло обкладають теплими грілками ( через тканину); дають гаряче питво.

Після відновлення серцевої діяльності потерпілих госпіталізують у відділення реанімації.