4.3. Єдність і підпорядкованість

Організовуючи простір саду чи парку, проектант розвязує надзвичайно суперечливе завдання: як поєднати два основні моменти – розмежувати частини і водночас створити єдине ціле.

Справа в тому, що обмеження частин в просторі необхідне для того, щоб розділити територію на ділянки з різними видами занять (активний чи тихий відпочинок) і природними особивостями (долина, плато, схил, водойма, лісовий масив), а тим самим визначити, яку виберемо просторову структуру: простору галявину, тінисту алею, густий парковий масив, ігровий майданчик із малими архітектурними формами чи літній театр.

Для обєднання цих підпорядкованих територій-просторів в єдине ціле, існує чимало прийомів (рис. 4.2). Наприклад, шляхом візуальних звязків: алеї-промені, відомі нам ще з часів французького класицизму, сходилися перед входом до палацу, обєднуючи звіринець і палацово-парковий комплекс у єдине ціле. Це роблять також шляхом певного розчленування простору: дрібного і ретельного поблизу палацу і крупного в міру віддалення від нього. Єдність проявляється також у взаємозвязку відкритих і закритих просторів.

Композиційну єдність утворюють і компоненти природного ландшафту: рельєф, гідрологічна мережа, рослинний покрив. Тому у лісопарках часто доводиться не стільки створювати якісь нові композиційні елементи, скільки зберігати цю природну єдність.

4.4. Верховенство і підпорядкованість

В основному принцип єдності і підпорядкованості доводиться використовувати, плануючи простір садово-паркового обєкта або його окремих частин. Принцип верховенства (домінування) визначає, що є головним у задуманому проектантом сюжеті, а що йому підпорядковувати, аби ним підсилити це головне, доповнюючи, підкреслюючи його переваги. Це може бути домінанта всього парку, наприклад палац, або ж якоїсь його частини (памятник Кілінському у партері Стрийського парку).

В.Ф.Гостєв і М.М.Юскевич дуже слушно акцентують увагу на питанні “суперечки” між зеленими насадженнями і будинком. Зелень як елемент природи і створені людиною будівлі мають гармонійно поєднуватися. Сквер перед крупним громадським будинком має підпорядковуватися архітектурній споруді, її стилю. Деколи цю суперечку посилюють історичні елементи. Наприклад, перед архітектурним комплексом австро-угорського губернаторства у Львові, як бачимо з гравюри, не було рядової посадки з липи. Вона зявилася значно пізніше. Проте в 90-х роках ХХ ст. її було усунуто і фасаду повернуто його первинний вигляд. Однак за довгі роки фасад “змирився” із зеленню лип і цей симбіоз міг існувати ще довго. При цьому звиклі до такого композиційного вирішення люди мали влітку життєдайну тінь. Сьогодні ведеться дискусія, чи мають рости перед Львівською міською ратушею каштани, які були висаджені в роки німецької окупації і “зрослися” із фасадом.

В рослинних композиціях також мусить бути головний елемент – солітер чи група з характерним силуетом чи забарвленням листя, квітів або плодів. Домінуюче забарвлення в тій чи іншій композиції має бути переважаючим, інші ж барви підсилюють головне.

Головне проявляється у всьому – у виділенні головного входу до парку, головної алеї, головного сектору парку, головного пейзажу, головної точки огляду, головної породи у масиві чи групі.